вівторок, 24 червня 2014 р.

Таємна зброя Путіна

Наша незабутня львівська парафіянка, колишня зв’язкова УПА пані Іванка Костюк якось пригадувала гостру розмову з сусідкою. Це трапилося невдовзі після вибору Леоніда Кучми на президента, коли принишкла доти стара номенклатура вже вирішила була, що її часи повертаються. І ось дружина колишнього енкаведиста, зустрівши пані Іванку, почала її насмішкувато повчати:

- Ну що б ви мали без радянської влади? Ми все вам принесли – культуру, освіту, право на працю!

Тоді пані Іванка не витримала й відрізала:

- І що ж ви нам принесли? Кухвайку, самогонку й мат!

Так, для старих галичан прихід «визволителів» зі сходу завжди ототожнювався зі вторгненням брутальної орди, позбавленої людської гідности, елементарної культури побуту, пошани до традиційних цінностей. Але хіба тільки для галичан? Моя рідна бабуся, з діда-прадіда слобожанка, з відразою згадувала рознуздану поведінку червоноармійців, котрі шокували наше маленьке містечко своїми манерами наприкінці 1917 рок. А ще вона зі сміхом переповідала, як дивувалися біженці з Дону, котрі на кілька тижнів знайшли притулок у нашому домі під час Другої світової війни, тому, що за цей час не почули жодного нецензурного слова ані від бабусі, ні від її дітей – мого 15-річного батька й зовсім маленької тітки.

Дехто з росіян навіть хизується динамічністю й широтою побутування лихослів’я як рисою національної ментальности. Відома бо крилата фраза: «В Росії матом не лаються, а розмовляють». В Україні ж у старі часи на селі могли з осудом зауважити: «Лається, як москаль». Для певних суспільних верств – злодіїв, солдатів-відставників, червоних комісарів – нецензурна лексика ставала знаком наслідування «старшого брата».

Однак навряд чи варто трактувати російський мат на суто етнографічному рівні, як наслідок своєрідного синтезу слов’янських, фіно-угорських і тюркських традицій, внаслідок якого складалася культура наших північних сусідів. Лихослів’я розквітає там, де бракує пошани до людської гідности. Московська держава за свою багатовікову історію практично не знала іншої системи правління, ніж авторитарна. Брутальне нехтування правами особистости, виклична зневага до інших, самоствердження коштом приниження випереджених у життєвій гонитві – все це стимулювало й стимулює демонстративне вживання матірної лексики.

Мат є також символом войовничого антиінтелектуалізму. Для чого оперувати сотнями слів, коли примітивний розум здатен обмежитися для вислову кількома іменниками та дієсловами? І коли дієтологи стверджують, нібито «людина є те, що вона їсть», то тим більше психолінгвісти могли б сказати: «Людина є те, що і як вона говорить». Наше мовлення не лише відображає, але й формує наше мислення. Тож вульгарна, примітивна, груба мова відповідно трансформує внутрішній світ людини, робить її брутальною, аґресивною, нездатною до творчости.

Ось на це й варто звернути увагу. Біблія інтерпретує творчий акт як креативну дію слова. «І сказав Бог: Хай станеться світло! І сталося світло» (Бут. 1:3). Євангеліє від Іоана починається урочистим гімном Слову: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ін. 1:1-3). Друга Особа Пресвятої Тройці, Син Божий, відкривається в Своїй творчій і відкупительній місії як Слово Отця. Розмова з Богом, молитва, передбачає словесну діяльність. І слово молитви здатне творити чуда. «Ісус же промовив...: Поправді кажу вам: Коли б мали ви віру.., а якби й цій горі ви сказали: Порушся та кинься до моря, то й станеться те!» (Мт. 21:21). «Сказали» – тобто «промовили слово», скористалися його даром.

Церква взагалі вчить ставитися до самого дару слова як до чуда. Словесне спілкування творить сакральний простір, і людина як співтворець цього простору реалізує в ньому унікальний дар Богоподібности.

Цьому сакральному просторові протистоїть профанний. Це альтернатива молитві, в якомусь сенсі – демонічна альтернатива. Недарма від осіб, над якими здійснюється чин екзорцизму (вигнання диявола), можна почути ненормативну лексику: екзорцисти вважають, що це промовляють біси, що вселилися в людину. В деяких поганських культах звернення до темних духовних сил передбачає вживання нецензурних висловів. Дуже виразний приклад цього дають вірування шахтарів Донбасу в «доброго Шубіна», який нібито з’являється під землею перед нещасними випадками. Коли в шахті Шубін дає себе знати гуркотом лави або шарудінням, вважають шахтарі, треба голосно вимовити матірне слово – і задоволений дух заспокоїться.

Київський Майдан жив словом молитви. Це творило ту унікальну атмосферу взаємної пошани, дружньої солідарности, яка дозволила говорити про початок в Україні революції гідности.

Та ось замість величного Майдану прокотилася хвиля його наслідувань. І раптом замість слів молитви залунали над цими міні-майданами профанні пісеньки про Путіна. Вони, може, виглядали доречно в середовищі харківських ультрас, але, підхоплені екзальтованим натовпом, принесли в цей натовп цілком ворожі революції гідності деструктивні риси.


Мат – мова безсилих і творчо безплідних. Мова рабів. Може, образливе слово на адресу російського аґресора здається комусь дотепною витівкою? Але насправді воно вводить натовп у сферу російської ж тоталітарної субкультури і є знаком капітуляції, знаком відмови від пошуку реальної духовної альтернативи антигуманній цивілізації «тріумфуючого хама», улюбленою мовою якого і є мат. Російський мат як таємна зброя Путіна, здатна перетворити активіста революції на банального зросійщеного хама.

середа, 11 червня 2014 р.

Він знав ціну правди

Сьогодні, коли ми в Свято-Дмитрівському храмі Харкова – останній церкві в Україні, де молився за богослужінням Патріярх Мстислав (1898-1993) – відправляли панахиду в річницю упокоєння Його Святости, - я знов замислився: чому ж спочилого так недолюблювали й боялися архиєреї відродженої УАПЦ? Вони так і не знайшли Патріярхові резиденції в Україні, постійно нарікали на те, що Патріярх не привіз з Америки грошей. Вони легко зрадили Патріярха, коли наказала влада. І в своєму колі вони ставилися до Патріярха без пієтету, легко беручи його на кпини.

Патріярх був для них чужинцем. Не лише тому, що жив у США. Він був цілком іншим ментально. А сам Патріярх цього не приховував. Він піджартовував над товстунами в рясах, нарікав на брак інтелектуально й духовно гідних кандидатів до єпископства, часто повторював прислів’я, знайдене, здається, в збірнику Номиса: «У владики два язики: один – Бога хвалить, а другий – людей дурить».

Патріярх знав ціну правди. Він мав свій гіркий досвід контактів із цивілізацією смерти й брехні. Комуністи поранили його під час визвольних змагань і вбили його дружину після першої окупації Галичини. Нацисти забороняли йому місійну діяльність і пробували заарештувати за душпастирську активність. І, лишаючись своїм у політичному середовищі української діяспори, Патріярх завжди бачив лише Церкву єдиною реальною альтернативою тоталітаризмові. Недарма він так часто повторював, що найкращою, найдосконалішою конституцією є Христове Євангеліє.


90-річний старець умів виглядати молодим на тлі передчасно зогряднілих українських владик. Бо він і справді був молодим духом. До самого упокоєння. Він умів іти проти течії, коли це здавалося безнадійним. Він був чужим «комплексам демократичного централізму» - готовності покірно пристосовуватися до позицій більшости. Завдяки цьому він зберіг УАПЦ в діяспорі, захищав до останнього українську ідентичність УПЦ в США, відстояв УАПЦ в Україні від асиміляції постсовєтськими структурами.


Знати ціну правди і будувати Церкву на камені Христової правди – ось це і є заповіт Патріярха Мстислава, без виконання якого розмови про «Єдину Помісну Церкву» залишаться дешевою демагогією, що маскуватиме все нові й нові спроби вливати молоде вино в старі бурдюки ( Мт.9: 17).