понеділок, 5 січня 2015 р.

Криве люстро московських стереотипів



Не знаю, чи є в російській літературі якийсь аналог до «Салдацького патрета» Григорія Квітки-Основ’яненка. Схоже, що немає. Адже ж і сам слобожанський повістяр написав своє алегоричне оповідання, маючи на увазі сміливих на суд критиків з Москви та Петербурґа. Він, людина глибоких християнських переконань, добре пам’ятаючи: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мт. 7:1), зауважив властиву російській натурі схильність до безапеляційного осуду речей, на яких сам критик зле розуміється. Таким ото суддям адресується ключова репліка його персонажа, художника Кузьми Трохимовича: «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!»

Ця репліка часто спадає на гадку, коли читаєш коментарі, статті чи доповіді російських авторів, котрі беруться аналізувати церковне життя України. До звичайних стереотипів, пов’язаних із хибним ототожненням національної вдачі українців і росіян, додається претензійний імперський комплекс, а ще - якась глибоко провінційна самообмеженість, невміння врахувати чинники, відсутні у власній реальності. І виходить, що феномени українського релігійного життя локалізуються в чужій системі етноконфесійних вимірів. Та ще гірше, що свої некоректні оцінки іноземні церковні й політичні лідери та політтехнологи намагаються спроєктувати назад, в українську дійсність. Відбиток же українських реалій у кривому люстрі чужих стереотипів виглядає неадекватно, часом комічно, стає на заваді духовному поступові, плекає різного роду комплекси й упередження.

Для російського сприйняття український досвід активного парафіяльного життя, використання національної мови в богослужіннях, відкритість до засвоєння нових форм місійної проповіді та катехизації – це модернізм, зумовлений ліберальним протестантським впливом. Але ж такою прийшла до нас київська традиція, сформована в часи свт. Петра Могили, завдяки котрій – не забуваймо! - відбувалася віднова й московського православ’я з часів патріярха Никона до єлизаветинської доби! Достатня незалежність Київської митрополії від вищої державної влади змушувала її, починаючи з княжих часів, покладатися на власні сили, шукати адекватних часові форм проповіді, творити свою навчальну мережу й довколацерковні мирянські середовища. Опір мертвотній синодальній системі ще в ХІХ ст. надихав автохтонні священичі династії та парафіяльні громади на плекання власної традиції. Почитаймо хоча б повісті вихідця з такої родини й перекладача Біблії українською мовою Івана Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» або «Хмари»!

У ХХ ст. українська Церква відновлювала свою ідентичність поза СССР – у міжвоєнній Польщі, в Північній Америці, в повоєнній діяспорі. Не визнані канонічно до 1995 р., УПЦ в США та УАПЦ спиралися в своєму розвитку на демократичні середовища вигнанців, однозначно ворожі як комуністичній, так і монархічній ідеї. Ностальгія за втраченою батьківщиною обумовлювала настанову на відновлення автентичних київських звичаїв і обрядів, а виклики асиміляції стимулювали динамічний розвиток парафіяльного життя, зміцнення соборних засад у канонічному устрої єпархій, розкиданих по чотирьох континентах. Саме там зберігалася тяглість української церковної традиції, котра повертається в Україну після падіння СССР.

Поділ української православної громади в сучасній Україні пов’язаний не стільки з особистостями лідерів або з протистоянням консерваторів і лібералів, як у Росії, скільки з позиціонуванням стосовно двох чинників духовного життя в посткомуністичну добу – досвіду діяспори та впливу сформованої в сталінську добу РПЦ. Крім того, перехід Церков діяспори під омофор Вселенського Патріярха, що стався 1990 та 1995 рр., визначає подвійну модель помісного устрою: самопроголошеної автокефалії (її дотримується УПЦ КП) або відновленої Київської митрополії Вселенського Патріярхату (її обстоює Харківсько-Полтавська єпархія). Російсько-українська війна, що почалася навесні 2014 р., стала каталізатором пошуку свого місця в канонічних пошуках пасивною більшістю православних вірян. Попри те, що над частиною з них все ще тяжіють стереотипи, випродукувані кривим люстром імперської пропаґанди, звільнення від цих стереотипів є лише справою часу й духовного змужніння.

Немає коментарів:

Дописати коментар