середу, 29 вересня 2021 р.

Гримаси закону про державну мову

Хто-хто, а філологи-україністи щиро вітали впровадження в дію приписів закону  «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Адже цим не тільки долався важливий рубіж дерусифікації України, але й засвідчувалася суспільна вага філологічного фаху, що мало б відобразитися на державному запиті на фахівця й зміцненні його статусу.

Та філологи не врахували своєрідного почуття гумору законотворців і чиновників, покликаних реалізувати вимоги закону. А їхній грубуватий гумор, як знаємо, надто часто переливається в ґротеск. Так і цього разу. Раптом виявилося, що університетську мовну освіту закон не вважає за доказ володіння українською мовою. Так само, як і докторські та кандидатські ступені, захищені за спеціальністю «Українська мова», а тим більше – «Українська література». Відтак же, аби бути обраним на викладацьку посаду, будь-який професор чи доцент мусить відшукати свій шкільний атестат з оцінкою з української мови та подати його до відділу кадрів. 



В іншому випадку – хай ти навіть працював років тридцять на кафедрі української мови – будь ласкавий, складай іспит для визначення рівня володіння державною мовою, принось сертифікат, і вже тоді йтиме мова про твоє обрання.

Абсурд? Звичайно, абсурд! Але ж як ущипливо, підступно дотепно: мовляв, хотіли закон про мову – маєте!


вівторок, 14 вересня 2021 р.

Далекоглядність застережної правди

 Минулої неділі, 12 вересня 2021 р., в Харкові пройшов черговий захід руху ЛГБТ – «ХарківПрайд». Кількасот чоловік (за відомостями організаторів – до 3 тис.) під пильною охороною кількох тисяч поліції та Національної гвардії пройшли від майдану Свободи однією з центральних вулиць міста, проспектом Науки, до станції метро «Ботанічний сад» і безперешкодно роз’їхалися. На цю подію ніхто особливо не звернув увагу за винятком розлючених водіїв, яким на кілька годин було перекрито одну з найбільш навантажених магістралей, що з’єднує центр із Олексіївкою.

А от намет з іншого краю майдану Свободи на пару днів викликав справжній вир пристрастей. Принаймні, в соціяльних мережах. Адже представники «Правого сектору» розмістили на ньому банер із написом «Ні гомодиктатурі». Деякі активісти проєвропейських організацій угледіли в цьому образу учасників «ХарківПрайду». І на голови власників банера посипалися звинувачення й погрози.



Але ж ішлося не про образу учасників «веселкової» ходи й не про перешкоди в її проведенні! Цілком доречно патріотично наставлені харків’яни вказали на реальну небезпеку, яка криється за грайливими маршами під веселковими прапорами. Це небезпека перетворення ґендерної ідеології на домінантну силу, яка жорстоко придушуватиме всі вияви дисидентства.

Здається, ця небезпека від нас вельми далека. Але хіба вже не траплялися в Україні випадки цькування університетських викладачів, які в курсі біології доводили існування лише двох статей, чоловічої і жіночої, а не спектру «ґендерних ролей», що їх кожен обирає для себе? Хіба Міністерство освіти і науки не пробувало запровадити цензуру, яка бракувала підручники за зображення в них нормального родинного життя, а не одностатевих партнерств? Хіба рухи захисту традиційних цінностей і права ненародженої людини на життя не оточуються глухою стіною інформаційної мовчанки?



Два роки тому, 1 серпня 2019 р., архиєпископ Марек Єндрашевський виголосив у Маріяцькій базиліці Кракова надзвичайно резонансну проповідь, де пролунали слова: «На щастя, червона чума вже не ходить по нашій землі, що не означає, що немає нової, яка б захотіла заволодіти нашими душами, серцями та розумом. Не марксистська, більшовицька, але народжена в тому ж дусі, неомарксистська. Не червона, а веселкова». І владиці довелося витримати за ці відверті слова набагато масовішу інформаційну атаку, ніж харківським провідникам «Правого сектору».

З чого починалася «більшовицька чума»? З обіцянок визволення людини праці й запровадження з цією метою диктатури пролетаріяту.

Чим усе це обернулося для пролетаріяту? Ще потворнішим визиском, ніж гнітив його в капіталістичному світі. Диктаторами стали не пролетарі, а партійні бонзи, вдало скориставшись облудною демагогією.

Рух ЛГБТ декларує своєю метою захист сексуальних меншин. Але чи насправді йдеться лідерам, ідеологам і спонсорам цього руху про ґеїв і лесбіянок?  Чи ж про модні тренди, здатні замінити девальвовану комуністичну риторику й полонити свідомість натовпу, аби під маскою захисників осіб нетрадиційної орієнтації нав’язати суспільству власні правила гри, власний диктат, однаково некомфортний і для гетеро- і для гомосексуалів?

Не здивуюся, коли наші співвітчизники нетрадиційних орієнтацій шукатимуть за умов гомодиктатури захисту від насильства в тих самих правих радикалів, які нині зважилися публічно заявити про своє неприйняття ґендерної ідеології та далекоглядно застерегти про її потенційну небезпеку. А проєвропейські активісти, котрі наввипередки таврували «Правий сектор» за неполіткоретний банер, чи не шукатимуть за цих умов виправдання будь-яким диктаторським злочинам у шляхетній меті, проголошуваній ґендерною ідеологією? Так, як у недалекому минулому робили це в СССР наші ще живі пристосованці.

вівторок, 17 серпня 2021 р.

До сімдесяти раз по сім…

 

Читаю сьогоднішнє євангельське зачало – і думаю: а чи мені коли пощастило зустріти в своєму церковному оточенні людину, здатну ось так, по-євангельському, прощати? Прощати, не очікуючи на взаємність, не сподіваючись перепрошення?

Чи не всі в Церкві читали, або принаймні хоча б раз прослухали цю розмову апостола Петра з Ісусом:

«Тоді підійшов Петро і каже до Нього:

- Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?

Ісус промовив до нього:

- Не кажу тобі: до сімох разів, а до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18:22).

Але ж не щастило мені зустрічатися з такими прикладами, і все! З протилежними – скільки завгодно. Причому неприхованими, демонстративними. Коли над одним натовпом вірян здіймається гасло «Геть московського попа!», а над іншим – «Стоп Варфоломій!» Коли зрізаються замки на храмі, а опоненти анафемуються як «неканонічні». Або коли особиста образа чи непогамовані амбіції штовхають поза межі парафії, стають поживою для звинувачень усієї громади в надуманій ворожості. Коли розбурхана уява витворює зі співбрата шахрая й спонукає до безпідставних звинувачень його в гендлярських махінаціях. Та скільки таких випадків трапляється на кожному кроці – і то в церковному середовищі…



Колись прп. Симон Печерський описав був історію двох духовних братів – диякона Євагрія і священика Тита. Ця історія згодом увійшла до Києво-Печерського патерика  як слово 23. Нерозлучні друзі, вони раптом перейнялися такою ненавистю один до одного, що не хотіли навіть бачитися. Євагрій відвертався, коли Тит кадив церкву; Тит служив непрощений, Євагрій причащався, гніваючись. Аж ось Тит розхворівся і покликав Євагрія, аби перепросити його за все. Зібравшись із останніми силами, він підвівся з ліжка, впав навколішки й промовив:

- Прости мене, отче, і благослови!

Натомість непримиренний у гніві Євагрій відрік:

- Ніколи з ним не примирюся – ні в цьому віці, ні в майбутньому!

І тут Євагрій упав замертво, а Тит зцілився.

Ось така розплата за непримиренність у гніві...

Формальне перебування в церковній спільноті, участь у богослужіннях, зовнішні знаки побожности нічого не варті, коли вони приховуть внутрішню  темряву, ненависть до ближнього, непримиренну ворожнечу. Розмова Христа з першоверховним апостолом, як і повчальна історія двох києво-печерських ченців, змушують нас замислитися: а чи здатні ми самі насправді на подвиг прощення? Чи здійснили ми його хоч одного разу – вже не кажучи про сімдесят раз по сім?

вівторок, 3 серпня 2021 р.

Захиститися від ілюзії диктату

 


Пару днів тому один мій колишній студент із Києво-Могилянської академії оприлюднив претензійний пост з приводу вимоги Івано-Франківської обласної ради залишити в шкільній програмі курс «Християнська етика». Молодий чоловік, який представився вихованцем католицької школи, використав цей епізод для жорстко антиклерикальних звинувачень УГКЦ в насильному нав’язуванні жителям трьох галицьких областей власних цінностей і непримиренному ставленні до будь-якого дисидентства. Очевидно, що звинувачення не вельми узгоджуються з реальною ситуацією. І свідчення цього не забарилося: буквально за день вибухнув скандал у зв’язку з виклично антихристиянською пропагандою на фестивалі «Файне місто», що проходив у Тернополі.

Та реальність реальністю, а десятки коментарів до посту колишнього студента практично підтримують його звинувачення. У свідомості дуже значної частини українців, насамперед молоді, щодалі міцнішим стає стереотип Церкви як деспотичної сили, на карб якій ставляться загальна інертність, консерватизм, брак свободи самовираження.

Скандальний виступ підляського колективу «Batushka» викликав шквал не стільки обурення на адресу організаторів «Файного міста», скільки звинувачень на адресу Церкви. Мовляв, куди вона дивиться? Як допускає таке!

Дехто з присоромлених земляками клириків може пійматися на цей гачок і виступити з радикальними закликами: покарати, заборонити, притягти до відповідальности. А тим самим зміцнити впроваджуваний у масову свідомість стереотип авторитарної, деспотичної Церкви, яка нещадно викорінює дисидентство.

То чи не краще порадити обуреним тернополянам не втягати Церкву в провокаційні конфлікти, а  самим вчитися захищати власну християнську гідність від експансії неоліберальної ідеології, в якій слідом за безкарними образами віри неодмінно приходить диктатура меншини й реальні обмеження свободи совісти? Адже не важко знайти грамотного юриста й змусити відповідати тих, хто використовує масові заходи для приниження релігійних почуттів українців, ґарантованих Конституцією.

четвер, 22 липня 2021 р.

Бий свій свого…

 


Часом стає цікаво: а чи в інших народів є відповідник до нашого класичного прислів’я «Бий свій свого, щоб чужі боялися»?

У євреїв, котрі так успішно гуртують діяспору довкола своєї національної держави?

У поляків, котрі змусили ганятися за «Картою поляка» навіть деяких нащадків жертв пацифікацій 1930-х років?

В угорців, котрі невтомно опікуються мадярською меншиною на Закарпатті?

У росіян, котрі міцно тримають російськомовне зарубіжжя в тенетах «русского міра»?

Ми не маємо нафтодоларів, «Газпрому», патріотичних олігархів чи інших джерел для реальної допомоги землякам поза Україною. Але чомусь ми скупі й на те, що не потребує видатків, - на елементарну доброзичливість і гостинність. Час від часу перетинаючи різні кордони в доковідний період, мушу констатувати: ніде я не зустрічав таких набурмосених, підозрілих облич, як в українських прикордонників і митників. І не раз доводилося подумки гірко промовляти: «От ми й удома…», коли, зійшовши з літака, зустрічав на паспортному контролі прискіпливі, відчужені погляди людей у мундирах.

Ось живий приклад того, як можна відштовхувати від України наших земляків.

Жінка пенсійного віку опинилася в Росії за розподілом після закінчення харківського інституту. Дістала помешкання, прижилася на новому місці. Коли розпався СССР, не зважилася починати все з чистого аркуша, тим більше, що знайти роботу за фахом на батьківщині було проблемно. Доки жили батьки, регулярно приїздила до них. Спершу помер батько, а згодом і мати. Нікого з близької рідні в Україні не лишилося. Доглянувши матір в останні тижні її життя, повернулася після похорону до свого нового дому. Подруга доглядала осиротіле материнське житло, платила за комунальні послуги.

Та треба давати раду зі спадщиною, подбати про пам’ятник на материній могилі. Дочекавшись відпустки й зібравши потрібні документи – запрошення подруги, тест на коронавірус, страхування і т.п. – українка вирушає на батьківщину. І що ж? На кордоні її зупиняють і завертають назад: «Запрошувати можуть тільки близькі родичі». А як цих родичів немає? Що робити з батьківським житлом? Хто клопотатиметься про могили батьків?

Годі порахувати, скільки українців залишилося після падіння СССР у Російській Федерації. Мільйони й мільйони. Нам так потрібні були б нині, під час війни, їхнє розуміння й підтримка, нехай і прихована! Але, нарікаючи на пасивність української діаспори в Росії та її вразливість до асиміляції, ми часом робимо все, щоб відштовхнути, знеохотити земляків, змусити їх відчувати себе зайвими на рідній землі.

Чи ж боятимуться нас насправді чужі, коли ми виявляємо нездатність любити один одного?

суботу, 22 травня 2021 р.

Спогад про порядну людину: Микола Шматко

 


В нашому сучасному оціночному словнику мені дуже бракує слова «порядність». Коли ми схвально говоримо про людину, ми можемо називати її популярною, впливовою, креативною, відкритою. Часом – багатою чи, може, побожною. Але як давно я не чув, щоб людину називали «порядною»!

Років сорок-п’ятдесят тому, коли ще слова «багатий» і «побожний» лунали в публічному просторі швидше як тавро, визнання людської порядности було чи не найвищою оцінкою в приватному спілкуванні. В світі суцільного фальшу й показної  лояльности «бути порядним» означало жити за совістю, не обмовляти інших, не писати доносів і викривальних статей, триматися подалі від ідеологічних кампаній і кар’єрних перегонів, бути надійним партнером і в родині, і в товаристві.

Мої студентські роки припали на 1970-і рр. – час, який згодом назвали «епохою застою». Смердюче баговиння застою відчувалося повсюдно – і в щодалі абсурдніших спробах творення культу з маразматичної особи Леоніда Брежнєва, і в витісненні з навчальних програм реальної науки на користь паразитичних дисциплін «марксистсько-ленінського» штибу, і в навальній русифікації. Життя вчило – часом суворо вчило! – бути обережним у спілкуванні, не говорити зайвого, вміти приховувати свої думки й за потреби майстерно оперувати трафаретними гаслами та необхідним набором цитат партійних класиків. Вже потім, після падіння СРСР, я дізнався від своїх колишніх викладачів, як мої однокурсники доносили їм, що я потай молюся та ходжу до церкви. А одного разу в мене з портфелю в зачиненій кімнаті гуртожитку зникли кишенькова Біблія і молитовник.

І ось ця задушлива епоха обдарувала мене кількома чудовими товаришами, які ілюструють у моїй уяві слово «порядність». Одним із них був Микола Шматко. Він поступив навчатися на українське відділення філологічного факультету Харківського універститету на рік пізніше за мене, 1975 р. З його двоюрідним братом, Миколою Тараненком, я заприязнився ще 1974 р., коли ми разом складали вступні іспити. На жаль, Микола Тараненко склав їх гірше й мусив чекати наступного року, коли вступив на навчання з другої спроби. Тепер він привіз із собою родича, Миколу Шматка, і вони обидва стали студентами української філології. Наш факультет тоді зберігав ще свою внутрішньоуніверситетську автономію – ми навчалися в окремому двоповерховому корпусі колишньої ґімназії на вул. Гоголя 7, а жили також у своєму факультетському гуртожитку на проспекті Леніна (нині Науки) 20. Хлопців на факультеті навчалося небагато, відсотків 15, отже, всі один одного знали й протягом дня бачилися неодноразово. Ходила легенда, що декан навмисне поставив навпроти свого кабінету автомат для газованої води (були тоді такі), аби спостерігати на великій перерві, кому з молодих людей вранці найбільше докучатиме спрага…

Наші дві кімнати, 13 і 76, де жили троє хлопців із мого курсу й п’ятеро з наступного, Шматка/Тараненка,  зрештою настільки заприязнилися, що, мабуть, жодного вечора не проводили нарізно. Попри різницю вдач і особистих зацікавлень, всі однаково спілкувалися виключно українською мовою (рідкість у ті часи навіть серед філологів-україністів) і мали тверде відчуття своєї національної ідентичности. Оскільки Шматка й Тараненка звали однаково, то їх за полтавською звичкою почали називати, відповідно, «Петровичем» і «Яковичем». Вони обидва походили з-під Лубен: Шматко – з Солониці (тієї самої, де відбувався колись останній бій Северина Наливайка), Тараненко – з Засулля (Микола Якович любив пригадувати «Коні іржуть за Сулою, дзвенить слава у Києві» зі «Слова о полку Ігоревім»). Обидва відкрили для мене, слобожанина, дуже колоритний і привабливий полтавський темперамент: трохи стриманий, а водночас дуже безпосередній, щирий, іронічний.

Згодом, коли Микола Шматко одружився, вони з дружиною Катею запросили мене в першу спільну поїздку на батьківщину. Звичайно, з нами був і Микола Тараненко.  Це була одна з найприємніших подорожей у моєму житті. Вона відбувалася на великодні свята, і щедра полтавська гостинність, трохи патріархальна атмосфера сільської Лубенщини, тиха врівноваженість тамтешньої природи, славетна Сула, що текла тут же, за вигоном, склалися в одну пасторальну картину.

Яке це було щастя – відчувати себе серед однодумців, серед адекватних людей посеред суспільства ідеологічного абсурду! Ми могли говорити на найсміливіші теми, знаючи, що розмови не вийдуть за наше коло. Могли дискутувати, але не ображати один одного. Знали, що в хвилину небезпеки можемо один на одного розраховувати.

Комусь Микола Шматко міг видаватися трохи наївним і прямолінійним. Але близькі до нього люди знали, що за зовнішньою грою ховається дуже іронічна й глибока особистість. Він умів визначати ціну людей, хоч не завжди давав це зрозуміти. Умів бути відвертим – я оцінив це, коли він наодинці розповів мені, як його та інших хлопців з нашого факультету вербували в КГБ (мене тоді не зачепили, бо вже надійшли доноси на мої нерадянські погляди) – інформація, за яку можна було одержати щонайменше позбавлення права на вищу освіту. Згодом я дізнався, як діставалося й самому Миколі Петровичу за те, що на весіллі він поїхав покладати квіти не до пам’ятника Леніну, а до Шевченка. На ті часи це виглядало демонстрацією, і оперпрацівник КГБ приходив на факультет, аби погрожувати всіма можливими карами необачному студентові. На щастя, обмежився він тоді лише погрозами.

Ми вміли дуже весело розважатися – і це заслуговує на окрему розповідь. Але, дивна річ, пригадуючи студентські застілля й багатогодинні розмови в гуртожитку, я не можу виділити якихось непристойних моментів, дурних сварок між своїми, образливих кпинів.  Натомість дивуюся зухвалості нас, молодих, коли посеред брежнєвського застою ми, замкнувшись від чужих, святкували день народження Шевченка з читанням його заборонених для публічного виконання віршів чи влаштовували обструкцію традиційному суботнику (або радше недільнику) на Великдень, з’являючись на копання траншей у парку Шевченка в святковому одязі й відмовляючись працювати.

Ми вчилися бути самими собою і захищати власну гідність. Вчилися самі й учили інших. Саме це й називалося людською порядністю – вміння гідно йти через життя, шануючи інших і не принижуючи себе. Микола Шматко  давав чудовий зразок людської порядности. Тому й після закінчення університету ми зберегли чудові стосунки. Я ще гостював у нього після закінчення університету, потім користався з його допомоги як відповідального секретаря районної газети, коли возив фольклорну практику на Лубенщину 1983 р. Тоді ще там було що записувати – досить згадати, що озвучував відомий мультфільм «Жив-був пес» жіночий гурт із села Засулля – сусіднього з Солоницею. А потім, коли б я не проїздив повз Лубни автомобілем чи потягом, то старався зателефонувати Миколі Петровичу, привітатися, почути його голос, перекинутися кількома фразами про життя.

Провидіння подарувало мені нагоду двічі протягом минулого року, повертаючись із Києва, відвідати Миколу Шматка та його дружину Катерину. Життя змінило нас усіх. Микола Петрович був уже на пенсії, займався домашнім господарством, але багато читав, уважно стежив за новинами й бурхливо реагував на них. І в манері спілкування, в безпосередній реакції на довколишні події, в абсолютно природній доброті за зовнішністю літньої людини, дідуся, відразу пізнавався мій давній товариш-студент із філологічного факультету на вулиці Гоголя 7. Притаманна йому глибока людська порядність, зміцнена життєвим досвідом, стала ще більш зрілою. Це приваблювало не тільки мене – я зрозумів, що Микола Шматко реґулярно контактує мало не з усіма своїми колишніми однокурсниками.

Вже сорок днів немає до кого телефонувати в Солоницю. Раптовий інсульт збіднив моє життя ще на одну чесну, надійну, порядну людину.

І як би хотілося, щоб із відходом таких гідних людей не зникло з нашого лексикону саме поняття порядности й ми не втратили мистецтва помічати й цінувати його носіїв…

На фото: Микола Шматко, Ольга Сліпцова, я (тоді - Юрій Ісіченко), Катерина Бідник, Петро Редін. Великодній недільник 1978 або 1979 р.

пʼятницю, 7 травня 2021 р.

Тавро Звіра

 

Протягом останніх десятиріч кілька разів довколацерковна публіка переживала сплеск скандалів довкола уявного «знаку Звіра». То йшлося про ІНН (індивідуальний ідентифікаційний номер), то про штрих-код, то про мікрочіп, який нібито вживлятимуть під шкіру… Нові інформаційні технології та пов’язані з ними засоби ідентифікації супроводжувалися викривальним галасом: «Ось, - мовляв, - оцифрують вас, і станете слугами Антихриста!»

В книзі Одкровення справді говориться про «знак імені звіра» (Одкр. 13:17). Але це знак відданости, який приймається добровільно, свідомо, а не ставиться силоміць чи ж потай, підступом. Саме тим, хто волітиме прийняти його, і обіцяє третій ангел неминучу кару: «Якщо хтось поклоняється звірові та його образові й приймає знак на своє чоло або на свою руку,  то питиме вино Божого гніву, вино нерозбавлене, змішане в чаші Його гніву, і буде покараний у вогні та сірці перед святими ангелами та перед Агнцем» (Одкр. 14:9-10). А перед тим другий ангел тріумфально виголошує: «Упав, упав великий Вавилон, який напоїв усі народи лютим вином своєї розпусти!» (Одкр. 14:8).

Знак відданости Звірові – це тавро служіння знищеному Вавилонові… Тавро, прийняте з власної доброї волі.

Це спало мені на думку, коли я з соромом і болем побачив на профілях моїх подруг, однокурсниць з української філології Харківського університету, – ще того, колишнього, імені Максима Горького, - аватарки з викличним написом: «Я помню. Я горжусь. 1941-1945».

Сподіваюся, що дівчата… та вже швидше бабусі… не підуть 9 травня з червоними прапорами та портретами Георгія Жукова під проводом «довіку колишніх» політиків до старих совєтських монументів. Але вони сьогодні були в школах, говорили з дітьми, проводили уроки. Що ж вони розповідали про Другу світову війну? Про нашу українську долю в цій війні? Мабуть, про «день победы» та ще «бессмертный полк»…

«День победы» - це не просто політтехнологія «русского мира». Це – культ. Культ небезпечний, тоталітарний. Він формує з усіх поза своєю сферою образ ворога. Він не визнає сумнівів, дисидентства. Він несумісний із науковими знаннями. Скільки не показуй його адептові фото параду переможців першого етапу Другої світової війни – Вермахту й Червоної армії, - що відбувся в Бресті 22 вересня 1939 р., скільки не демонструй свідчень жорстокости червоноармійців на окупованих територіях (і на наших також!), скільки не пропонуй спогадів очевидців, що спростовують міфи про «подвиг Зої Космодем’янської» чи вигаданих журналістами «героїв-панфіловців» - ти викличеш тільки лють.

Цей культ плекає захоплення війною. Захоплення убивством. Він перетворює на свою ікону зображення найкривавішого диктатора ХХ ст. Він закликає устами одного з найкращих російських поетів:

Так убей же хоть одного!
Так убей же его скорей!
Сколько раз увидишь его,
Столько раз его и убей!

І, звичайно, як кожен культ, він плекає власний міф про свої «Єлисейські поля» чи, якщо хочете, «вирій» - Радянський Союз, апокаліптичний Вавилон, повернення в який обдарує кожного  трудящого щастям, миром, добробутом, а головне - ностальгічно згадуваною молодістю.

Чи ж не виглядає ця релігією анти-християнською? Адже вона послугується альтернативами всім євангельським цінностям. Релігії миру протистоїть культ війни, проповіді прощення – заклик до вбивства, вірі в Бога – поклоніння богоборцеві Сталіну та його кривавим поплічникам на кшталт Георгія Жукова.

То хто може стояти за таким культом? Назовні, ясна річ, – Путін. Путін, який так любить прибирати образ ревного православного, захисника традиційних цінностей. Але хіба не ввижається в його блюзнірському  святенництві хижа, саркастична посмішка Звіра? І хіба не відчувається за лаштунками войовничої російської пропаганди зі знущальним рефреном «можем повторить» присутність невидимого ляльковода, відвічного ненависника Творця і Його творіння?

Кого мені шкода в цій ситуації – заблуканих у нетрях людиноненависницького культу «великой Победы» дорогих моїх подруг зі студентських часів, які свідомо й добровільно таврують себе «знаком Звіра», не замислюючись над наслідками й не усвідомлюючи, що ж вони насправді чинять собі та своїм довірливим учням…

середу, 17 лютого 2021 р.

Спогад про маму


 

Моя мама, Марія Дмитрівна, народилася 15 вересня 1927 року на Смоленщині, в Єльнинському районі, в типовій російській глибинці. Стовідсоткова росіянка, мама й прізвище мала до одруження суперросійське – Москальова. Десь у глибині її дитячих спогадів лишився буколічний образ рідного хутора й біль за ним, коли землю відібрали, а мамину родину переселили до села Ізмайлове.

Маминому батькові, дідусеві Дмитрові, довелося на якийсь час тікати з села до Москви, щоб його не заарештували й не вислали як куркуля. Хоча потім його вже не займали, навіть обрали головою колгоспу. А на початку війни дідусь опинився в червоних партизанах і потрапив у полон. Хтось переказав бабусі, що бачив його заарештованого, і старша донька, Ганна, подалася на розшуки. Однак вона сама зникла, дідусевих же слідів так і не вдалося відшукати...

Війну бабуся Наталя зустріла без чоловіка з трьома дітьми, з яких мама була старшою. Двох моїх дядьків звали Любомир і Володимир. Виживали завдяки важкій праці, значна доля котрої падала на маму. Бабуся була неписьменною й захоплювала мене надзвичайно колоритним західноросійським діялектом, дуже близьким до білоруської мови. Її дату народження вираховували вже аж на старості, коли треба було переїздити до нас, у Балаклію, і їй заходилися оформлювати паспорт. Рік народження бабуся пам’ятала, а от даті народження дітей у багатодітних сільських родинах значення не надавали. Здається, замість неї в паспорті записали день іменин.

Бабуся жила після війни в Ізмайлові, доки там працював її син Любомир. Село поступово вимирало (на 2007 р. там лишалося 34 жителі). Потім дядько переїхав до іншого села, Лєйкіно, а тоді до районного центру. Він випивав, у сім’ї виникали скандали, і бабуся перебралася до брата в село Нікіфорове (там на 2007 р. жило вже тільки двоє). Коли ж помер її брат, дідусь Влас, бабуся переїхала до нас, у Балаклію. В Балаклії вона й померла.

Ми досить часто бували на маминій батьківщині, і вона запам’яталася мені як надзвичайно мальовничий, але спустошілий край. Дуже гарно виглядали березові гаї, цілком екзотичні для слобожанина. Луки до кінця літа вкривала соковита зелена трава. Дуже загадковими здавалися ялинові ліси, непроникні для сонячного світла. По малину ходили в зарості неподалік від села. Тітка Тася (мабуть, Таїсія, дружина дядька Любомира), повертаючись на перерву додому з колгоспу, приносила нарвані дорогою гриби, яких ставало на обід. А сама дерев’яна хата – ізба – пахла якось особливо й виглядала іграшково. Все це нагадувало казку, але казку дуже сумну, бо пройняту атмосферою згасання. Коли дідусь Влас відвозив нас кіньми на станцію, кілька разів ми проїздили кинуті села, від яких лишилися тільки ряди дерев на колишній вулиці. І ще дивувала невлаштованість життя, брак звичайного для українських сіл затишку. Не було садків; у Лєйкіно росла на все село одним одна вишня, та й на тій ягоди не вистигали – дітлахи визбирували ще зеленими. Мати з жалем згадувала, скільки в її дитинстві росло довкола льону – культури, згодом чомусь занедбаної.

Психологія безвиході провокувала алкоголізм. Дядько, приїхавши в Балаклію, пережив культурний шок: «Як, у вас тут вільно продають Тройний одеколон?» Виготовлений на спирту й відносно дешевий, «Тройний одеколон» користувався шаленим попитом серед певної категорії споживачів, і на Смоленщині його миттю розкуповували. У пам’яті часто зринає одна картина: розгрузла після дощу ґрунтова дорога, нею їде візок, жінка править кіньми, біля неї сидить втомлена дитина, а позаду лежить на сіні п’яний чоловік, грає на гармошці й співає якісь частушки.

В Ізмайлові середньої школи не було, тож мамі довелося ходити аж у Єльню, за 14 кілометрів. У будні жила вона в родичів, а на неділю поверталася додому. Добре, як хто підвезе, а то й пішки. І так само назад, аби в понеділок уранці вже бути на уроках. Після школи мама подалася вчитися до Смоленського педагогічного інституту. Звідти, вже як учитель хімії та біології, вона й була направлена до Чкаловської области.

В Балаклії вакантних учительських посад у звичайних школах не знайшлося, і мати довго працювала в «Школі робітничої молоді» - вечірній школі, вчитися в якій зобов’язували всіх, хто з якихось причин не здобув середньої освіти. Лише згодом вдалося влаштуватися в Балаклійську середню школу № 5. Вона знаходилася в іншому кінці міста, і діставатися було дуже непросто: з пересадкою на автобусі, до якого ще треба було дійти. Крім того, школа була українською. Мама спершу сміливо заявляла, що спробує викладати українською. Але, як справжня росіянка, вона, попри все своє бажання, так і не оволоділа українською вимовою. Піджартовуючи над собою, мама згадувала, як веселився клас, доки вона читала з журналу список учнів на перекличці.

Нарешті, доки я дійшов до сьомого класу й почав учити хімію, мама перейшла до нашої школи – Балаклійської середньої школи № 2. А невдовзі ми переїхали до центру й опинилися зовсім поряд зі школою. Там мама й пропрацювала до пенсії, звільнивши свою посаду, коли сестра – теж учитель хімії – закінчила університет. Однак ще багато-багато років до матері просилися учні, готуючись до вступних іспитів. І коли зараз вона виходить із дому пройтися, майже неодмінно зустрінеться хтось із колишніх учнів, привітається й нагадає: «Маріє Дмитрівно, а Ви ж у мене викладали хімію!»

Мама справді була хорошою вчителькою – можу це підтвердити, як її невдячний учень, котрий так і не полюбив хімію. Вона ретельно готувалася до кожного уроку, хоч би й проводила його вже кілька десятків разів раніше. У нашій родині неодмінно передплачували фахові журнали: «Химия в школе», «Химия и жизнь». Час від часу купувалися довідкові видання на кшталт «Химической энциклопедии», методичні й науково-популярні публікації. Кабінет хімії в школі тоді ще забезпечувався найнеобхіднішим, на що дозволяло фінансування, і мати охоче проводила досліди та залучала до них учнів, коли тільки дозволяли умови.

Вищою мірою порядна й відповідальна людина, мама завжди привчала нас із сестрою тримати слово, чесно виконувати свої обов’язки, бути ощадливими й організованими. А головне – не марнувати часу, діяти, працювати! З віком їй стало важче ходити й витримувати фізичні навантаження. Але й зараз вона не дозволяє собі марнувати часу. Пере білизну, миє посуд, витирає пил, виносить сміття, шиє, плете, читає, готує їсти – і лише на годинку ляже вдень перепочити, бо вимоглива кішка чекає, аби примоститися в неї під боком на дивані.

З діда-прадіда росіянка, мама без вагань ототожнила себе з українською державою, переживала за проукраїнських депутатів і високопосадовців, на всіх виборах голосувала за патріотичну правицю. Спроби російської пропаґанди нав’язати ідею необхідности захисту російської меншини в Україні відкидалася нею з огидою. «Нашими» у війні за Донбас завжди і безсумнівно були для неї українські сили, російські ж аґресори швидше нагадували їй пам’ятних із колишньої війни нацистів, ніж співвітчизників.

(з книги "Ми просто йшли: Спогади". Харків: Акта, 2018. С. 28-30).

 


суботу, 6 лютого 2021 р.

Перевертні

Ми, українці, не любимо перевертнів. «Хахлів», «малоросів» - усіх, хто на догоду кон’юнктурі готовий міняти власний прапор чи на криваво-червоний, чи на путінський «трикольор».

І тому можемо лише поспівчувати єврейському народові, серед якого знаходяться пройди, котрі заходжуються волати на публіку хіти сталінської доби, апелюючи до «радянських цінностей».

Неважко уявити, як перевертаються в безіменних могилах сотні закатованих за «справою лікарів» чи «Єврейського антифашистського комітету». Та й не померли ще ті, кому довелося пережити обмеження за «п’ятою графою» паспорта.

Що ж вдієш – співчуваємо.

І в нас такі є…