вівторок, 5 вересня 2017 р.

ДАІ повертається



Недільний ранок 3 вересня. Харків ще тільки прокидається, і рух на вулицях ледь-ледь жвавішає. Ми з моїм сусідом і настоятелем Свято-Дмитрівської парафії о. Віталієм Зубаком їдемо до церкви на літургію. З нами в машині – 70-річна мати о. Віталія. Я міркую над проповіддю, о. Віталій, шофер із 36-річним стажем, вправно і акуратно веде машину.

Та ось, щойно ми чемно перетинаємо майже порожнє перехрестя вулиць Шевченка й Весніна, лунає пронизлива сирена, а за кілька секунд – оглушливий голос із гучномовця, який російською мовою наказує нам зупинитися.

О. Віталій здивовано виходить із машини. Їхав він, скрупульозно дотримуючись правил, нічого нібито не порушив. Але тут на нього, авторитетного 54-річного священика, агресивно накидається молодик у формі, який грубо звинувачує його в порушенні. Правда, ніяк не може вигадати, в якому. Спершу заявляє, що водій не включив покажчик повороту при перелаштуванні в інший ряд. Потім, коли це звинувачення спростували, - нібито водій «подрезал» машину патрульної служби. А потім, коли й це довести не вдалося, - що він поїхав на червоне світло. Звичайно, говорить молодик по-російському: так зручніше хамити.

Ми починаємо турбуватися: час минає, а в церкві чекають на сповідь діти, яких маємо благословляти на початок навчального року, парафіяни вже збираються на богослужіння. Я фотографую машину патрульної служби й ставлю фото в соціяльні мережі, пояснюючи, що нам зривають богослужіння. Адже наші молодші парафіяни стежать за смартфонами й оперативно прочитають тривожне повідомлення та попередять інших.

А о. Віталія тим часом продовжують тортурувати. Переконавшись, що він не лякається й не піддається на провокації, йому нахваляються показати відеозйомку, котра засвідчить порушення правил дорожнього руху. Він погоджується, і патрульні виявляться змушеними шукати обіцяне відео. Довго не можуть знайти, а потім показують щось мініятюрне на маленькому екрані, де немолодий священик нічого не може розібрати.

Розуміючи, що від нас чекають або торгівлі, або скандалу, який можна буде використати, я не виходжу з машини. Але й туди чути, як брутально, по-хамському звертаються хлопчаки до поважної людини, ніби до затятого злочинця. І пізнаю добре пам’ятні зухвалі голоси патрульних ДАІ, таких вправних у приниженні людської гідности зупинених ними водіїв.

Мені пригадалося, як наш парафіянин у Лондоні возив мене містом і зупинився біля Букінгемського палацу. Для порівняння уявіть, що в Києві водій зупинив авто на Банковій вулиці, навпроти президентської адміністрації. Я пішов на хвилинку подивитися на палац, а водія помітив поліцейський. Він неквапливо підійшов до машини, співчутливо поглянув на водія й доброзичливо запитав:
- Що, пішли до палацу?
- Та так...
- Ну почекай ще трохи, та не затримуйся, бо тут стояти заборонено.
І поліцейський пішов собі геть.

Ви уявляєте собі такий діялог із нашими патрульними? Правда, торік і позаторік нам демонструвалися зворушливі сценки, коли нові поліцейські переводили бабусь через вулицю й мчали на виклик, аби допомогти впоратися з хуліганом. Але невдовзі все почало скочуватися на давні совєтські рейки. І крізь нову форму все виразніше почала пробиватися хамська зверхність, ворожість до людей, яких носій форми мав би захищати й шанувати як своїх працедавців.

Я з деякою недовірою ставився до щораз частіших розповідей про брутальну поведінку наших силовиків. На жаль, тепер мусив переконатися: минуле повертається... ДАІ, ніби той дракон з п’єси Євгена Шварца, знов виходить на полювання. А це нагадує: Революція Гідности не завершилася. Захищати її здобутки й продовжувати її мусить кожен із нас на своєму місці. Саме тому я наполягатиму, щоб о. Віталій Зубак боронив свої права в суді, а не корився сваволі молодиків у поліцейській формі, знахабнілих від власної безкарности.