Дві віри

Час від часу до мене через соціяльні мережі звертаються незнайомі люди з проханням про молитву або пораду. Ось і востаннє якась наполеглива жінка з іншого кінця України почала - швидше навіть не просити, а вимагати, - аби я «записав її на молитву» й замовив за неї три акафісти. Коли я обережно поцікавився, чому саме акафісти, й пообіцяв пом’янути її ім’я на літургії, співрозмовниця обеззброїла мене питанням:

-         - Як це?

Я спробував пояснити, що з усіх богослужінь літургія – найважливіше, і запитав, чи має ця пані катехизис і чи читає вона Святе Письмо. Відповідь була ще виразніша:

-         - Ні, а що?

При цьому пані О. повідомила, що вона сповідається і що «створила у ФБ групу молитовних прохань», а через це потребує «благословення на молитву за всіх, хто буде потребуватиме цього і на кожного учасника даної групи».

Якби ж то йшлося про одну віртуальну зустріч і про одну чужу парафіянку! Кого зі священиків не лякали соціологічні опитування, за якими виходило, що добра третина людей, які називають себе «православними», не вірить у Бога, а віра решти дуже часто далека від християнства!

В багатьох дослідженнях про середньовічну Русь фігурує поняття «двовір’я». Це коли людина формально належить до Церкви, хрещена, відправляє церковні обряди, але не зреклася і поганських культів, вірить у забобони й прикмети, поклоняється магічним предметам, упевнена в їхній силі. 

Парадоксальним чином, попри тисячолітню просвітницьку місію Церкви, ми й сьогодні примудряємося сполучати в парафіяльних громадах дві віри. Поряд із офіційною вірою в Євангеліє, у відкупительну місію Ісуса Христа успішно функціонує віра в магічну силу слова, в самостійну чудовну дію чарівних предметів, у езотеричні здібності духовної особи. Тільки що замість сказань волхвів і простору чарівних дібров міфологічна свідомість сучасника формується книгами Толкіна і Джоан Ролінґ, функціонує у віртуальному просторі електронних мереж.

Жертовна віра зустрічається з вірою прагматичною, віра в Христа – з вірою в самостійну цілющу силу кадильного диму та святої води. Євангеліє зустрічається з казкою. Саме це, а не політичні орієнтації церковних ієрархів або інтерпретація канонів, є фундаментальною причиною поділу Церкви. На жаль, причиною, від якої ми часто ховаємося.
 

Я помітив, що громади Харківсько-Полтавської єпархії найчастіше залишали особи, чиї прагматичні очікування не були враховані. Когось не задовольняла скромна роль у парафії, хтось не відчував себе належним чином приголубленим, а ще хтось прагнув прилучитися до впливовішої та багатшої спільноти. Найчастіше ж утікачам бракувало поганства – особливих позалітургійних молитов, авторитарних батюшок-чудотворців із претензіями на езотеричні таланти, загадкових ритуалів. Бракувало атмосфери присмеркової таємничости. І вони йшли туди, де зуміли задовольнити поганські запити: де плакали ікони, батюшки вичитували біснуватих, літургія губилася за зливою треб... Ішли в країну фантазії.

Кожен із нас – і священик, і мирянин – має обирати між світлою прозорістю Євангелія і тьмяним світом чарівної казки. Між реальністю і грою. Однак слід пам’ятати: помилка в цьому виборі може коштувати нам значно більшого, ніж життя, - коштувати вічности.