Хвиля самовпевнених постів про намір відзначати Різдво 25 грудня за новим календарем нагадала мені призабуту за час війни виборчу кампанію 2019 року. Точніше, її відлуння в соціяльних мережах. Тоді прихильники переможеного кандидата стали маркувати себе позначкою «25 %». 25 % перетворилися на знак виокремлення, належности до обраної, найбільш патріотичної верстви. До національної еліти. Решта українського суспільства таврувалася як сіра маса, болото, нездатне об’єктивно оцінити особисті якості претендентів на президентську посаду.
Тепер же винайдено нову ознаку елітарности: відзначення Різдва за новим стилем. Мовляв, юліянський календар прив’язує нас до Москви, а ми тепер європейці, бо святкуємо Різдво в один день із Європою. А що православна й греко-католицька церковні спільноти України не готові долучитися до нас, це їхні проблеми. Проблеми консерватизму й відсталости єпископату.
Навряд чи більшість прихильників новостильного Різдва усвідомлює, що його дату, як і загалом юліянський календар та передбачені ним церковні свята принесли на московські землі наші, руські, тобто українські, місіонери. Важко уявити, що всі, хто вчора сідав до святої вечері, почали постити 15 листопада за новим стилем та й взагалі керуються в повсякденному житті церковним календарем. Навряд чи вони чули, що в УГКЦ вже досить давно єпархії у країнах Заходу перейшли на новий стиль. Перейшли спокійно й організовано.
Перехід Церкви на григоріянський (чи, може, для ПЦУ – новоюліянський) календар логічний і неминучий. Його потреба неспростовна. Проблема в іншому: вберегтися від фетишизації календаря й зробити його зміну чинником зміцнення, згуртування церковної громади, її зростання у вірі. А разом із тим – захиститися від спокус гордовитого протиставлення себе своїм ближнім. А тим більше – від гри на політичну кон’юнктуру, коли при святкуванні Різдва за новим стилем церковна громада продовжує керуватися юліянським календарем.
Анархічні маніфестації швидше шкодять переходові Церкви на новий стиль. За самочинними змінами дати Різдва пізнається комплекс меншовартости, котрий змушує нав’язливо маніфестувати свою інакшість, «європейськість» через підсвідоме відчуття внутрішньої слабкости, страх загубитися в спільноті, брак глибокої, справжньої віри. А ще – вельми небезпечне для постколоніяльної нації приховування власної інертности за зовні ефектними, але так мало значущими насправді рекламними акціями.
