Без політики!

Ще з царських часів збереглася сумна сільська усмішка:

«Зустрілися двоє дядьків. Один зітхає:

-       - Охо-хо...

А другий у відповідь:

-      -   Ехе-хе!..

У цей час поряд проходить жандарм і грізно озирається до них:

-       - Про політику не розмовляти!»

Церква щораз частіше опиняється в становищі цих задумливих дядьків. Тільки що прискіпливим жандармом виступають не лише державна влада, а й ліберальне суспільство, довколацерковні пристосованці, політично заанґажовані журналісти. Досить священнослужителеві здійняти голос на захист справедливости, публічно оцінити суперечні Євангелію явища в довколишньому житті, зайняти чітку суспільну позицію, як лунає:

-       - Чого це Церква лізе в політику!

І французькі якобінці, і російські большевики та їхні сателіти, і південноамериканські диктатори прагнули одного: замкнути Церкву в інформаційному ґетто, позбавити її суспільного впливу, зосередити проповідь на абстрактних темах, відірваних від реального життя. 

Декого з клиру це влаштовувало. Адже в кожному середовищі, і в церковному також, вистачає пристосованців і страхопудів. Вони й собі підхоплюють:

-      - Без політики! Без політики! Нащо нам туди лізти! В нас інше покликання!

Що ж це за покликання? Хрестити, ховати, вінчати... Коли ж і благословляти чи освячувати – то поважних осіб, тих, хто при владі. Правити молебні до 70-річчя Сталіна – це не політика. Виступати декоративним оздобленням диктатури – також не політика. Агітувати за чинну владу – не політика. Натомість підтримувати опозицію, захищати ідеали, суперечні офіційній пропаганді, йти не в ногу з більшістю, відверто говорити про наболіле – це вже й є політика.

Христос звертається до апостолів зі словами напучення: «Ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19). Навчіть Євангелія, «доброї новини» про спасіння, - універсальної доктрини, котра поширюється і на повсякденний побут, і на суспільне життя. І тисячі, мільйони мучеників – від архидиякона Стефана (Діян. 6-7) до нашого «отця Кадила», сан-сальвадорського архиєпископа Оскара Ромеро, «капелана Солідарности» о. Єжи Попелюшка, до коптських, сирійських, індійських християн, загиблих у наші дні за сповідання віри – відмовлялися мовчати. Фарисеям же, що намагалися змусити їх змовкнути, вони могли відповісти словами Христа: «Коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!» (Лк. 19:40).

Звернімо увагу, куди діваються з Церкви невдоволені її незручною правдою, ті, хто волає: «Нам не треба політики!» Йдуть працювати в медійні корпорації олігархів, мігрують у конформістські структури, ховаються від реального життя за маскою показного благочестя, поволі деградуючи й спиваючись на самоті. Бо втеча з простору свободи неминуче провадить до поневолення – суспільними стереотипами, багатими працедавцями, лихими звичками. 

Простір євангельської свободи не обмежується церковними стінами, бо тоді це вже не свобода. Протягом усієї своєї історії Церква інтеґрує в цей простір довколишній світ, сміливо вриваючись у нього й несучи світові той «тихесенький, лагідний вітрець» (3 Цар. 19:12), який колись став був для пророка Іллі винагородою за його суспільну сміливість, за викривальну проповідь і протистояння царським зловживанням. Місія Церкви продовжує служіння Іллі – не випадково ж саме цей пророк з’явився обіч преображеного Христа перед апостолами на горі Фавор (Мт. 17:3). Ховатися від цієї місії, вдавати з себе сліпого й глухого до суспільної дійсности – оце і є насправді політика. Політика пристосовництва та служіння світові, котра не має нічого спільного з євангельською місією Церкви.