вівторок, 24 грудня 2019 р.

На захист «старостильників»


Понад 437 років тому буллою «Inter gravissimas» папи Григорія ХІІІ була започаткована календарна реформа. Україна долучилася до неї того самого, 1582 року. Після 4 жовтня відразу настало 15 жовтня, і з кожним наступним сторіччям (за винятком XVII та ХХІ ст.) різниця зі старим календарем, успадкованим від античних римлян, зростала на один день.
Правда, тоді Україна входила до складу багатонаціональної Речі Посполитої, і з підпорядкуванням наших земель Москві календарна реформа була скасована. Лише до часу: з проголошенням незалежної Української Народної Республіки її парламент, Центральна Рада, 25 лютого 1918 р. повертає григоріянський календар у нашу реальність.
 
Перешкода в прийнятті календарної реформи некатолицькими церквами мала, сказати б, політично-конфесійний характер: позаяк її ініціятором був римський архиєрей, протестанти й православні не визнали її правосильности. Однак наукову обґрунтованість реформи годі було заперечити, і протягом XVII-XVIII сторіч григоріянський календар приймають протестантські країни. А 1923 р. православні церкви на соборі, очоленому константинопольським патріярхом Мелетієм IV, долучилися до реформи, назвавши, щоправда, новий календар «новоюліянським».

Здавалося б, уже немає підстав для збереження в церковному побуті «старого стилю». Тим більше, що він вносить нездорову плутанину в свідомість поверхово освічених парафіян, частина яких свято вважає, нібито Різдво Христове відзначається 7 січня, а, скажімо, Покрова Пресвятої Богородиці – 14 жовтня. Вже навіть видаються збірники житій святих із таким датуванням.

Але ажіотаж, який виникає в останні роки в передноворічний час довкола дати Різдва Христового – чомусь лише Різдва, а не всього корпусу неперехідних церковних свят! - переводить проблему в невідповідну, суто політичну площину. Мовляв, треба змінити дату Різдва, щоб святкувати з усією Європою, а не з ворожою Росією.
Політичний сенс подібних міркувань очевидний і неспростовний. Але за ним ховаються принаймні дві небезпечні деталі. 

По-перше, виходить, що це Москва нав’язала нам, Русі-Україні, юліянський календар?  Однак же тоді, коли наші місіонери поширювали християнство на землях Залісся, не було не тільки Москви, але й сформованого російського народу, що лише поставав у ХІ-ХІV сторіччях у взаємодії фінно-угорського й тюркського етнічного субстратів із цивілізаційним руським (тобто українським) чинником! Це наші предки несли попередникам сучасних росіян християнську проповідь і візантійський церковний обряд, елементом якого був юліянський календар із встановленими відповідно до нього щорічними  святами!


По-друге, запобігливе намагання пристосуватися до Європи навряд чи може бути здоровим чинником у перспективі звільнення нації від постколоніяльного синдрому. Мотивування змін у національному побуті прагненням «бути, як усі» є загрозливою тенденцією, що несе в собі кризу ідентичности й нову видозміну комплексів меншовартости. До того ж, власне комерціялізація Різдва, вилучення з нього головного складника: молитовного спомину приходу в світ очікуваного Спасителя, - стали для країн Заходу протягом останніх десятиріч симптомами важкої цивілізаційної хвороби.

А ще ж би варто згадати про найважливіше. Тавруючи «старостильників» як агентів «русского міра», адепти календарної реформи не можуть собі уявити, яку роль відігравав для вірних і Православної, і Греко-Католицької Церков старий стиль за часів совєтського режиму. Адже він перетворився на ознаку іншого, альтернативного світу, живого, попри зусилля атеїстичної пропаґанди. Як тріюмфували мої бабусі, коли тепло приходило 14 березня, а не 1, чи коли сніг падав точно «на пророка Наума» (14 грудня)! Для них це було доказом – звичайно, простодушним, наївним! – що природа не схилилася перед комуністичним експериментом, а живе за своїм усталеним тисячоліттями графіком! Достоту як для Герасима Смотрицького подібним свідченням був мороз на ранній «латинський Великдень» 1587 року. «Старий стиль» став знаком непохитности віри, знаком стійкости створеного Богом світу перед минущими реформами, знаком незмінної присутности в ньому Христа. 


Годі заперечити проти необхідности виправлення помилки, що її припустилися були астрономи за часів Юлія Цезаря. Календарна реформа необхідна для всіх українських церков візантійського обряду. Мені не раз доводилося говорити про її потребу. Але, обстоюючи григоріянський стиль, пошануймо гідність тих, для кого «старий календар» був остоєю в захисті власної ідентичности, важливим виміром світлого світу віри, незалежного від гнітючої атмосфери атеїстичної диктатури.

вівторок, 17 грудня 2019 р.

Добросерда безвідповідальність


Трапляються такі добросерді городяни, які починають на подвір’ї багатоквартирного будинку або на вході до автомобільної стоянки підгодовувати бродячих собак. І все було б добре, якби злі й голодні пси не збивалися в зграї та не починали лякати перехожих, змушуючи їх бігцем долати гавкітливий клубок, що збився в людному місці. А годувальник, утішений своєю уявною гуманністю, не хоче помічати того, що безвідповідальне приваблювання ним нещасних розлючених тварин  не залишає в захопленому ними просторі місця для людей (ad homines).

Цілком подібна ситуація створюється деякими інформаційними порталами або й веб-сторінками, які відкривають можливість вміщувати на своєму ресурсі коментарі, не модеруючи їх. І тоді на щедро наданому майданчику розлягається несамовитий гавкіт, що відлякує відвідувачів і перетворює інформаційний ресурс на полігон для вправляння в риториці ненависти й зневаги до опонента. А власник майданчика не звертає на це уваги, втішений свідомістю своєї щедрости та сподіванням на те, що лункі звуки приваблять до його майданчика сторонніх спостерігачів. Добре ж ім’я осіб, які стають жертвами лайливих коментаторів, його не хвилює.

Ніби для ілюстрації написаного надійшла реакція з одного такого майданчика: "Хтось любить стерильно чисте середовище, але тоді краще не писати, не давати комусь коментувати і взагалі вийти з соцмереж - бо вони наповнені інакодумцями". А це, між іншим, ресурс, який належить до релігійних. Цікаво, якби на стіні будинку, де живуть господарі таких медійних майданчиків, хтось написав непристойності на адресу сусідів, вони б також дбали про збереження цього напису й висміювали тих, хто захищає свою гідність від образ і наклепів?

понеділок, 30 вересня 2019 р.

Клерикальний планктон


Німецький зоолог Віктор Гензен (Christian Andreas Victor Hensen; 1835-1924) запровадив 1887 р. новий термін, яким стали позначати сукупності дрібних водних організмів, що живуть у морських глибинах, - планктон. Назву цих організмів Гензен утворив від грецького слова «πλανκτον», що дослівно означає «той, що блукає». Ці організми існують у завислому стані й безвільно пливуть, куди їх несе течія. Протистояти течії вони неспроможні.


В 2000-і роки на постсовєтському просторі поширилося публіцистичне кліше «офісний планктон» на позначення широкої категорії офісних службовців нижньої ланки. Серед численних спроб тлумачення цього неологізму привертає увагу визначення російського публіциста Дениса Чукова: ««Офісний планктон виконує функцію шестерінки, приводного ременя в системі управління». Отже, фундаментальною рисою цього середовища вважається безініціятивність, несамостійність, пасивне виконання чужих розпоряджень.


Повернення Православної Церкви в суспільний простір України наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. сприймалося за прийняття нею на себе духовного лідерства, необхідного для успішного подолання давнім християнським народом важкої дороги повернення до своєї Обіцяної Землі. І перші роки після легалізації УАПЦ в Україні рясніли яскравими пасіонарними постатями, серед яких досить назвати о. Володимира Ярему - майбутнього патріярха Димитрія. Однак, опинившись у трясовині посткомуністичної України, де партійна диктатура стрімко перетворювалася на олігархічну, Церква почала пристосовуватися до нових умов. Давалася взнаки потреба в фінансуванні побудови та утримання храмів, політичній підтримці, захисті від рейдерства. Самостійні особистості з лідерськими талантами зникали, витіснялися на церковний марґінес або деґрадували як священнослужителі – в кращому разі йшли в політику чи бізнес, у гіршому – спивалися. Церква ставала об’єктом кпинів, втрачаючи потужний аванс суспільної довіри. Мати власну позицію, захищати її, протистояти політичним експериментам над Церквою виявилося невдячною справою.
 До того ж, кадровий голод, природний після десятиріч атеїстичного режиму, коли виявилося необхідним за кілька років заповнити тисячі вакантних посад настоятелів новоутворених парафій, обумовив прихід у клир заробітчан і пристосованців, які успішно перетворили місця свого служіння на прибуткові. Утворився й почав домінувати тип «клерикального планктону», для якого проблеми стратегії духовного відродження, ідентичности Київської Церкви, викликів «нової євангелизації» були цілковито чужими. За цих умов перебирання державними чиновниками на себе місії канонічного унормування церковного життя стало неминучим. 
 
Примари нової секуляризації та відчуження від Церкви молоді, інтелектуальних і культурних еліт виглядають для «клерикального планктону» надміру абстрактними. Адже ця верства не звикла замислюватися над віддаленою перспективою. Їй здається, що позірне унормування правного статусу й здобуття прихильности влади ґарантує безжурне існування – досить лише пливти за течією, не чинити різких рухів. Досить бути маленьким і непомітним, виконувати те, чого від тебе жадають. Тим більше, коли й більшість літніх мирян виявляється схильною до конформізму.

Морський планктон справді досягає мізерного розміру, непомітного для людського ока. Але ним живиться понад 90 %  усіх мешканців Світового океану, починаючи від гігантських синіх китів, які можуть досягати 33 метрів у довжину й ваги понад 120 тонн. Чи не прирікає себе й «клерикальний планктон» на роль легкої поживи для суспільних процесів, які зі страхітливих міражів вочевидь перетворюються на реальну альтернативу Церкві?

субота, 14 вересня 2019 р.

Тоталітаризм змінює прапори


10 вересня 2019 р. ректор Університету Миколая Коперніка в Торуні відсторонив проф. Олександра Налясковського від викладання на три місяці за публікацію фейлетону, що критикує ідеологію ЛГБТ. І це католицька Польща, де править консервативна партія «Право і Справедливість»! Це ще й Торунь – місто, де знаходиться головний осередок польського релігійного фундаменталізму: редакції «Radio Maryja», телебачення «Trwam» і газети «Nasz Dziennik», а також Вища школа суспільної та медійної культури, - те, що опоненти люблять називати «імперією о. Тадеуша Ридзика». Та це вже простір Європейського Союзу, де останнім часом активно насаджується ґендерна ідеологія, а прилюдне нагадування про християнську оцінку сексуальних аномалій може стати підставою для судового переслідування.

Понад сто років тому більшовизм почав переможний наступ на стару Європу. Колони під червоними прапорами мотивували свій наступ необхідністю захистити людину праці, пролетаря, забезпечити їй особисту свободу й самостійне управління країною. Червоні прапори зринули в небо над Москвою, Києвом, Варшавою, Берліном. Але – от диво! – пролетар, на захист якого рвалися переможці, не відчув себе ані вільним, ні захищеним. Навпаки – він з ностальгією позирав на капіталістичний Захід, де робітники були набагато краще забезпечені й мали ширше коло суспільних прав і привілеїв. Пролетарі в країнах переможного соціалізму прирікалися на злиденне животіння й цілковиту залежність від примхливої влади. Лідери ж червонопрапорних колон стрімко монополізували владу й державне майно, перетворившись на всемогутню партноменклатуру.

Червоні правителі не втрималися біля керма європейських країн і ста років. Давно вилиняли їхні прапори. Аж ось над новими колонами, що рвуться на центральні вулиці наших міст, замайоріли інші, веселкові штандари. Гасла під цими прапорами знов закликають до визволення – але тепер уже не «пролетарів усіх країн», а людей з нетрадиційними сексуальними орієнтаціями.


Невже делікатні проблеми інтимного життя цих людей аж так потребують зовнішнього втручання? Важко повірити. Інтимне життя точиться надто далеко від політичних сфер, у яких виявляють свою активність лідери руху ЛГБТ. І воно не потребує ані зовнішнього втручання, ні маніфестацій. Організаторам прайдів ідеться саме про розголос, про визиск природнього співчуття до покривджених і знедолених, якими мають поставати представники сексуальних меншин. Засоби, отже, достеменно нагадують їхніх попередників із червоними прапорами. А мета… Вона вже почала увиразнюватися, в тому числі й у недавньому торунському ексцесі. Це диктатура меншини, яка воліє нав’язати суспільству власне бачення родинних стосунків і стилю життя, не гребуючи жорстокою цензурою, обмеженням прав на свободу слова та іншими методами тоталітарного суспільства.

Під грайливими гаслами й веселковими прапорами на наші вулиці виходить провісник нового тоталітаризму, ще підступнішого за свого попередника.

понеділок, 9 вересня 2019 р.

Спогад про Рух і посттравматичний синдром



Перші роки української незалежности минали під невгавне сичання застряглих у минулому недоброзичливців: «Спасибо Руху за разруху». Строкатий і організаційно аморфний Народний Рух України, котрий в останні роки СССР поєднав у собі найбільш динамічну частину  суспільства, виявився зручною мішенню для звинувачень в економічній кризі. Адже протягом 1989-1991 рр. саме Рух вимагав змін, закликав до розширення державного суверенітету України, повертав у повсякденне життя національну символіку й українську мову, захищав право на вільне визнання віри й легальну діяльність УАПЦ й УГКЦ. І хто знає, чим би обернулися події 19-24 серпня 1991 р., коли б Верховна Рада України, парткоми й управління КГБ не відчували загрозливу присутність за своїми стінами тисяч рухівців. Та з проголошенням державної незалежности майже всі владні посади виявилися зайнятими старою партноменклатурою, Рух же виявився частиною нового декору, нездатною суттєво впливати ані на грабіжницьку приватизацію, ні на кадрову політику посткомуністичної адміністрації. До того ж, лідери народних симпатій виявилися неспроможними стриматися від змагання амбіцій, що спричинило поразку на перших же президентських виборах і ганебні конфлікти та поділи донедавна солідарного Руху. 

Мабуть, усе це й обумовило драматичну ситуацію, коли спогади про унікальний час змагань за національну державність стираються не лише з суспільної, але й з особистої пам’яти навіть безпосередніх учасників тих подій. Уже зараз, лише за 30 років по формальному утворенню Народного Руху України, стає очевидною психологічна настанова на їхнє забуття або в кращому разі фраґментацію. Ветерани Руху часом викликають жаль до себе, замість почуття захоплення мужнім протистоянням всесильній тридцять років тому «імперії зла».

Відбувається щось подібне до  посттравматичного синдрому в учасників бойових дій або жертв насильства. Можливо, в цьому виявляється підсвідомий жаль за змарнованими надіями, сором відчути себе відпрацьованим знаряддям політичних ігор, жертвою облудних лідерів.
У цьому чаїться не лише етична несправедливість, але й суспільна загроза. Адже, за великим рахунком, боротьба за утворення першої незалежної громадської організації – Народного Руху України, подолання страху перед репресивним апаратом, вихід на масові мітинги й богослужіння заборонених в СССР Церков, поширення незалежної преси й розклеювання листівок – все, що здається нині таким скромним і ординарним, було за тих умов справжнім вибухом громадянської непокори й віщувало початок творення громадянського суспільства. Суспільства, яке й досі лишається для українців віддаленою перспективою. Кожен Майдан – і 2004, і 2013-2104 рр. – повертав нас до цієї мети, нагадуючи про необхідність здійснення Революції Гідности.

Досвід Орвелівського «Міністерства Правди», яке постійно підлаштовувало образ історії під політичну кон’юнктуру, принадний для багатьох сучасних діячів. Читаючи деякі статті чи й книги про кінець ХХ ст. в Україні, часом відчуваєш себе в паралельній реальності, мало подібній на добре знайому тобі епоху з власного минулого. Коли ж до цього додаються провали в пам’яті учасників недавніх подій, неважко спрогнозувати ймовірне маніпулювання історією проголошення незалежности України на догоду певним політичним проєктам. Адже й нині неважко зустріти в Україні осіб, ладних повторювати путінську оцінку розпаду СССР як «геополітичної катастрофи». 

Правда, і тільки правда може зробити нас вільними (Ін. 8:32). Усвідомлення цього спонукає ретельно вивчати досвід того етапу загальнонаціонального руху до свободи, який пов’язувався з Народним Рухом України й увінчався «Актом проголошення незалежности України» 24 серпня 1991 р. Вже немає на світі автора тексту цього акту, одного із творців Руху, - Левка Лук’яненка. Але ще живуть десятки тисяч українців, тією чи іншою мірою пов’язаних із національно-демократичними процесами кінця 1980-х – початку 1990-х рр. Допомогти їм звільнитися від посттравматичного синдрому, пригадати, записати або продиктувати свої спогади про події тих часів – це не лише данина вдячности ґенерації  творців нашої незалежности, але й важливий внесок у наше спільне майбутнє. Майбутнє, яке стане справді вільним лише за умови тверезого й об’єктивного осмислення історичного минулого. За умови позбавлення страху перед історією.