Є одне слово, яке
змушує здригнутися кожного досвідченого викладача вищої школи. Це слово –
реформи.
Кожна нова
команда Міністерства освіти і науки (МОН) декларувала свої амбітні наміри,
щедро оперуючи обіцянкою реформування й вищої, і середньої шкіл. Реформи
поставали в її риториці універсальними знаряддями для вдосконалення освіти,
підготовки висококваліфікованих фахівців, плекання науково-педагогічних кадрів.
Виходить же все
навпаки. Декларовані реформи обертається розростанням бюрократичного апарату й
продукованої ним документації. Викладацький склад маргіналізується й щодалі
більше узалежнюється від чиновників, відчужених від реального навчального
процесу. Виправдовуючи своє існування, місцеві адміністрації підхоплюють реформаційні
ініціятиви МОН, часом доводячи їх до абсурду.
Чим обертається
таке реформування в університетській практиці? Робочі плани насичуються
формальними елементами, зазвичай переписуваними викладачами один в одного, що
на них насправді ніхто не звертає уваги – як-от умилованими МОН і НАЗЯВО (Національним
агентством із забезпечення якості вищої освіти) переліками компетентностей.
Зростає число звітів та інших документів, що вимагаються від викладача. Обрання
і зарахування на роботу з повним оформленням пакету необхідних паперів
відбувається щороку, а не принаймні раз на п’ять років, як у минулому. Суворо
вимагається працювати на єдиній навчальній платформі - MOODLE (Modular
Object-Oriented Dynamic Learning Environment, тобто модульне
об'єктно-орієнтоване динамічне навчальне середовище), що насправді не
передбачає найголовнішого для лектора: відеозв’язку зі студентами.
При цьому зростає
навантаження на викладача й контроль над ним. Бракує розуміння того, що без
свободи наукового пошуку дослідницька праця неможлива, так само, як неможливе
виховання вільних особистостей без надання викладачеві простору для реалізації
його ініціятиви. Доходить до вимог відеозапису іспитів і скріншотів дистанційно
проведених лекцій. Бюрократична система позиціонує викладача як ледаря й
симулянта, здатного без належного контролю над ним лише імітувати навчання
студентів. Не виділяючи ресурсів для наукової праці викладача, система вимагає
від нього регулярних публікацій, причому у виданнях, визнаних наказом МОН від
15.01.2018 № 32 за наукові фахові видання. При цьому в ряді випадків
вимагається публікація в журналах категорії А, до якої насправді не належить
жодне з українознавчих філологічних видань.
Демонстративно
патріотична риторика чиновницького апарату приховує реальну марґіналізацію
українознавчих предметів. Українська література, котра протягом десятиріч була
головним простором для патріотичного виховання молоді й формування історичної
ретроспективи, виводиться з числа обов’язкових предметів, передбачуваних Національним
мультипредметним тестом (НМТ) і магістерським
Єдиним фаховим вступним випробуванням (ЄФВВ).
Відтак же й ставлення до неї стає ще більш зневажливим, як до набору ілюстрацій
до української мови. Доводиться зустрічатися з випадками, коли в старших класах
уроків з української літератури взагалі не проводилося.
Страх перед
волюнтаристськими реформами – не ознака консерватизму. Якраз яскраві, творчі
особистості найбільш потерпають від реформаційних катаклізмів. Часто такі
особистості просто йдуть з університету геть: туди, де їхній талант знайде
визнання, а не буде об’єктом підозрілого нагляду. Важко знайти в аспірантурі
справді здібних, перспективних молодих людей, здатних до наукового пошуку. Вищі
школи, як і середні, стають притулком пенсіонерів і посередностей. Це і є
однією з найбільших загроз майбутній, повоєнній Україні, перспективи
інтелектуального й технологічного розквіту якої здатні руйнувати виверження
кабінетних реформ.
