понеділок, 29 травня 2017 р.

Пеньки над Сіверським Дінцем



Звернення князя Ігоря Святославича до головної річки Слобожанщини відкриває перед нами справжню зелену казку: сріблясті крейдяні береги в ранковій імлі, вбрані засланими різнотрав’ям лісами... 


Игорь рече: "О Донче!
не мало ти величія,
лелѣявшу князя на влънахъ,
стлавшу єму зелену траву
на своихъ сребрьныхъ брезѣхъ,
одѣвавшу єго теплыми мъглами
подъ сенію зелену древу;
стрежаше єго гоголемъ на водѣ,
чайцами на струяхъ,
чрьнядьми на ветрѣхъ".

Береги Сіверського Дінця під Балаклією на Харківщині і нині здатні захопити своєю красою. Приймаючи в свою течію води Балаклійки, яка щойно перед тим увібрала в себе Волоську, Середню, Крайню Балаклійки і Ляхівку, Дінець щедро роздаровує воду довколишнім лісам. Його течія химерно звивається поміж деревами, а довкола лишаються після весняної повені сотні озерець. Над річкою схиляються верби, за ними зводиться стіна дубів, подекуди розріджених осиками чи кленами.


Але досить пройти якусь сотню метрів углиб лісу між місцем впадіння Волоської Балаклійки в Балаклійку та «Вилами» - злиттям Балаклійки з Сіверським Дінцем, і ми побачимо зовсім іншу картину. Вирубка жахає потворністю лишайної плями. Повсюди стирчать пеньки, згарища від спалених гілок, понад дорогою розсипана тирса, гниють залишені гілки, а поміж ними вже змагаються в рості бур’яни й кущі. І ніщо не дає надії сподіватися, що на місці вирубаного лісу знов виростуть дерева.




Фотоальбом (https://goo.gl/photos/a6491qRshdK7SS6r9) дає якесь уявлення про руйнівну присутність людини в поетичному світі слобожанського лісу. Але він не може пояснити, чи є в цього лісу господар і чи хтось здатен зупинити хаотичне винищення унікальної екологічної системи Балаклійщини. До кого б звернутися з цими питаннями?

неділя, 14 травня 2017 р.

Суспільний запит на попа



Днями один чоловік, який напросився був до мене в фейсбучні друзі, залишив на інформації про майбутню презентацію книги «Війна барокових метафор» гнівний коментар. Суть його зводилася до того, що українським єпископам не годиться порпатися в давній полемічній літературі, а треба спільно протистояти московським батюшкам, котрі заполонили Україну.


Підозрюю, що цей, тепер уже колишній, друг, здивувався б, почувши, що зводячи статус українського священика до рівня партнера в змаганні з московським опонентом за парафії та вірян, він допомагає цим опонентам нищити ідентичність Української, Київської Церкви.

Чим завжди відрізнявся справжній український священик від карикатурного батюшки, попа з антиклерикальних гуморесок? Він з часів хрещення Руси-України був у нашому національному середовищі самостійним представником світу інтеліґенції. Нерідко самотнім, приреченим на конфлікт із панівною верствою, особливо чужинецькою. За умов бездержавности Київська Церква виступала остоєю національного буття, а її священик – чи то в єдності з Константинополем, чи з Римом – мусив бути і неформальним лідером місцевої громади. Не тільки він: дружина галицького священика, почесно титулована «їмостю» (тобто «її милістю»!), навчала наших селянок вести хатнє господарство, готувати їжу, шити, гаптувати.

Ще на початку 1990-х рр. один мій добрий знайомий із числа колишніх дисидентів, що тоді активно займався політикою, популярно пояснював мені релігійну політику незалежної України як він її розумів:

- Нам не треба священиків-інтелектуалів, які б красиво говорили чи вміли писати. Нам треба такого батюшку, який би міг побити вікна московському попу, позрізати замки в церкві, захопити храм.

Отже, національно-демократичний політикум вимріяв попа-бійця. Але чомусь за наступні 25 років галасливі демагоги в рясах, якими забуяв український церковний сегмент, так і не стали домінувати в релігійному житті. Більше того, Православна Церква усіх юрисдикцій почала втрачати реальну, не соціологічну, суспільну довіру. В масовій свідомості утверджується аналогічний до російського стереотип «попа-заробітчанина», нездатного ні на що інше, як говорити обтічні фрази й дбати про власну кишеню та про суспільний статус.


Останній рік у медійному просторі України активно визискується скандальна ситуація з тернопільським архиєпископом Мстиславом Гуком. Дістається й предстоятелеві конфесії, зареєстрованої як «Українська Автокефальна Православна Церква», до якої Мстислав Гук перейшов із УПЦ-КП. Але чомусь не згадується, що лобіювала одіозного священнослужителя одна радикально патріотична організація, яку, очевидно, влаштовує саме такий образ церковного діяча.


Епатажний образ безпринципного й малоосвіченого попа-п’яниці, гультяя, пристосованця, заробітчанина входить у медійний простір не лише тому, що цей простір формується антиклерикалами. Українське суспільство, приховуючи це від себе, здавна виробило запит саме на такий типаж. І ось воно одержало бажане. Позірно зневажаючи карикатурного попа, оточення популяризує його у відеосюжетах і соціяльних мережах, тиснеться в його храми на Великдень, Йордан і вербну неділю, коли треба щось швиденько освятити й податися геть. Бо виявилося, що суспільству потрібен не духовний лідер, а виконавець, готовий сумлінно виконати замовлення, не обтяжувати повчаннями й не контрастувати стилем свого життя з деґрадованим довкіллям . Тільки ж що матиме такий типаж спільного з автохтонною християнською традицією і чи здатен він стати рушієм у віднайденні українцями власної духовної ідентичности?..