Минулої неділі, 12 вересня 2021 р., в Харкові пройшов черговий захід руху ЛГБТ – «ХарківПрайд». Кількасот чоловік (за відомостями організаторів – до 3 тис.) під пильною охороною кількох тисяч поліції та Національної гвардії пройшли від майдану Свободи однією з центральних вулиць міста, проспектом Науки, до станції метро «Ботанічний сад» і безперешкодно роз’їхалися. На цю подію ніхто особливо не звернув увагу за винятком розлючених водіїв, яким на кілька годин було перекрито одну з найбільш навантажених магістралей, що з’єднує центр із Олексіївкою.
А от намет з іншого краю майдану Свободи на пару днів викликав справжній вир пристрастей. Принаймні, в соціяльних мережах. Адже представники «Правого сектору» розмістили на ньому банер із написом «Ні гомодиктатурі». Деякі активісти проєвропейських організацій угледіли в цьому образу учасників «ХарківПрайду». І на голови власників банера посипалися звинувачення й погрози.
Але ж ішлося не про образу учасників «веселкової» ходи й не про перешкоди в її проведенні! Цілком доречно патріотично наставлені харків’яни вказали на реальну небезпеку, яка криється за грайливими маршами під веселковими прапорами. Це небезпека перетворення ґендерної ідеології на домінантну силу, яка жорстоко придушуватиме всі вияви дисидентства.
Здається, ця небезпека від нас вельми далека. Але хіба вже не траплялися в Україні випадки цькування університетських викладачів, які в курсі біології доводили існування лише двох статей, чоловічої і жіночої, а не спектру «ґендерних ролей», що їх кожен обирає для себе? Хіба Міністерство освіти і науки не пробувало запровадити цензуру, яка бракувала підручники за зображення в них нормального родинного життя, а не одностатевих партнерств? Хіба рухи захисту традиційних цінностей і права ненародженої людини на життя не оточуються глухою стіною інформаційної мовчанки?
Два роки тому, 1 серпня 2019 р., архиєпископ Марек Єндрашевський виголосив у Маріяцькій базиліці Кракова надзвичайно резонансну проповідь, де пролунали слова: «На щастя, червона чума вже не ходить по нашій землі, що не означає, що немає нової, яка б захотіла заволодіти нашими душами, серцями та розумом. Не марксистська, більшовицька, але народжена в тому ж дусі, неомарксистська. Не червона, а веселкова». І владиці довелося витримати за ці відверті слова набагато масовішу інформаційну атаку, ніж харківським провідникам «Правого сектору».
З чого починалася «більшовицька чума»? З обіцянок визволення людини праці й запровадження з цією метою диктатури пролетаріяту.
Чим усе це обернулося для пролетаріяту? Ще потворнішим визиском, ніж гнітив його в капіталістичному світі. Диктаторами стали не пролетарі, а партійні бонзи, вдало скориставшись облудною демагогією.
Рух ЛГБТ декларує своєю метою захист сексуальних меншин. Але чи насправді йдеться лідерам, ідеологам і спонсорам цього руху про ґеїв і лесбіянок? Чи ж про модні тренди, здатні замінити девальвовану комуністичну риторику й полонити свідомість натовпу, аби під маскою захисників осіб нетрадиційної орієнтації нав’язати суспільству власні правила гри, власний диктат, однаково некомфортний і для гетеро- і для гомосексуалів?
Не здивуюся, коли наші співвітчизники нетрадиційних орієнтацій шукатимуть за умов гомодиктатури захисту від насильства в тих самих правих радикалів, які нині зважилися публічно заявити про своє неприйняття ґендерної ідеології та далекоглядно застерегти про її потенційну небезпеку. А проєвропейські активісти, котрі наввипередки таврували «Правий сектор» за неполіткоретний банер, чи не шукатимуть за цих умов виправдання будь-яким диктаторським злочинам у шляхетній меті, проголошуваній ґендерною ідеологією? Так, як у недалекому минулому робили це в СССР наші ще живі пристосованці.
Немає коментарів:
Дописати коментар