Десакралізація

 

Геродот, розповідаючи про обмін посланнями перського правителя Дарія і скіфського вождя, так передає пояснення скіфом причин уникання ним бою: «У нас немає ні міст, ні обробленої землі, ні боязні, що вони будуть захоплені і розорені. Нас ніщо не змушує швидше вступати з вами в бій. Не я прийшов у твою землю, а ти в мою. Коли схочу, тоді й поміряюся з тобою силою. Ось якби ти знайшов і спаплюжив священні могили наших предків, тоді побачив би, лякливі ми зайці чи ні».

Кочовий народ не мав за що триматися, крім сакрального простору могил. Але саме цей сакральний простір надихав його на опір загарбнику й мотивував боротьбу.

Сакральний простір Європи формувався майже два тисячоліття. Величні санктуарії і монастирі, храми широкої стильової палітри - все, що складає християнську традицію, набуває сенсу не як архітектурні чи історичні пам’ятки, а як відбиток Неба на землі, потужний пролог дороги у вічне життя. Храмовий простір оприявнюється як простір молитви, а отже зустрічі з невидимим і неосяжним, переживання його присутності - тут і завжди.

Російське вторгнення в Українську Народну Республіку наприкінці 1917 р. започаткувало драму сімдесятирічної профанації наших святинь. Я виріс у містечку, де від колишніх козацьких храмів не лишилося навіть руїн, а цвинтар біля собору перетворився на парк. Тільки от моя бабуся щороку на проводи ходила на це місце, щоб покласти шматочок паски й крашанки там, де лежали її предки. А у Львові я зі зворушенням проходив повз зачинені храми, у клямки яких було кимось неодмінно встромлено букетик квітів. Ми пам’ятали свої святині й мріяли їх відновити.

Мрії ж часом виявлялися оманливими. Коли я прийшов на кафедру історії української літератури, то, всупереч радянській інерції кафедри, взяв за дисертаційну тему Києво-Печерський патерик і прикріпився як пошукач до Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка в Києві. Щомісяця приїжджаючи до Києва, я насамперед відвідував Києво-Печерську лавру, яка тоді мала статус державного заповідника. Церкви́ не діяли, але печери з мощами були відкриті, в них чергували побожні доглядачки й панувала спокійна молитовна атмосфера. Там було легко і приємно молитися.

Та ось сталося жадане: Києво-Печерська лавра була передана Церкві. Російській Православній Церкві – іншої легальної Церкви в СРСР не було. І вже мої перші спроби помолитися в лаврських печерах обернулися розчаруванням. Замість побожного спокою там запанувала метушня, з’явився нав’язливий сервіс бородатих чоловіків і молодиків у підрясниках, лавра почала перетворюватися на ярмарок релігійних товарів і послуг. З усією вульгарною нахабністю в святиню вдерся «русскій мір», згодовуючи наївним прихожанам лубковий пропагандистський товар.

Перехід гібридної війни, яку Росія не припиняла вести проти України, у відверте військове вторгнення змусив державну владу скасувати легковажну ухвалу про передачу лаври РПЦ.  Неважко було передбачити відсутність реальної альтернативи в систематичному догляді за лаврськими будівлями та їхньому використанні. Держава перебрала ці функції на себе, але й почала продукувати проєкти з властивою ліберальній думці фантазією. І ось трапезна церква стає майданчиком для релігійно-політичних акцій та народознавчих перфомансів.

Чи є це профанацією святині – вже стало предметом для затятих дискусій у інформаційному просторі. Може й ні. Але в перебігу цих дискусій з’являється небезпечна повчальна нотка: мовляв, на Заході ж старі храми змінюють своїх власників і використовуються не за прямим призначенням, чому б і нам цього не зробити? Адже церковні громади самі неспроможні забезпечити належний догляд за пам’ятками архітектури!

Перебіг російсько-української війни мав би вже звільнити принаймні інтелектуальні еліти від наївної прямолінійності євроінтеграційних гасел. Ми мали нагоду переконатися, що втрата відчуття sacrum, духовного простору, який належить захищати, незважаючи на особисту небезпеку, знекровлює суспільство перед варварською загрозою. Скільки західних європейців картають українців за те, що, відмовившись капітулювати, ми пішли за людські жертви й руйнування міст і сіл! І чи хоч одна країна Європейського Союзу може переконливо заявити, що встояла б в разі нападу Росії не на Україну, а на неї?

Наші церковні святині – це і є священні сліди предків у давньому скіфському розумінні. А десакралізація святинь, втрата ними натхненної присутності Святого Духа, забезпечуваної церковною молитвою і відправою таїнств, подібна до руйнування оборонних мурів під час ворожого наступу.

Звідусюди чути тривожні сигнали про зазіхання на церковну власність. В Одесі в римо-католицької дієцезії наміряються відібрати приміщення, збудовані й відремонтовані Католицькою Церквою. У Харкові каплиці й парафіяльні будинки Свято-Дмитрівського храму, всупереч клопотанням про повернення церкві, вже в ХХІ столітті були приватизовані сторонніми особами. Та що говорити, коли навіть у Львові чиновники то перекривають в’їзд до храму Святого Юра, то наміряються захопити митрополичі сади.

Колись апостол Павло закликав мешканців Ефесу пам’ятати про духовну підоснову християнської боротьби: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Ефес. 6:12). Як би ми сказали тепер – пам’ятати про ціннісне підґрунтя війни. Виміром нашої духовної сили, нашої зрілості в протистоянні цивілізації зла і смерти є ставлення українського суспільства до своїх святинь, уміння зберігати сакральні оази й захищати їх від профанації. Відтак же - сприяти інституціям, покликаним до цього, належно виконувати свою місію.

І коли слова про перемогу є не дешевим популістським гаслом, а прагненням серця, вони неодмінно мають спиратися на пошану до цінностей, які є фундаментом національної ідентичности українців.

 

Джерела церковних конфліктів

 

Колись, ще як тільки я починав своє єпископське служіння в рідному Харкові, то мав відверту розмову з одним давнім знайомим - соратником з утворення демократичних організацій, колишнім дисидентом і політв’язнем. Загалом - інтелігентною і врівноваженою людиною. Він пояснював мені, чому в мене не складаються стосунки з харківським рухівським активом:

- Розумієте, Юрію Андрійовичу (І.К., повагавшись, не став хреститися, пішов у РУНВіру й не зважав на церковний етикет), ви людина надто культурна. А нам треба такого священника, який би московському батюшці картоплю на городі витовк, вікна побив і змусив його забиратися з парафії. Ви ж цього не робитимете?

Згодом мені довелося пережити нав’язування державним апаратом у предстоятелі УАПЦ відверто кримінальної особи з досвідом зони й манерами злодійського авторитета. Важило не те, які це матиме наслідки для Церкви, а обіцяна слухняність у реалізації владних проєктів.

І коли то тут, то там розгортаються ганебні бійки між клириками та їхніми екзальтованими парафіянами, це мене не дивує. Прочитується той самий цинічний почерк світських політиків, яким важливе одне - забезпечення руками формально належних до християнських визнань осіб певних (часом цілком зрозумілих і навіть схвальних) суспільних цілей. 

Губиться тільки одне - автентичність Церкви. Бо коли від її імені хтось вдається до обману й насильства, він демонструє цілковиту несумісність із ученням,  "лагідного і сумирного серцем" (Мт. 11:29) Христа. Шкода, що більшість спостерігачів не замислюватиметься над цим, а тільки з огидою відсахнеться від середовища, де справи так різко контрастують із побожною риторикою.

Глухий кут освітянських новацій

 

Закінчився черговий навчальний рік в університеті. Важкий, виснажливий рік. Із нескінченними повітряними тривогами, постійними жорстокими обстрілами Харкова, тривалими відключеннями електрики. Вже почало забуватися, яке воно – аудиторне навчання. Спершу ковід, потім повномасштабне вторгнення стали нездоланною перешкодою до особистої зустрічі викладача і студентів. Студенти розпорошені по всій Європі, викладачі – по Україні. В рідному місті лишилися лічені одиниці. За таких умов особливо важливі розуміння й підтримка адміністрації, стимулювання вільного пошуку каналів комунікації та інформаційних ресурсів.

Аж ні! Ось уже під час сесії надходить повідомлення: робоча програма твого курсу на минулий навчальний рік оформлена неправильно, бо, виявляється,  ще у середині вересня 2023 р. було розіслано нові зразки. Кидай усе й сідай переписувати програму вже прочитаного курсу…

І це не просто прикрий епізод. Неминуча трансформація системи вищої освіти обертається звичайною бюрократичною імітацією реформ, жертвами яких стають викладач і навчальний процес. Сам зміст навчання нікого не цікавить. Вся увага звертається на правильність заповнення таблиць навчального навантаження, дотримання визначених чиновниками стандартів розмаїтих  звітних форм.

Колись наприкінці навчального року я вже отримував навчальне навантаження на наступний рік і міг до першої зустрічі зі студентами підготувати нову програму, яку складали анотації змісту лекцій, плани семінарів і список літератури. Тепер же навантаження може сформуватися аж у середині поточного навчального року, натомість робоча програма навчальних курсів розрослася до півтора-двох десятків сторінок. Вона неодмінно включає кілька таблиць, окремий опис навчальної дисципліни, її зміст, структуру, наперед визначені завдання для самостійної роботи та індивідуальні завдання (цікаво, розрізнити завдання для самостійної роботи й індивідуальні завдання?), опис методів навчання і контролю, критерії оцінювання та схему нарахування балів, рекомендовану літературу та електронні ресурси, де увага контролерів звертається на наявність публікацій за останні 5 років, а останнім часом ще й на відсутність російськомовних джерел. Це бюрократичний документ, що має мінімальну методичну цінність і розраховується не на студентів, а на перевірки Міністерства освіти й науки, Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), власних університетських методистів. Затвердження різними інституціями програма навчального предмету проходить уже тоді, коли навчання триває, а викладач давно мав би керуватися цією програмою.

Я почав працювати в університеті за часів брежнєвського застою. Тоді мріялося, що разом із радянською геронтократією відійде в минуле й непотрібна писанина, яка розросталася з кожним роком і все більше й більше обмежувала свободу творчого пошуку науковця і педагога. Однак виявилося, що в посткомуністичній Україні процес бюрократизації освіти й поневолення педагога став лише інтенсивнішим. Не диво, що в останні роки найбільш креативні, обдаровані випускники сахаються аспірантури й сприймають пропозицію працювати у вищій школі як особисту образу.

За роки вимушеної праці в дистанційному режимі вже налагодилася певна система використання електронних майданчиків для навчання: Skype, Zoom, Google meet тощо. Але міністерські чиновники воліли б ввести жорсткіший контроль за навчанням і формалізувати дистанційну освіту. Ось і починає нав’язуватися єдина система, в якій має провадитися вища освіта: Moodle. Проблема тільки в тому, що ця система зовсім не передбачає живого аудіовізуального зв’язку викладача з аудиторією. На відміну від, скажімо, Google classroom чи Teams, на платформі яких можна і проводити вживу лекції, семінари чи іспити, і розсилати необхідні матеріали, і збирати есеї чи курсові роботи або просто письмові відповіді на питання. Moodle позбавлений цієї гнучкої оперативності, зате дає кращу можливість університетській адміністрації контролювати працю викладача. Навчальний же ефект, як і зручність оперування системою ролі не грають.

Стратегічною метою війни є не тільки відвоювати територію нашої держави. Не менш важливо зберегти, а бажано навіть і зміцнити інтелектуальний потенціал України. Зокрема в галузях, які визначають вимір національного самопізнання, розуміння своєї ідентичності: в корпусі українознавчих дисциплін. Говорячи ж про європейські перспективи, не забуваймо про їхню обумовленість дотриманням системи цінностей демократичного світу, пошаною до людської гідності, до свободи творчого пошуку. Коли стратегією реформ освітнього процесу стає перетворення університетського викладача на безвладного наймита, то вони визначають зовсім іншу перспективу української вищої школи.