понеділок, 27 березня 2017 р.

Балаклія: іспит чуйности



Кажуть, у країнах з досвідом громадянського суспільства, існують психологічні служби, що безкоштовно надають допомогу людями, котрі пережили стрес: потрапили в зону терористичних атак, пережили стихійне лихо.

Навряд чи в нас хто навіть подумав надати таку допомогу моїм землякам із Балаклії. Спасибі й за те, що державні служби загасили пожежу та збирають розкидані повсюди здетоновані боєзаряди. 


Тим часом близько тридцяти тисяч людей пережили кошмарну ніч  з 22 на 23 березня, коли двигтіла земля, на обрії палала заграва, лунали вибухи, довкола літали ракети. Доки з двогодинним запізненням залунали сирени, ніхто не знав, що діється і як рятуватися. Хтось ховався до льоху, хтось, сяк-так одягнувшись, тікав подалі від Бази (так називають у нас «65-й ракетно-артилерійський арсенал»), де все палало. Ця ніч ніколи не забудеться...

Зараз Балаклія повертається до нормального життя. Місцеві дядьки, не чекаючи допомоги, лагодять повалені паркани, забивають повибивані вікна, навішують двері. Часом іронічно підсміюються над солдатами, які не мають техніки, аби завантажити впалу на город ракету. Радіють появі електрики, сподіваючись, що днями подадуть і газ. Слідів руйнування набагато менше, ніж сподіваєшся після апокаліптичних відеосюжетів у YouTube. Хоча при в’їзді з Волохового Яру вражають голі віконниці, пошкоджені дахи, сліди пожеж.

Від влади не чекають надмірного. Але балаклійці сподіваються принаймні на співчуття. На жаль, і його вони не завжди знаходять. Мій троюрідний брат, Сергій Заброда, живе неподалік від Бази у батьківському будинку – поряд із домом, де я виріс. Схопившись з початком вибухів, він з дружиною та сином спершу хотів пересидіти небезпеку в звичайному погребі. Але земля двигтіла все більше й сила вибухів наростала. Тоді, зідзвонившись із сусідами, вирішили тікати з міста. Вікна в домі повиривало з першими вибухами. Двері перекосилися, і їх не вдалося зачинити. Не встигнувши переодягтися, схопили документи, вскочили в старенький легковик і подалися за місто. Дорогою захопили тещу й двох літніх бабусь, які ледве могли ходити. Спершу стояли на пагорбі за містом, а потім, переконавшись, що небезпека не минає, подалися до знайомих у Петрівське, за сорок кілометрів від Балаклії. 


Коли небезпека минула, брат із родиною повернувся до Балаклії. Хата виявилася цілою, вдалося навісити двері й повставляти вікна. На подвір’ї снарядів не було, хоча в сусідні двори вони залітали. Сергій зателефонував на службу, аби спитати, коли можна стати до праці. І почув відповідь:
- Ты уволен!

Виявилося, що евакуацію з міста (підтверджену реєстрацією в евакуаційному пункті Петрівського) начальство зарахувало за прогул!

І це не поодинокий випадок. Я чув, що вже 24 березня, коли ще лунали вибухи й небезпека не минула, окремі начальники обдзвонювали працівників, котрі знайшли притулок у Харкові, і вимагали негайно з’явитися на роботу. Електрички ж ще не ходили й доступ у Балаклію був обмежений.

Мої земляки – люди дуже терплячі й переважно аполітичні. Вони роками жили на пороховій бочці й, гірко зітхнувши, повертаються додому зі знанням того, що небезпека не зникла. Не буде в Балаклії ні страйків, ні пікетів. Навряд чи дочекаються постраждалі гідного відшкодування збитків. Вони навіть із розумінням приймуть виправдання: криза, війна... Але чи можна виправдати економічною кризою та війною брак елементарного людського співчуття, брак чуйности, виявлений балаклійською трагедією у декого з місцевих управлінців?

Немає коментарів:

Дописати коментар