пʼятниця, 8 квітня 2016 р.

Пастка церковного уставу



Засвоєне з латини слово «статут» в українській мові означає документ, що визначає правила існування організації, її внутрішній устрій та зовнішні стосунки. А поряд із ним збереглося й старовинне слов’янське слово «устав», яким перекладається грецьке «Τυπικόν», тобто порядок відправи богослужінь та організації побуту монашої спільноти. Саме монашої, бо устав богослужінь формувався в близькосхідних монастирях, де молитовне життя було вельми інтенсивним і займало провідне місце в побуті чернечої спільноти.

Апостольська доба не залишила документальних свідчень про порядок щоденних богослужінь. Знаємо про апостолів одне: «Вони всі однодушно були на невпинній молитві, із жінками, і з Марією, матір'ю Ісусовою, та з братами Його» (Діян. 1:14). Але як саме правилася ця молитва, як здійснювалася євхаристія – цього немає ані в Новому Завіті, ні в творах тогочасних авторів. Здогадуємося, що співалися псалми, читалися книги Старого Завіту, і мусимо обмежуватися цими здогадами. Та ще відкриваємо одну несподівану річ: що далі опинялася християнська громада від своїх джерел, то довшими й складнішими ставали її богослужбові відправи.

Вже до ІХ-Х ст. на візантійському Сході оформлюється складна структура щоденних богослужінь, до якої входили, крім літургії, вечірня, повечір’я, полуношниця, утреня, 1, 3, 6, 9 часи. Ядром богослужінь були старозавітні псалми, а довкола них розростався й розростався текстовий ескорт із тропарів, кондаків, канонів, стихир. Їхній добір визначався сполученням рухомих і нерухомих свят, добового й тижневого кола богослужінь. Складається й Типікон або Устав – книга, яка реґламентувала складну систему поєднання різних частин богослужіння. В такому вигляді Русь переймає в Х-ХІ ст. візантійську обрядову традицію.

Великі спільноти монастирів Палестини, Афону, Константинополя могли дозволити собі ретельно студіювати Устав, тримати спеціяльно навчених уставщиків (знавців Типікону), дбати про володіння культурою хорового співу й дяківського читання. Зрештою, в житті монахів молитва посідала пріоритетне місце, і багатогодинні щоденні богослужіння відповідали чернечому покликанню. А от у парафіяльних храмах ситуація була зовсім іншою. Парафіяльна спільнота збиралася на молитву лише епізодично, переважно в неділі та свята. Рівень церковної освіти парафіян був дуже строкатий, мало хто міг витримати з достатньою увагою довгі години молитви. Монотонне дяківське читання й нерозбірливий спів спонукали до зосередження на іншому, життьовому. Прагнення механічно перенести в парафію монастирський устав богослужінь ставало пасткою, в якій гинуло справжнє покликання церковної відправи: єднати громаду в спільній молитві. Долати цю пастку доводилося, шукаючи обхідних шляхів, коли в богослужінні зберігалося основне, а другорядне скорочувалося або випускалося.

Кожен парафіяльний священик і нині стає перед вибором між скрупульозним дотриманням уставу та винахідливим узгодженням його з реальним станом і духовними потребами пастви. Не йдеться про нехтування уставом: він лишається загальною стратегією побудови богослужіння. Але скупчення уваги на ньому загрожує формалізацією парафіяльного життя, втратою молитовної наснажености слова. Бо не досить прочитати текст Мінеї або Октоїха, аби слово перетворилося на молитву. Необхідна енергія нашого серця, сприйняття читаного слова за власне звернення до Бога. Коли ж монотонні звуки ледь зачіпають наше вухо й линуть поза серцем, бубоніння на хорах може лише зневірювати й будувати бар’єри в стосунках із Творцем.

«Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи» (Мк. 2:27), - застерігав Христос. Під суботою слід розуміти широке коло уставних приписів і вимог, які реґламентують життя релігійної людини. Вони, ці приписи, важливі й необхідні. Устав допомагає нам зберегти спільність богослужбових відправ в усіх храмах свого обряду, впорядковує річний ритм життя церковної громади. Але важливо рятуватися від його диктату, від сприйняття уставних вимог як такого собі буддійського молитовного колеса, яке чинить молитву поза нами, незалежно від нашого сприйняття. Тоді й церковне богослужіння може перетворитися на одноманітне тло до блукання між ікон і запалювання свічок перед ними.

Коли ж знання уставу переростає в комплекс вищості над іншими, коли дотримання уставних деталей стає самоціллю, а суперечки про них обертаються образами на адресу інших – ось тоді ми й можемо стати схожими на тих, кого Христос найгостріше викривав: на фарисеїв. Адже ж саме фарисеї настільки скупчували свою увагу на незліченних приписах, виведених із Мойсеєвого П’ятикнижжя, що не помітили в Ісусі з Назарету обіцяного Месію. 

«Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди!» (Мт. 23:25), - виголошує Христос. Уставне богослужіння і є в якомусь сенсі зовнішнім елементом життя спільноти, суть або середину якого становить діяльна любов до ближнього. Мудра стратегія духовного зростання християнина полягає в тому, аби, з увагою й пошаною приймаючи зовнішнє, видиме в житті церкви, закріплене в уставі, не зупинятися на ньому, не потрапляти в підступну пастку церковного уставу. Бо ж Господь чекає нас далі, в мовчазній глибині безмежної жертовної любови, яка не потребує слів.

1 коментар:

  1. Святе Письмо Старого Завіту описує, як служилася Господня Служба Старого Завіту.
    Книга Мудрости Ісуса сина Сираха.
    Сирах 50,1-29

    50 Первосвященик Симон 1-21; заклик хвалити Господа 22-24;заключення 25-29

    ,,1.Симон, син Онії, первосвященик, за життя свого полагодив храм і за днів своїх укріпив святиню.
    2.Подвійного муру висоту спорудив він, підмурівок стрімкий в огорожі храму.
    3.Водозбір було за днів його висічено — ставок великий, неначе море.
    4.Зберегти старавшися свій народ від занепаду, місто укріпив він на випадок облоги.
    5.Який же гарний був він, оточений народом, виступивши з-поза святилища завіси!
    6.Як рання зоря між хмарами, як місяць у повні,
    7.як сонце, що сяє на Всевишнього святиню, як веселка, що виблискує в оболоках слави,
    8.як троянди квіт весною, як лілея при джерелах водних, як парость ладан-дерева за літньої пори,
    9.як вогонь і куріння в кадильниці, як посуд із кутого злота, оздоблений різним цінним камінням,
    10.як та маслина, що плодами рясна, як кипарис, що аж до хмар височіє!
    11.Коли він зодягався у шати пишні й вбирав на себе прекрасні оздоби, й до вівтаря священного сходив угору, — то він прикрашав святині огорожу.
    12.Коли з рук єреїв він брав частки жертв, стоявши сам при вівтаря вогнищі, оточений навколо вінком братів, неначебто паростками кедрів ливанських, неначебто стовбурами фінікових пальм,
    13.усі ж сини Арона у славі своїй, Господні офіри в руках тримаючи, перед сукупною громадою Ізраїля стояли —
    14.аж до закінчення служби на вівтарях, щоб прикрасити жертву Всевишньому Вседержителеві,
    15.а він простягнув свою руку над чашею й виливав дещо виноградної крови, возливав із неї на вівтаря підніжок для приємного запаху Всевишньому Всецареві.
    16.Тоді сини Арона підносили голос, у ковані сурми сурмили, і луна від того далеко розносилась, на спомин перед Всевишнім,
    17.тоді й весь народ суцільним чином негайно ниць до землі припадав, воздавши поклоніння Господеві своєму — Вседержителеві, Богові Всевишньому.
    18.І співаки звеличували його голосами своїми, і в гомоні потужному той спів був солодкий, —
    19.і народ благав Всевишнього Владику, молитву заносив перед Милосердним, аж поки Господня служба тривала і поки не закінчувалось те священодійство.
    20.Тоді він сходив униз, свою руку підносив над синів Ізраїля сукупною громадою, устами вирікав благословення Господнє й іменням його возносив славу, —
    21.і народ удруге на коліна падав, щоб від Всевишнього благословення прийняти.
    22.Тепер же благословіте Бога всесвіту, що чинить усюди великі речі, дні наші збільшує з материнського лона й вчиняє з нами за своїм милосердям.
    23.Хай би він дав нам сердечну мудрість серця, хай мир настав би за наших днів — в Ізраїлі на віки вічні!
    24.Хай милосердя його з нами вірно перебуває, і хай за днів наших нас він визволить!
    25.Двоє народів моїй душі неприємні, третій же навіть і не є народом:
    26.ті, що на Сеїр-горі, також філістимляни, ще й дурний народ, що живе в Сихемі.
    27.Розумне й розсудливе повчання виписав у книзі цій Ісус, син Сираха, сина Єлеазара, з Єрусалиму, ізливши дощем свого серця мудрість.
    28.Щасливий той, хто вправлятиметься в ній, і хто до серця її прийме, — той мудрим стане.
    29.Якщо він так учинить, то до всього буде здатний, бо світло Господнє йому стане за стежку. "

    ВідповістиВидалити