"Кто там шагает правой?!.."

Учора, 11 жовтня, у зв’язку з ухвалами Священного Синоду Константинопольського Патріярхату до мене один за одним почали звертатися київські журналісти з проханням прокоментувати ці ухвали:

1) Підтвердити вже прийняте рішення про те, щоб Вселенський Патріархат приступив до надання автокефалії Церкві України.

2) Відновити станом на сьогоднішній день Ставропігію Вселенського Патріарха в Києві, одну з його багатьох Ставропігій в Україні, які завжди там існували.

3) Прийняти та розглянути прохання про апеляцію від Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їх послідовників, які опинилися у схизмі не з догматичних причин, у відповідності до канонічних прерогатив Константинопольського патріарха отримувати такі звернення від ієрархів та інших священнослужителів з усіх Автокефальних Церков. Таким чином, згадані вище особи були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані, також було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою.

4) Скасувати зобов'язання Синодального листа 1686 року, виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя.

5) Звернутися до всіх залучених сторін із закликом утримуватися від захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від будь-яких інших насильницьких дій та помсти, щоб перемагали мир і любов Христа.

На той час уже почали циркулювати несподівані інтерпретації заяви Константинопольського Патріярхату як «зняття анафеми з Патріярха Філарета й Митрополита Макарія». Відбувся брифінґ Патріярха Філарета біля Володимирського собору, де предстоятель УПЦ-КП ділився планами скликання Архиєрейського собору, на якому б мало бути здійснене об’єднання з УАПЦ та частиною єпископату УПЦ-МП. За спиною Патріярха видно було постать давнього лоббіста УПЦ-КП Петра Ющенка.

Я таки згодився взяти участь у передачі «Радіо Свобода»: ми давні друзі з цією радіостанцією, і ще на початку 1991 р. вона транслювала протягом кількох днів мою статтю «Українське православ’я: Час вибору» про необхідність здобуття автокефального устрою для Української Церкви. Митрополит Філарет Денисенко в ті часи ще заявляв, що православні не порушують питання про автокефалію, «його порушують люди не церковні, політикани, які хотіли б використати дане питання з метою відірвати українських віруючих від Руської Православної Церкви. А наша Церква, як відомо з історії, робить усе для об’єднання народів. Тому вона проти автокефалії»[1].

Запрошений до слова «Радіо Свобода», я висловив радість з приводу того, що рукоположення митрополита Макарія, здійснене нами з Патріярхом Димитрієм 22 роки тому, визнане канонічним. Перспектива подолання церковного розколу в Україні, відкрита ухвалами Константинопольського Патріярхату, є для всієї християнської спільноти вельми втішною. Але висвітлення цих ухвал журналістами може зашкодити справі через свою тенденційність. Адже цілий вечір 11 жовтня говориться про одну юрисдикцію – УПЦ-КП, і практично не згадується про її партнера в справі ймовірного творення Єдиної Помісної Церкви - УАПЦ.  «Знімати анафему» з митрополита Макарія не потрібно, бо він ніколи не був анафемований. Натомість варто було б звернути увагу на кілька принципово важливих речей. Патріярх Філарет мав би визнати помилковість здійснених ним 1992 р. пересвят єпископів УАПЦ, які приєдналися тоді були до УПЦ-КП. Адже він тоді виходив із заперечення канонічности УАПЦ, а така позиція нині спростована ухвалою Константинопольського Патріярха[2].

Перспектива здійснення об’єднання Церков на Архиєрейському соборі не відповідає ані соборноправній традиції, ні чинному статутові УАПЦ: адже ухвали про самоліквідацію та приєднання до іншої конфесії може приймати лише її Помісний Собор, де були б представлені всі рівні ієрархії – і єпископи, і священики, і миряни.

Журналістка щодалі більше хвилювалася. Коли ж я сказав, що наша Харківсько-Полтавська єпархія не братиме участи в поєднанні УПЦ-КП з УАПЦ, бо вже з 2015 р. провадить діялог про об’єднання з УГКЦ, вона спробувала повчально дорікнути мені: от, мовляв, знов починається розбрат. На мої спроби пояснити перспективу справжньої єдности, шлях до якої торує УГКЦ в співдії з нашою єпархією, вона швиденько згорнула розмову. 

Ситуація симптоматична. Вона засвідчує, наскільки сучасна українська журналістика – навіть коли її представники працюють на авторитетну зарубіжну радіостанцію! – обмежена авторитарними стереотипами. Все, що йде врозріз із зрозумілою через свою примітивність і засвоєною нею моделлю, ставиться під підозру. Одне слово,

Кто там шагает правой?
Левой!
Левой!
Левой!

Ясна річ, це загальносуспільна проблема посткомуністичного світу, а не тільки вада його медійного сектору. Але коли і журналісти, і політологи, і різного роду радники наших урядовців уникатимуть різнобічного аналізу ситуації та шукатимуть найпримітивніших розв’язань назрілих проблем, це тільки породжуватиме все нові й нові ускладнення.  

А вірш же Маяковського, який закінчується процитованими словами, починався імперативним:

Тише, ораторы!
Ваше
слово,
товарищ маузер.

Жертвою «товарища маузера» стали в СССР мільйони дисидентів – тих, хто не хотів крокувати нога в ногу з партійною верхівкою та солідаризуватися з думкою панівної більшости. Але й сам автор вірша скористався його послугами, пустивши собі кулю в серце…

---

[1] Радянська Україна. – 1989. – 9 травня.

[2] Додам до цього, що УАПЦ також доведеться визначатися зі ставленням до канонічних покарань, накладених Патріярхом Філаретом на деяких осіб з його юрисдикції, згодом прийнятих до УАПЦ