Днями один чоловік, який
напросився був до мене в фейсбучні друзі, залишив на інформації про майбутню
презентацію книги «Війна барокових метафор» гнівний коментар. Суть його
зводилася до того, що українським єпископам не годиться порпатися в давній
полемічній літературі, а треба спільно протистояти московським батюшкам, котрі
заполонили Україну.
Підозрюю, що цей, тепер
уже колишній, друг, здивувався б,
почувши, що зводячи статус українського священика до рівня партнера в змаганні
з московським опонентом за парафії та вірян, він допомагає цим опонентам нищити
ідентичність Української, Київської Церкви.
Чим завжди відрізнявся
справжній український священик від карикатурного батюшки, попа з
антиклерикальних гуморесок? Він з часів хрещення Руси-України був у нашому
національному середовищі самостійним представником світу інтеліґенції. Нерідко
самотнім, приреченим на конфлікт із панівною верствою, особливо чужинецькою. За
умов бездержавности Київська Церква виступала остоєю національного буття, а її
священик – чи то в єдності з Константинополем, чи з Римом – мусив бути і неформальним
лідером місцевої громади. Не тільки він: дружина галицького священика, почесно
титулована «їмостю» (тобто «її милістю»!), навчала наших селянок вести хатнє
господарство, готувати їжу, шити, гаптувати.
Ще на початку 1990-х рр.
один мій добрий знайомий із числа колишніх дисидентів, що тоді активно займався
політикою, популярно пояснював мені релігійну політику незалежної України як
він її розумів:
- Нам не треба
священиків-інтелектуалів, які б красиво говорили чи вміли писати. Нам треба
такого батюшку, який би міг побити вікна московському попу, позрізати замки в
церкві, захопити храм.
Отже,
національно-демократичний політикум вимріяв попа-бійця. Але чомусь за наступні
25 років галасливі демагоги в рясах, якими забуяв український церковний
сегмент, так і не стали домінувати в релігійному житті. Більше того, Православна
Церква усіх юрисдикцій почала втрачати реальну, не соціологічну, суспільну
довіру. В масовій свідомості утверджується аналогічний до російського стереотип
«попа-заробітчанина», нездатного ні на що інше, як говорити обтічні фрази й
дбати про власну кишеню та про суспільний статус.
Останній рік у медійному
просторі України активно визискується скандальна ситуація з тернопільським архиєпископом
Мстиславом Гуком. Дістається й предстоятелеві конфесії, зареєстрованої як «Українська
Автокефальна Православна Церква», до якої Мстислав Гук перейшов із УПЦ-КП. Але
чомусь не згадується, що лобіювала одіозного священнослужителя одна радикально
патріотична організація, яку, очевидно, влаштовує саме такий образ церковного
діяча.
Епатажний образ безпринципного
й малоосвіченого попа-п’яниці, гультяя, пристосованця, заробітчанина входить у медійний
простір не лише тому, що цей простір формується антиклерикалами. Українське
суспільство, приховуючи це від себе, здавна виробило запит саме на такий типаж.
І ось воно одержало бажане. Позірно зневажаючи карикатурного попа, оточення популяризує його у відеосюжетах і соціяльних мережах, тиснеться в його
храми на Великдень, Йордан і вербну неділю, коли треба щось швиденько освятити
й податися геть. Бо виявилося, що суспільству потрібен не духовний лідер, а
виконавець, готовий сумлінно виконати замовлення, не обтяжувати повчаннями й не
контрастувати стилем свого життя з деґрадованим довкіллям . Тільки ж що матиме
такий типаж спільного з автохтонною християнською традицією і чи здатен він стати
рушієм у віднайденні українцями власної духовної ідентичности?..
Немає коментарів:
Дописати коментар