Привітальне слово ХІ конференції «Актуальні проблеми сучасної української медієвістики»

 

Виступ архиєпископа Ігоря Ісіченка на ХІ конференції «Актуальні проблеми сучасної української медієвістики» (12 червня 2026 р.)

Дорогі колеги!

Зайве говорити про втрати, яких ми всі зазнали в цю трагічну добу – вирвані з аудиторій, розкидані по світу, позбавлені бібліотек, а часом і власного житла. Але вчимося пильніше читати знаки часу. Як ми почували себе до війни? Маргіналами, яких МОН прагне витіснити з філології, переорієнтувавши науку й педагогіку на популярних сучасних авторів. Тим часом сучасний глобальний конфлікт засвідчує крах постмодерної цивілізації з її нігілістичним ставленням до історії. Історичний наратив стає зброєю в гібридній війні – чи то в російській, чи в польській міфологемі.

Україністи, що займаються часами Середньовіччя й ранньомодерної доби, володіють зброєю, яку ще належить оцінити не лише прихильникам 95-го кварталу, але й чиновникам від освіти та науки. Це зброя правди, фактів, автентичних текстів, що спростовують ворожі міфи. Маємо тільки навчитися оперувати нею та захищати право нації на володіння цією зброєю. Маємо бути свідомі своєї місії та гідно її реалізувати, не боячись конфліктів із інертністю адміністративної системи.

Хочу подякувати Світлані та Віталієві Шумилам, Національному університетові «Чернігівський колегіум» імені Т.Г.Шевченка, редакції журналу «Сіверянський вісник» за турботливе формування й збереження наукового середовища, згуртованого довкола студій над українським Середньовіччям. Конференція «Актуальні проблеми сучасної української медієвістики», що починалася як студентсько-викладацький семінар, розвинулася в поважний майданчик для обміну ідеями та наслідками власних студій. Бажаю успішного продовження цієї традиції, переможного повернення її до університетських аудиторій і плідних виступів та дискусій на цьоголітній конференції.

Фото з 2012 р.

Руйнівні виверження реформ

 

Є одне слово, яке змушує здригнутися кожного досвідченого викладача вищої школи. Це слово – реформи.

Кожна нова команда Міністерства освіти і науки (МОН) декларувала свої амбітні наміри, щедро оперуючи обіцянкою реформування й вищої, і середньої шкіл. Реформи поставали в її риториці універсальними знаряддями для вдосконалення освіти, підготовки висококваліфікованих фахівців, плекання науково-педагогічних кадрів.

Виходить же все навпаки. Декларовані реформи обертається розростанням бюрократичного апарату й продукованої ним документації. Викладацький склад маргіналізується й щодалі більше узалежнюється від чиновників, відчужених від реального навчального процесу. Виправдовуючи своє існування, місцеві адміністрації підхоплюють реформаційні ініціятиви МОН, часом доводячи їх до абсурду.

Чим обертається таке реформування в університетській практиці? Робочі плани насичуються формальними елементами, зазвичай переписуваними викладачами один в одного, що на них насправді ніхто не звертає уваги – як-от умилованими МОН і НАЗЯВО (Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти) переліками компетентностей. Зростає число звітів та інших документів, що вимагаються від викладача. Обрання і зарахування на роботу з повним оформленням пакету необхідних паперів відбувається щороку, а не принаймні раз на п’ять років, як у минулому. Суворо вимагається працювати на єдиній навчальній платформі - MOODLE (Modular Object-Oriented Dynamic Learning Environment, тобто модульне об'єктно-орієнтоване динамічне навчальне середовище), що насправді не передбачає найголовнішого для лектора: відеозв’язку зі студентами.

При цьому зростає навантаження на викладача й контроль над ним. Бракує розуміння того, що без свободи наукового пошуку дослідницька праця неможлива, так само, як неможливе виховання вільних особистостей без надання викладачеві простору для реалізації його ініціятиви. Доходить до вимог відеозапису іспитів і скріншотів дистанційно проведених лекцій. Бюрократична система позиціонує викладача як ледаря й симулянта, здатного без належного контролю над ним лише імітувати навчання студентів. Не виділяючи ресурсів для наукової праці викладача, система вимагає від нього регулярних публікацій, причому у виданнях, визнаних наказом МОН від 15.01.2018 № 32 за наукові фахові видання. При цьому в ряді випадків вимагається публікація в журналах категорії А, до якої насправді не належить жодне з українознавчих філологічних видань.

Демонстративно патріотична риторика чиновницького апарату приховує реальну марґіналізацію українознавчих предметів. Українська література, котра протягом десятиріч була головним простором для патріотичного виховання молоді й формування історичної ретроспективи, виводиться з числа обов’язкових предметів, передбачуваних Національним мультипредметним тестом (НМТ) і  магістерським Єдиним фаховим вступним випробуванням  (ЄФВВ). Відтак же й ставлення до неї стає ще більш зневажливим, як до набору ілюстрацій до української мови. Доводиться зустрічатися з випадками, коли в старших класах уроків з української літератури взагалі не проводилося.

Страх перед волюнтаристськими реформами – не ознака консерватизму. Якраз яскраві, творчі особистості найбільш потерпають від реформаційних катаклізмів. Часто такі особистості просто йдуть з університету геть: туди, де їхній талант знайде визнання, а не буде об’єктом підозрілого нагляду. Важко знайти в аспірантурі справді здібних, перспективних молодих людей, здатних до наукового пошуку. Вищі школи, як і середні, стають притулком пенсіонерів і посередностей. Це і є однією з найбільших загроз майбутній, повоєнній Україні, перспективи інтелектуального й технологічного розквіту якої здатні руйнувати виверження кабінетних реформ.