середа, 23 січня 2019 р.

«Тетянин день» - скрепа «русского міра»




Студентське середовище любить свята. Хто ж обмине нагоду перепочити, порозважатися, зібратися за дружнім столом? А 25 січня, «Тетянин день», ще й оповите романтичними міфами про веселий студентський народ, здатний з гумором долати всі випробування. Гордий народ – мимоволі пригадується професор Преображенський зі своїм: «Я – московський студент, а не Шаріков!» Призабутий за часів комунізму, «Тетянин день» успішно ввійшов у свідомість студентів країн колишнього СССР разом із іншими сюжетами з імперського минулого Росії. 


Римська мучениця Тетяна насправді не мала зі студентами нічого спільного. Вона походила з патриціянської родини, змалку виховувалася в християнському дусі, а коли подорослішала, стала виконувати служіння дияконіси – допомагати хворим і нужденним, готувати неофітів до хрещення. Коли ж за часів Олександра Севера (222-235 рр.) розгорнулося чергове переслідування християн, вона була віддана на тортури й жорстоко страчена.


Але відколи саме в день пам’яти мучениці Тетяни, 12 січня (за старим стилем) 1755 р., імператриця Єлизавета Петрівна підписала указ про відкриття першого в Росії Московського університету, тамтешнє студентство прийняло святу Тетяну за свою покровительку. Тим більше, що при університеті стала діяти домова церква на честь цієї святої. Відновлюючи російську імперську ідею, в сучасному Московському державному університеті 1995 р. також відкрили церкву мучениці Тетяни, а 25 січня 2005 р. президент Володимир Путін підписав указ про встановлення Дня російського студентства – 25 січня.


Християнська Церква поза Російською імперією ніколи не пов’язувала культ святої Тетяни зі студентством. Зазвичай небесною покровителькою людей науки й сфери освіти вважалася великомучениця Катерина – донька олександрійського правителя, яка вільно володіла кількома мовами, досконало знала твори багатьох язичницьких письменників і філософів, відомих лікарів. Вона вирішила, що вийде заміж тільки за того, хто перевершить її в знатності, багатстві, красі й мудрості. Коли ж завдяки побожному старцеві їй відкрилися таємниці християнської віри, Катерина прийняла за свого Небесного Жениха самого Христа й померла за Нього, не зрадивши віри.


В день пам’яти великомучениці Катерини, 7 грудня, Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ ось уже п’ять років проводить фестиваль християнської поезії «Обручка Катерини». Авторитетна україністка з Едмонтону (Університет Альберти) проф. Наталія Пилипюк плідно досліджує зв’язок шанування великомучениці Катерини з інтелектуальним і творчим середовищем України.


У світському середовищі Міжнародний день студента уже майже 80 років відзначають 17 листопада на спомин про студентську демонстрацію в Празі 1939 р., що стала приводом до масових арештів і страт чеських студентів 17 листопада 1939 р. Відповідну ухвалу прийняла Міжнародна Рада Студентів у Лондоні 1941 р. 20 років тому, 1999 р. президент Леонід Кучма видав указ про встановлення в  Україні Дня студента 17 листопада.

То й вибір між двома датами, 25 січня й 17 листопада, є за своєю суттю одним із аспектів глобального цивілізаційного вибору: чи ти належиш до світового студентського середовища, чи до «русского міра», однією зі «скреп» якого фактично став нині «Тетянин день».

понеділок, 21 січня 2019 р.

На Хрещення в церкву вривається Хам



В день Богоявлення або Хрещення Господнього, що його Церкви київської традиції відзначають 19 січня – 6 січня за юліянським календарем, - у храми нахабно вривається Хам. Невмирущий нащадок того самого Хама, Ноєвого сина, який у батьковій слабкості побачив тільки нагоду покепкувати з авторитету старшого. Просвітлена переживанням чуда, що сталося над Йорданом, атмосфера свята руйнується енергійними «захожанами». Вриваючись до храму, Хам розштовхує присутніх, аби пробитися зі своїм слоїком поближче до священика й пошвидше забратися додому. Зрештою, його мало цікавить глибокий зміст відправлюваних богослужінь. Хоча він не обмине нагоди засвідчити свою присутність кількома зауваженнями на кшталт:

- А чому у Вас хустка не пов’язана? Непорядок!

- А чому не в спідниці, а в штанях? Непорядок!

Перед святом парафіяльний священик або черговий біля телефону втомлюється пояснювати:

- Літургія почнеться о 9.00.

- Та ні, нащо мені літургія, Ви скажіть, коли будуть воду святити!

 Хам тягне священика на ставок або річку, аби змусити його проголосити кілька – якомога менше! – ритуальних фраз і, дати Хамові нагоду, скинувши одяг, продемонструвати людям свій обвислий живіт, стрибнути в освячену воду і з почуттям виконаного обов’язку тут же відігрітися склянкою горілки. Адже жінка не сваритиме – так заведено! Байдуже, хто й коли завів ці дикунські звичаї, що не мають нічого спільного з християнським змістом свята й національною традицією.


Ось тут і випробовується міць церковної громади. Якщо її очолює свідомий, діяльний священик, якщо громада згуртована й жива, то для неї не проблема поставити на місце зухвалого Хама. Не проблема - бути Симом і Яфетом, які відповіли на братові під’южування шанобливим захистом чести батька Ноя. Свято – це не майданчик для дискусій. Але це простір для навернення відвертих або прихованих язичників, котрі в йорданській воді бачать цілющу рідину з забобонних передань. Не усвідомлюючи цього, йорданські захожани потребують міцної духовної альтернативи своїм забобонам, потребують свідчення, яке мала б дати їм церковна громада.

Навряд чи варто публічно скаржитися на Хама, якщо ти своєю власною відсутністю в парафіяльному житті залишив простір для його сваволі. Священик не може бути катехитом,  організатором і захисником духовного життя в одній особі. Він потребує динамічного середовища, яке б зміцнювало його, підтримувало, допомагало захиститися від спокусливих пропозицій зібрати в храмі натовп через підігравання його забобонним віруванням.

Атмосфера свята створюється не одним днем. До нього треба готуватися. Не тільки прибираючи й прикрашаючи храм. Церковне життя потребує особистої заанґажованости кожного парафіянина, а передусім парафіяльного активу, постійної праці над собою, пошуку переконливих форм впровадження випадкових відвідувачів у ритм храмової молитви. А це передбачає і вміщення інформації на стендах, і друкування буклетів із розповіддю про відзначувані євангельські події, і переконливої присутности парафії в соціяльних мережах, і системи тактовного впливу на надміру свавільних відвідувачів.


Прихід до храму Хама – це виклик, що потребує гідної відповіді. Не захисту свого маленького марґінального світу від вторгнення реалій довкілля, а використання нагоди для нової євангелизації цього довкілля, смиренного й непохитного свідчення про Христа. Христа, який кличе до спасіння нащадків і Сима з Яфетом, і нікчемного Хама.

четвер, 3 січня 2019 р.

Злі Зоїли Вікіпедії



1632 р. Софроній Почаський опублікував свій панегірик Петрові Могилі – тодішньому архимандритові Києво-Печерської лаври, невдовзі зведеному на престіл київських митрополитів. Книга називалася «Ευχαριστηριον, албо Вдячность» і була присвячена прославленню здобутків героя в різних сферах його служіння.  На завершення ж книги панегірист вмістив вірш «Зоїлові невдячному Вдячность»:

Не шарпай, злый Зоиле, псѣм зубом таємне
Ни в чом славы людськои, бо на то ж взаємне,
Єсли трафиш, дознаєш, иж камень скалистый
Зубы крушить, и псуєт гвоздь ногу сталистый.
Кто на мѣстцу высоком, пес тому не шкодить,
А где острый гостинець, там нихт не доходить.
Опочистый єст Олимп славы цных Могилов,
Не боиться шарпанья зубатых Зоилов.
Цвичоных людей гвоздьєм острым обточоный,
Не шарпай єго славы, бы-сь наддер учоный.

Прозивним іменем Зоїла він наділив несправедливих критиків визначного реформатора київського православ’я. Адже не бракувало в тогочасному Києві підозріливих недоброзичливців, які в кожному нетривіяльному кроці динамічного нащадка румунських монархів шукали підступу. У той час, як прихильники Петра Могили, серед них і Софроній Почаський, захоплювалися відкритою при лаврі школою сучасного типу, консервативні опоненти погрожували потопити вчителів цієї школи в Дніпрі, аби не спокушали розум дітей «сімома вільними науками» та латинською граматикою.

Ім’я Зоїла було взяте з античної спадщини. Так нібито звали злостивого критика, сучасника Гомера, який наважувався паплюжити самого автора «Іліади» й «Одіссеї».

Таких «злих Зоїлів» не бракує й нині. Їхнім майданчиком стають соціяльні мережі, де, натрапляючи на нетривіяльне судження, вони вправляються в сарказмі на адресу автора. Адже віртуальний простір дозволяє сховатися під псевдонімом (нікнеймом) і шкодити безкарно.

А ще існує такий монументальний проєкт, як «Вікіпедія». Він бо передбачає колективне написання статей енциклопедичного типу на найширшу тематику. Але не досить відреґульована система доповнень і виправлень статей залишає простір для недоброзичливців. Вони можуть вносити власні корективи, які шкодять об’єктивності статті, дискредитують об’єкт зображення, перекручують її зміст. За умов політичних дискусій, передвиборчих баталій, міжконфесійної полеміки «Вікіпедія» перетворюється на майданчик «гібридних воєн». 

Останнім часом статті про Харківсько-Полтавську єпархію Української Автокефальної Православної Церкви стали постійним об’єктом інформаційних диверсій. Приховані зоїли не дозволяють оновлювати текст статей, довільно виправляють зміст, іґнорують переконливі історичні факти. А не вельми компетентні в церковному житті редактори остерігаються втручатися. Тим більше, що збережена на Сході України частинка УАПЦ опиняється між жорнами державної релігійної політики, де зіштовхуються промосковська та провладна юрисдикції. 

Тож не лишається нічого іншого, як вдовольнятися згадкою про XVII ст., де також не бракувало «зубастих зоїлів». Хіба що простір для їхніх вправ був вужчим, ніж у часи «Вікіпедії».