Десята зупинка духовної прощі –Козельщанська ікона Божої Матері на Полтавщині

23 серпня 2014 р.

Нинішня, десята зупинка духовної прощі повертає мене в дитинство. Воно проходило під Козельщанською іконою Божої Матері, яка висіла в кімнаті дідуся й бабусі: їх благословляли на вінчання саме цим образом. І часом я потай спостерігав, як бабуся зосереджено молилася перед ним.

Козельщина – невеличкий райцентр на Полтавщині, неподалік від Кременчука. Починався він із хутора, названого на ім’я власника – Павла Козельського. Цей поміщик походив по матері від військового писаря Запорозького Коша Сіромахи. Дружина Сіромахи була італійкою і привезла зі своєї батьківщини ікону характерного для цієї країни стилю. Згодом маєток перейшов до графа Володимира Капніста – нащадка відомого декабриста. Разом із маєтком Капністи успадкували й родинну ікону Сіромах.

У Василя Капніста важко захворіла донька Марія. Незважаючи на те, що граф звертався до найвідоміших лікарів, доньці ставало все важче. Було домовлено про консультацію в славетного французького професора Жана Мартена Шарко. Але коли родина вже збиралася до Москви,  Марія протирала срібний оклад ікони, палко молячись про одужання. І в цей час вона відчула, що хвороба відступила. Це сталося 21 лютого 1881 р.

Коли Шарко побачив зцілену дівчину, він не повірив у її недавню недугу. Чутка про чудесне одужання поширилася Москвою. Біля будинку Капністів стали збиратися юрби хворих, і граф віддав ікону до храму. Там сталося ще кілька зцілень.

Повертаючись на Полтавщину, Капніст забрав із собою чудотворний образ. А звістка про його цілющу силу вже випередила графську родину. До маєтку прийшла сліпа жінка, яка розповіла про явлення Богородиці. Матір Божа наказала сліпій іти до цієї ікони. Графиня винесла образ, хвора помолилася перед ним і за кілька днів повернулася зрячою. До маєтку потяглися прочани. Тоді в саду збудували каплицю й перенесли туди ікону. Але каплиця виявилася затісною. Тоді 1882 р. на її місці збудували храм Різдва Пресвятої Богородиці, а 1886 р. при храмі утворився монастир. Чуда тривали. Спеціяльна комісія зареєструвала десятки зцілень, одне з яких – прозріння сліпого хлопчика – сталося на очах комісії. До храму збиралося по п’ять-сім тисяч прочан на день.

Але після національної революції 1917 р. Україна була окупована російськими большевиками й почався червоний терор. Чудотворна ікона заплакала кривавими сльозами. Влада намагалася зупинити поширення звісток про це. Монастир було закрито, частину черниць заарештовано, а решту відправлено до Лебединського монастиря на Черкащину, також згодом закритого. На місці Козельщанського монастиря утворився концтабір НКВД, в якому, зокрема, тримали захоплених у полон 1939 р. польських офіцерів.

Чудотворну ікону вдалося врятувати. Спершу її перенесли до Лебединського монастиря, а потім сховали в київській квартирі неподалік Ленінградської площі. Коли ж совєтська влада впала і знов відкрився Козельщанський монастир, 1993 р. ікона повернулася до святині.

Царице моя преблагая, надiє моя, Богородице, притулку сирiт i подорожнiх опiко, засмучених радосте, скривджених покровителько! Знаєш мою бiду, знаєш мiй смуток, допоможи менi немiчному i, як чужинця пригорни. Бiди мої знаєш, розв’яжи їх, Ласкава, бо не маю iншої допомоги крiм Тебе, анi iншої заступницi, нi благої розрадницi, крiм Тебе, о Божа Мати, то ж збережи i охорони мене на вiки вiчнi. Амiнь.

Дев’ята зупинка духовної прощі – Озерянська ікона Божої Матері в Харкові

22 серпня 2014 р.

Озерянська ікона Пресвятої Богородиці, перед якою ми запиняємося в призадумі на дев’ятий день духовної прощі, - головна святиня Слобожанщини. Вона явилася наприкінці XVII ст., коли наш край інтенсивно заселяли втікачі з охопленого війною Правобережжя України. Напевне, звідти було принесено й ікону.

Опис ікони залишив відомий мистецтвознавець професор Єгор Редін. Образ був написаний на полотні, прикріпленому до дошки. Контури фігур грубі, кольори – червоний і блакитний. Богородиця зображена поверненою в бік Немовляти, на ній червоний хітон і блакитний мафорій, на голові корона; права рука її в позі моління, а лівою вона підтримує Немовлятка Христа, який сидить у неї ніби на колінах біля лівої руки. Немовлятко одягнене в червону сорочку-хітон, на голові у Нього така сама корона, як у Богородиці, в лівій руці він тримає невелике Євангеліє, а правою благословляє. Німби у обох жовті. Починаючи від плечей довкола німбів Богородиці та Христа на тлі ікони йшли зірки. Вгорі ікони, справа і зліва, хмари. Розміри ікони: висота 40 см, ширина 34 см.

Ікону знайшов один із жителів села Озеряни біля Мерефи. Він косив траву, і раптом почув людський стогін. Виявилося, що він не помітив образ, що лежав біля коріння дерева, і розсік його косою. Косар, взявши обидві половини цього образу, вніс у свою хатину і, склавши їх, поставив у пристойному місці, і, залишивши свою роботу, старанно помолився. На другий день рано вранці він не знайшов святині у своїй хаті, бо вона була на місці явлення, і була зрощена, а на самому місці заструмилось джерело чистої води. Від удару косою лишився ледь помітний слід.

Ікона, названа Озерянською від місцевості, де її знайшли, невдовзі почала виявляти чудотворні властивості. Після молитви перед нею відбувалися численні зцілення, відновлювався лад у родинах.

1794 р. ікону було перенесено в Курязький монастир, а після його закриття – до Покровського храму м. Харкова. Коли Курязький монастир було відновлено, ікона повернулася до монастиря. Існує переказ, що саме під час молебня перед чудотворною іконою юний  Григорій Квітка, котрий втратив зір у дитинстві, знов почав бачити. Згодом Григорій Квітка кілька місяців був послушником у Курязькому монастирі, де настоятелем служив його дядько, Наркис Квітка.

Центральною подією духовного життя передреволюційного Харкова був щорічний хресний хід із перенесенням Озерянської ікони з Курязького монастиря до Покровського монастиря. Процесія йшла теперішнім Полтавським шляхом, а на півдорозі, на Холодній Горі, де монахи Курязького монастиря передавали ікону, було збудовано Озерянську церкву.

Ченці Курязького монастиря вели записи численних випадків чудесного зцілення людей від ікони: «Зцілення людини з усохлою рукою; зцілення людини з Липців, у якої не діяла нога; зцілення біснуватої дівиці Бардакової; зцілення Івана Миколайовича Бочковського від хворобливого шуму у вухах; зцілення двох сестер від очної хвороби; зцілення дівчинки від горлової хвороби...».

Найбільше випадків зцілення було зафіксовано в 1833, 1848 і 1871 роках, коли в Харкові лютувала холера. Озерянську ікону Божої Матері носили від оселі до оселі, люди молились перед чудотворним образом про зцілення та спасіння.

Під час большевицьких гонінь на Церкву ікона зникла. Але лишилися її численні копії; деякі з них вже в нові часи виявили дар чудотворіння.

Молiння тепле й стiна нездоланна, милости джерело, свiтовi пристановище, ревно до Тебе кличемо: Богородице Владичице, попередь нас i вiд лиха позбав, єдина скора Заступниця.

Восьма зупинка духовної прощі – Унівська Успенська лавра на Львівщині

21 серпня 2014 р.

Монастир поблизу галицького села Унів існував уже в ХІІІ ст. Про нього вперше згадується в документах за 1395 р. А в середині XVI ст. сталося лихо: на монастир напали татари і спалили його. Згодом монастир було перенесено з Чернечої гори (там зараз знаходиться монаший цвинтар) на сучасне місце розташування.

Розповідають, що шляхтич Олександр Ванько Лагодовський, недужий на ноги, побачив уві сні Пресвяту Богородицю, яка порадила йому шукати неподалік у лісі цілюще джерело. Шляхтич знайшов його і чудесним чином зцілився від недуги. Тоді він і дав обітницю відродити Унівський монастир. На згарищі старого монастиря Олександр Ванько Лагодовський знайшов ікону Пресвятої Богородиці. Від неї починають діятися чуда. Так 1630 р. Федір Орлович завдяки зверненню до Унівської ікони врятувався з турецького полону.

Над чудотворним джерелом починається будівництво мурованої церкви. Довкола зростають мури з чотирма наріжними вежами.

Монастир приваблює прочан, зростає його духовний авторитет. Тут бували визначний організатор чернечого життя в Україні о. Йов Княгиницький, талановитий письменник-полеміст Іван Вишенський. Діяла друкарня.

З відходом Київської митрополії до Московського патріярхату Унівський монастир приймає унію. В ХІХ ст. він став резиденцією галицьких митрополитів, а на початку ХХ ст. набув статус лаври й був переданий монахам студійського уставу.

Совєтська окупація Галичини унеможливила продовження монашого життя. В Унівському монастирі було влаштовано концтабір для духовенства, а потім – психіятричну лікарню. Тільки 1991 р. монастир повернули Церкві. Відтоді він знову діє як лавра монахів Студійського уставу.

Неодноразово до монастиря приїздили прощі з Харківсько-Полтавської єпархії. Їх завжди зустрічали гостинно, по-братньому, надавали можливість відправити богослужіння в храмі й запрошували до монастирської трапези.

Благого Царя благая Мати, пречиста i благословенна Богородице Марiє! Ласку Сина Твого й Бога нашого пролий на мою пристрасну душу i Твоїми молитвами направ мене на добрi дiла, щоб решту життя мого я провiв без пороку й через Тебе рай знайшов, Богородице Дiво, єдина Чиста i Благословенна. 

Сьома зупинка духовної прощі – Святогірський Успенський монастир над Сіверським Дінцем

20 серпня 2014 р.

Перший тиждень духовної прощі ми завершуємо на півдні Слобожанщини, в головній православній святині Східної України – Святогірському Успенському монастирі. 

Його леґендарний початок пов’язують, як і для Почаївського монастиря, з ченцями Києво-Печерської лаври. Тікаючи з розгромленого ординцями Києва 1240 р., вони нібито оселилися на диких і надзвичайно мальовничих крейдяних високих берегах Сіверського Дінця. Там на відлюдді вони перебували в пості й молитві, передаючи естафету наступникам.

Хоча існують інші легенди, які називають зачинателями монашого життя на Святих Горах грецьких ченців з Криму або з Афону.

Перша письмова згадка про монастир датується 1526 роком і належить австрійському послові Сигизмунду Герберштейну. 1624 р. московський цар, що претендував на володіння тереном колишнього Дикого Поля, видав ченцям грамоту на володіння землею.

Від найдавніших часів збереглися печери, в яких монахи жили й відправляли богослужіння. У крейдяній породі були прорубані коридори, що з’єднували келії з підземними церквами. Довкола ріс густий дубовий ліс. У XVII-XVIIІ ст. споруджуються надземні храми. Коштом ізюмського полковника Федора Шидловського зводиться в стилі українського бароко Успенський собор.

Монастиреві, розташованому поблизу Ізюмського шляху, довелося пережити і татарські напади, і грабунки донських козаків.

Збереглися імена настоятелів Святогірського монастиря: архимандрита Іоїля, засновника Курязького монастиря під Харковом, якому довелося пережити татарський полон, архимандрита Тадея з Волині, колишнього викладача Чернігівського колегіуму. Серед ченців загалом було чимало освічених людей, в тому числі й тих, котрі працювали раніше в Харківському колегіумі. Бував у монастирі Григорій Сковорода.

Під час масового закриття монастирів царицею Катериною ІІ було ліквідовано й Святогірський монастир. Його дозволили відновити лише через 57 років, і в ХІХ ст. монастир переживав свій розквіт. Він стає улюбленим місцем прощ для українців Слобожанщини. Мальовничий опис монастиря залишив Василь Немирович-Данченко. 

Однак у ХХ ст. служіння чернечої громади було брутально перерване. 1918 р. большевики закрили монастир, і богослужіння в ньому поновилися лише після падіння Совєтського Союзу.

27 вересня 1991 р. Харківське крайове братство апостола Андрія Первозваного Української Автокефальної Православної Церкви організувало тут перше богослужіння. Невдовзі місцева влада передала монастирський комплекс Російській Православній Церкві, яка організувала в ньому Святогірську Успенську лавру. Під час російської військової інтервенції 2014 р. Святогірський монастир стає прихистком для вимушених переселенців.

Заступнице християн усердная, Молитвенице до Творця надiйная, не погордуй молитвами грiшникiв, але поспiшися, як благая, на помiч нам, що з вiрою взиваємо до Тебе: поспiшися на молитву i скоро прийди на благан-ня, бо Ти заступаєшся завжди за тих, що почитають Тебе, Богородице.

Шоста зупинка духовної прощі – Цільбоносна стопа Богородиці на Почаївській горі

19 серпня 2014 р.

Шостий день духовної прощі припадає на свято Преображення Господнього. Ми згадуємо, як Спаситель світу, взявши апостолів Петра, Якова й Іоана, здійнявся на гору й там преобразився: «Обличчя Його, як те сонце, засяло, а одежа Його стала біла, як світло. І ось з'явились до них Мойсей та Ілля, і розмовляли із Ним» (Мт. 17:2,3). 
Церковна традиція вважає, що преображення сталося на пагорбі Фавор, поблизу Назарету. Посеред долини Фавор справді видається високою горою.
Смугу пагорбів на півдні Волині місцеві жителі також називають горами. На одній з таких гір неподалік від Кременця за кілька років після монгольського погрому Києва 1240 р. зупинилися монахи – втікачі зі сплюндрованого Києво-Печерського монастиря. Їхні серця сповнював розпач від пережитого.

Коли один із монахів молився на Почаївській горі, йому і явилася Пресвята Богородиця в стовпі вогню. На знак материнської турботи про нашу землю Пречиста Діва залишила на камені, де стояла, відбиток своєї стопи. Відтоді в цьому невеличкому заглибленні стала збиратися чудотворна рідина, здатна зціляти недуги.

Монахи залишився жити на Почаївській горі. Слідом за ними поряд почали оселятися  інші подвижники, і вже 1527 року в документах згадується про існування Почаївського монастиря. Його розквіт припадає на часи ігуменства прп. Йова Почаївського, котрий прийшов був на Почаївську гору 1604 р. Гурток відлюдників під управлінням прп. Йова перетворюється на спільножительну монашу громаду. 

Монастир розбудовується, а його головною святинею поряд із цільбоносною стопою Богородиці стає чудотворна Почаївська ікона, залишена на Волині грецьким митрополитом Неофітом.

Чудесний порятунок монастиря від турецької навали 1675 р. оспіваний у відомій пісні «Ой зійшла зоря вечоровая». Розповідали, що над Почаївською горою явився вже спочилий на той час преподобний Йов, котрий молився перед Пресвятою Дівою. Напасники спробували стріляти в постаті на небі, але стріли поверталися до турків і вражали їх. Турецьке військо було змушене тікати.

Після антиканонічного підпорядкування Київської митрополії Московському патріярхові ченці Почаївського монастиря прийняли унію. Монастир стає головним осередком Чину святого Василія Великого. Тут після заборони українського книгодрукування в Росії діє найбільша українська друкарня, де виходить, зокрема, збірка побожних пісень «Богогласник» (1791). Лише після загарбання Росією українського Правобережжя та розгрому повстання 1830 р. Почаївський монастир передається Російській Православній Церкві.

Одне з незліченних чуд, що сталися на Почаївській горі, навернуло графа Миколу Потоцького. Людина жорстока, імпульсивна, він мало не застрелив свого кучера, коли коні сахнулися та перекинули карету. Але кучер почав молитися до Почаївської Божої Матері – і пістолет тричі дав осічку. На покуту граф дав великі кошти для спорудження Успенського собору, освяченого 1822 р. 

Собор було збудовано так, щоб усередині його опинилася найбільша святиня монастиря – Стопа Пресвятої Богородиці. Над Стопою вміщено ковчег з шовковим платом. На платі — зображення Стопи Богородиці, за ним на стіні відлите з бронзи, прикрашене золотом, сріблом барельєфне зображення явлення Богоматері. Під ковчегом на камені знаходиться слід Стопи, з якого б'є джерело.

Перед святою Твоєю іконою, Владичице, / ті, що моляться, зцілень сподобляються, / віри істинної пізнання приймають / і агарянські нашестя відбивають. / Тому ж і нам, що до Тебе припадаємо, / гріхів прощення випроси, / помислами благочестя серця наші просвіти / і до Сина Твого молитву нашу вознеси / за спасіння душ наших.

П’ята зупинка духовної прощі – Єлецька ікона Божої Матері в Чернігові

18 серпня 2014 р.

Єлецька ікона Божої Матері була головною святинею Чернігівсько-Сіверської землі. Її знайшли на ялині поблизу Чернігова 1060 р. Син Ярослава Мудрого Святослав Ярославич заснував на честь ікони в Чернігові Єлецький монастир.

Після нападу ординців ікона зникла, але залишилися її копії, наділені даром чудотворіння. Одна з них зберігалася в Чернігівському Єлецькому монастирі, архимандритом якого з 1669 до 1688 р. був о. Іоаникій Ґалятовський. Розповіді про чуда Єлецької ікони о. Іоаникій Ґалятовський зібрав і видав у книзі «Скарбница потребная и пожитечная всему свѣту» (1676).

Ікона написана в змішаній техніці (розміри 135 × 76 см), стиль живопису однозначно вказує на те, що вона була створена українським майстром. Образ Богоматері з Немовлям (розміри 49 × 33 см) стоїть на ялині на тлі пейзажу з зображеннями монастирського собору, оточеного фортечною стіною Чернігова, а за ними протікає Десна. Немовлятко Христос, зображене поверненим на 3/4, сидить на лівій руці Богородиці, правою ручкою на рівні грудей Богоматері Він двоперстно благословляє, ліва лежить на коліні - в кулачку ледь помітна знизу смужка сувою; Богоматір тримає Немовлятко правою рукою за ступню, лівою підтримує Його корпус.

Список чудотворної ікони Єлецької Божої Матері взяв з собою до Сибіру, куди отримав призначення, архиєпископ Іоан Максимович. Там образ прославився як ікона Тобольської Богородиці.

Ще одну чудотворну копію було забрано до Москви, а 1687 р. передано до Успенського собору Харкова. Ікона зникла в ХХ ст.

Пiд Твою милiсть прибiгаєм, Богородице Дiво, молитов наших в час журби не вiдкинь, але з бiди визволяй нас, єдина Чиста i Благословенна. Пресвятая Богородице, спаси нас. 

Четверта зупинка духовної прощі – Куп’ятицька ікона Божої Матері на Поліссі

16 серпня 2014 р.

Четвертого дня прощі ми зупиняємося перед однією з найшанованіших у давній Україні святинь – Куп’ятицькою іконою Божої Матері. Куп’ятицька ікона Пресвятої Богородиці об’явилася 1180 р. молодій дівчині Ганні з села Куп’ятичі, що за 7 км від Пинська. Дівчина пасла худобу в лісі, коли побачила яскраве світло між деревами. Ганна пішла на це світло — і знайшла на дереві хрест із зображенням Богородиці. Вона спробувала забрати ікону додому, але образ на хресті завжди повертався на місце об’явлення. На цьому місці спорудили храм, куди вмістили виявлену святиню. Біля ікони почали відбуватися чудовні зцілення.

Під час татарського набігу храм згорів, і хрест загубився. Однак подорожній Яким побачив дивне світло з землі та знайшов утрачений хрест. Селяни перенесли хрест-ікону до церкви, а Яким лишився там пономарем.

Куп’ятицька ікона стала однією з найшанованіших святинь Полісся. Біля храму з іконою 1629 р. заснували монастир, де певний час ігуменом був преподобномученик Афанасій Берестейський. Преподобномученик Афанасій надзвичайно шанував цей образ, говорячи, що він «малий матерією в хреснім знаку, але великий в чудах». Натхнений благословенням чудотворної ікони, він намагається врятувати Річ Посполиту від громадянської війни, пробивається з копіями Куп’ятицької ікони до короля і сейму.

У книзі о. Іоаникія Ґалятовського «Небо нове» (1665) наведено 16 оповідань про чуда Пресвятої Богородиці Куп’ятицької. Ось одне з них: «Єдного часу було повітрє моровоє в Куп’ятичах. Теди духовнії, взявши образ Пречистої Діви Богородиці з церкви, носили єго по всім селі Куп’ятицьком, отправуючи процесію на пренесеніє мощей святого архиєрея Николая з Мирри, міста Ликійського, до Бару, міста Влоського. І того дня зараз пляґа моровая з Куп’ятич уступила» (чудо 7).

Коли у першій половині XVIII ст. храм було відібрано у православної громади, ченці перенесли чудо­творну ікону до Софійського собору в Києві. У часи большевицького терору ікона зникла з Софійського собору. У селі Куп’ятичі, нині належному до Білорусі, перебуває копія чудотворного образу, написана в XVII ст., яка вже теж прославилася чудами.

Молитва до Пресвятої Богородиці, перед іконою «Куп’ятицькою»


О, Преблагословенна Владичице, всесильна Заступнице, непосоромне наше Уповання!Прийми хвалебний і подячний спів нас недостойних рабів Твоїх, і піднеси молитви наші до Престолу Сина і Бога Твого, щоб милостивим був до неправд наших і продовжив благість Свою тим, що шанують всечесне Ім'я Твоє і з вірою і любов'ю вклоняється перед чудотворним образом Твоїм. Збережи землю нашу від усякої біди, пошли мир людям на землі, збери всіх християн і об'єднай стадо тих, що правдиво славлять Бога в Тройці Єдиного. Утверди нас усіх у Вірі Христовій і в старанності до Церкви Православної. Вклади в серця наші дух страху Божого, благочестя і смиренності. У напастях терпіння нам подай, у благоденстві стриманість, до ближніх любов, до ворогів всепрощення, в добрих ділах успіх. Визволи нас від усякої спокуси і від скам’янілої недбалості. У страшний день Суду сподоби нас за клопотанням Твоїм стати праворуч Сина Твого Христа Бога нашого. Йому ж належить всяка слава, честь і поклоніння з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь