Клерикальний планктон

Німецький зоолог Віктор Гензен (Christian Andreas Victor Hensen; 1835-1924) запровадив 1887 р. новий термін, яким стали позначати сукупності дрібних водних організмів, що живуть у морських глибинах, - планктон. Назву цих організмів Гензен утворив від грецького слова «πλανκτον», що дослівно означає «той, що блукає». Ці організми існують у завислому стані й безвільно пливуть, куди їх несе течія. Протистояти течії вони неспроможні.

В 2000-і роки на постсовєтському просторі поширилося публіцистичне кліше «офісний планктон» на позначення широкої категорії офісних службовців нижньої ланки. Серед численних спроб тлумачення цього неологізму привертає увагу визначення російського публіциста Дениса Чукова: ««Офісний планктон виконує функцію шестерінки, приводного ременя в системі управління». Отже, фундаментальною рисою цього середовища вважається безініціятивність, несамостійність, пасивне виконання чужих розпоряджень.

Повернення Православної Церкви в суспільний простір України наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. сприймалося за прийняття нею на себе духовного лідерства, необхідного для успішного подолання давнім християнським народом важкої дороги повернення до своєї Обіцяної Землі. І перші роки після легалізації УАПЦ в Україні рясніли яскравими пасіонарними постатями, серед яких досить назвати о. Володимира Ярему - майбутнього патріярха Димитрія. Однак, опинившись у трясовині посткомуністичної України, де партійна диктатура стрімко перетворювалася на олігархічну, Церква почала пристосовуватися до нових умов. Давалася взнаки потреба в фінансуванні побудови та утримання храмів, політичній підтримці, захисті від рейдерства. Самостійні особистості з лідерськими талантами зникали, витіснялися на церковний марґінес або деґрадували як священнослужителі – в кращому разі йшли в політику чи бізнес, у гіршому – спивалися. Церква ставала об’єктом кпинів, втрачаючи потужний аванс суспільної довіри. Мати власну позицію, захищати її, протистояти політичним експериментам над Церквою виявилося невдячною справою.

 До того ж, кадровий голод, природний після десятиріч атеїстичного режиму, коли виявилося необхідним за кілька років заповнити тисячі вакантних посад настоятелів новоутворених парафій, обумовив прихід у клир заробітчан і пристосованців, які успішно перетворили місця свого служіння на прибуткові. Утворився й почав домінувати тип «клерикального планктону», для якого проблеми стратегії духовного відродження, ідентичности Київської Церкви, викликів «нової євангелизації» були цілковито чужими. За цих умов перебирання державними чиновниками на себе місії канонічного унормування церковного життя стало неминучим. 

 

Примари нової секуляризації та відчуження від Церкви молоді, інтелектуальних і культурних еліт виглядають для «клерикального планктону» надміру абстрактними. Адже ця верства не звикла замислюватися над віддаленою перспективою. Їй здається, що позірне унормування правного статусу й здобуття прихильности влади ґарантує безжурне існування – досить лише пливти за течією, не чинити різких рухів. Досить бути маленьким і непомітним, виконувати те, чого від тебе жадають. Тим більше, коли й більшість літніх мирян виявляється схильною до конформізму.

Морський планктон справді досягає мізерного розміру, непомітного для людського ока. Але ним живиться понад 90 %  усіх мешканців Світового океану, починаючи від гігантських синіх китів, які можуть досягати 33 метрів у довжину й ваги понад 120 тонн. Чи не прирікає себе й «клерикальний планктон» на роль легкої поживи для суспільних процесів, які зі страхітливих міражів вочевидь перетворюються на реальну альтернативу Церкві?