суботу, 22 травня 2021 р.

Спогад про порядну людину: Микола Шматко

 


В нашому сучасному оціночному словнику мені дуже бракує слова «порядність». Коли ми схвально говоримо про людину, ми можемо називати її популярною, впливовою, креативною, відкритою. Часом – багатою чи, може, побожною. Але як давно я не чув, щоб людину називали «порядною»!

Років сорок-п’ятдесят тому, коли ще слова «багатий» і «побожний» лунали в публічному просторі швидше як тавро, визнання людської порядности було чи не найвищою оцінкою в приватному спілкуванні. В світі суцільного фальшу й показної  лояльности «бути порядним» означало жити за совістю, не обмовляти інших, не писати доносів і викривальних статей, триматися подалі від ідеологічних кампаній і кар’єрних перегонів, бути надійним партнером і в родині, і в товаристві.

Мої студентські роки припали на 1970-і рр. – час, який згодом назвали «епохою застою». Смердюче баговиння застою відчувалося повсюдно – і в щодалі абсурдніших спробах творення культу з маразматичної особи Леоніда Брежнєва, і в витісненні з навчальних програм реальної науки на користь паразитичних дисциплін «марксистсько-ленінського» штибу, і в навальній русифікації. Життя вчило – часом суворо вчило! – бути обережним у спілкуванні, не говорити зайвого, вміти приховувати свої думки й за потреби майстерно оперувати трафаретними гаслами та необхідним набором цитат партійних класиків. Вже потім, після падіння СРСР, я дізнався від своїх колишніх викладачів, як мої однокурсники доносили їм, що я потай молюся та ходжу до церкви. А одного разу в мене з портфелю в зачиненій кімнаті гуртожитку зникли кишенькова Біблія і молитовник.

І ось ця задушлива епоха обдарувала мене кількома чудовими товаришами, які ілюструють у моїй уяві слово «порядність». Одним із них був Микола Шматко. Він поступив навчатися на українське відділення філологічного факультету Харківського універститету на рік пізніше за мене, 1975 р. З його двоюрідним братом, Миколою Тараненком, я заприязнився ще 1974 р., коли ми разом складали вступні іспити. На жаль, Микола Тараненко склав їх гірше й мусив чекати наступного року, коли вступив на навчання з другої спроби. Тепер він привіз із собою родича, Миколу Шматка, і вони обидва стали студентами української філології. Наш факультет тоді зберігав ще свою внутрішньоуніверситетську автономію – ми навчалися в окремому двоповерховому корпусі колишньої ґімназії на вул. Гоголя 7, а жили також у своєму факультетському гуртожитку на проспекті Леніна (нині Науки) 20. Хлопців на факультеті навчалося небагато, відсотків 15, отже, всі один одного знали й протягом дня бачилися неодноразово. Ходила легенда, що декан навмисне поставив навпроти свого кабінету автомат для газованої води (були тоді такі), аби спостерігати на великій перерві, кому з молодих людей вранці найбільше докучатиме спрага…

Наші дві кімнати, 13 і 76, де жили троє хлопців із мого курсу й п’ятеро з наступного, Шматка/Тараненка,  зрештою настільки заприязнилися, що, мабуть, жодного вечора не проводили нарізно. Попри різницю вдач і особистих зацікавлень, всі однаково спілкувалися виключно українською мовою (рідкість у ті часи навіть серед філологів-україністів) і мали тверде відчуття своєї національної ідентичности. Оскільки Шматка й Тараненка звали однаково, то їх за полтавською звичкою почали називати, відповідно, «Петровичем» і «Яковичем». Вони обидва походили з-під Лубен: Шматко – з Солониці (тієї самої, де відбувався колись останній бій Северина Наливайка), Тараненко – з Засулля (Микола Якович любив пригадувати «Коні іржуть за Сулою, дзвенить слава у Києві» зі «Слова о полку Ігоревім»). Обидва відкрили для мене, слобожанина, дуже колоритний і привабливий полтавський темперамент: трохи стриманий, а водночас дуже безпосередній, щирий, іронічний.

Згодом, коли Микола Шматко одружився, вони з дружиною Катею запросили мене в першу спільну поїздку на батьківщину. Звичайно, з нами був і Микола Тараненко.  Це була одна з найприємніших подорожей у моєму житті. Вона відбувалася на великодні свята, і щедра полтавська гостинність, трохи патріархальна атмосфера сільської Лубенщини, тиха врівноваженість тамтешньої природи, славетна Сула, що текла тут же, за вигоном, склалися в одну пасторальну картину.

Яке це було щастя – відчувати себе серед однодумців, серед адекватних людей посеред суспільства ідеологічного абсурду! Ми могли говорити на найсміливіші теми, знаючи, що розмови не вийдуть за наше коло. Могли дискутувати, але не ображати один одного. Знали, що в хвилину небезпеки можемо один на одного розраховувати.

Комусь Микола Шматко міг видаватися трохи наївним і прямолінійним. Але близькі до нього люди знали, що за зовнішньою грою ховається дуже іронічна й глибока особистість. Він умів визначати ціну людей, хоч не завжди давав це зрозуміти. Умів бути відвертим – я оцінив це, коли він наодинці розповів мені, як його та інших хлопців з нашого факультету вербували в КГБ (мене тоді не зачепили, бо вже надійшли доноси на мої нерадянські погляди) – інформація, за яку можна було одержати щонайменше позбавлення права на вищу освіту. Згодом я дізнався, як діставалося й самому Миколі Петровичу за те, що на весіллі він поїхав покладати квіти не до пам’ятника Леніну, а до Шевченка. На ті часи це виглядало демонстрацією, і оперпрацівник КГБ приходив на факультет, аби погрожувати всіма можливими карами необачному студентові. На щастя, обмежився він тоді лише погрозами.

Ми вміли дуже весело розважатися – і це заслуговує на окрему розповідь. Але, дивна річ, пригадуючи студентські застілля й багатогодинні розмови в гуртожитку, я не можу виділити якихось непристойних моментів, дурних сварок між своїми, образливих кпинів.  Натомість дивуюся зухвалості нас, молодих, коли посеред брежнєвського застою ми, замкнувшись від чужих, святкували день народження Шевченка з читанням його заборонених для публічного виконання віршів чи влаштовували обструкцію традиційному суботнику (або радше недільнику) на Великдень, з’являючись на копання траншей у парку Шевченка в святковому одязі й відмовляючись працювати.

Ми вчилися бути самими собою і захищати власну гідність. Вчилися самі й учили інших. Саме це й називалося людською порядністю – вміння гідно йти через життя, шануючи інших і не принижуючи себе. Микола Шматко  давав чудовий зразок людської порядности. Тому й після закінчення університету ми зберегли чудові стосунки. Я ще гостював у нього після закінчення університету, потім користався з його допомоги як відповідального секретаря районної газети, коли возив фольклорну практику на Лубенщину 1983 р. Тоді ще там було що записувати – досить згадати, що озвучував відомий мультфільм «Жив-був пес» жіночий гурт із села Засулля – сусіднього з Солоницею. А потім, коли б я не проїздив повз Лубни автомобілем чи потягом, то старався зателефонувати Миколі Петровичу, привітатися, почути його голос, перекинутися кількома фразами про життя.

Провидіння подарувало мені нагоду двічі протягом минулого року, повертаючись із Києва, відвідати Миколу Шматка та його дружину Катерину. Життя змінило нас усіх. Микола Петрович був уже на пенсії, займався домашнім господарством, але багато читав, уважно стежив за новинами й бурхливо реагував на них. І в манері спілкування, в безпосередній реакції на довколишні події, в абсолютно природній доброті за зовнішністю літньої людини, дідуся, відразу пізнавався мій давній товариш-студент із філологічного факультету на вулиці Гоголя 7. Притаманна йому глибока людська порядність, зміцнена життєвим досвідом, стала ще більш зрілою. Це приваблювало не тільки мене – я зрозумів, що Микола Шматко реґулярно контактує мало не з усіма своїми колишніми однокурсниками.

Вже сорок днів немає до кого телефонувати в Солоницю. Раптовий інсульт збіднив моє життя ще на одну чесну, надійну, порядну людину.

І як би хотілося, щоб із відходом таких гідних людей не зникло з нашого лексикону саме поняття порядности й ми не втратили мистецтва помічати й цінувати його носіїв…

На фото: Микола Шматко, Ольга Сліпцова, я (тоді - Юрій Ісіченко), Катерина Бідник, Петро Редін. Великодній недільник 1978 або 1979 р.

пʼятницю, 7 травня 2021 р.

Тавро Звіра

 

Протягом останніх десятиріч кілька разів довколацерковна публіка переживала сплеск скандалів довкола уявного «знаку Звіра». То йшлося про ІНН (індивідуальний ідентифікаційний номер), то про штрих-код, то про мікрочіп, який нібито вживлятимуть під шкіру… Нові інформаційні технології та пов’язані з ними засоби ідентифікації супроводжувалися викривальним галасом: «Ось, - мовляв, - оцифрують вас, і станете слугами Антихриста!»

В книзі Одкровення справді говориться про «знак імені звіра» (Одкр. 13:17). Але це знак відданости, який приймається добровільно, свідомо, а не ставиться силоміць чи ж потай, підступом. Саме тим, хто волітиме прийняти його, і обіцяє третій ангел неминучу кару: «Якщо хтось поклоняється звірові та його образові й приймає знак на своє чоло або на свою руку,  то питиме вино Божого гніву, вино нерозбавлене, змішане в чаші Його гніву, і буде покараний у вогні та сірці перед святими ангелами та перед Агнцем» (Одкр. 14:9-10). А перед тим другий ангел тріумфально виголошує: «Упав, упав великий Вавилон, який напоїв усі народи лютим вином своєї розпусти!» (Одкр. 14:8).

Знак відданости Звірові – це тавро служіння знищеному Вавилонові… Тавро, прийняте з власної доброї волі.

Це спало мені на думку, коли я з соромом і болем побачив на профілях моїх подруг, однокурсниць з української філології Харківського університету, – ще того, колишнього, імені Максима Горького, - аватарки з викличним написом: «Я помню. Я горжусь. 1941-1945».

Сподіваюся, що дівчата… та вже швидше бабусі… не підуть 9 травня з червоними прапорами та портретами Георгія Жукова під проводом «довіку колишніх» політиків до старих совєтських монументів. Але вони сьогодні були в школах, говорили з дітьми, проводили уроки. Що ж вони розповідали про Другу світову війну? Про нашу українську долю в цій війні? Мабуть, про «день победы» та ще «бессмертный полк»…

«День победы» - це не просто політтехнологія «русского мира». Це – культ. Культ небезпечний, тоталітарний. Він формує з усіх поза своєю сферою образ ворога. Він не визнає сумнівів, дисидентства. Він несумісний із науковими знаннями. Скільки не показуй його адептові фото параду переможців першого етапу Другої світової війни – Вермахту й Червоної армії, - що відбувся в Бресті 22 вересня 1939 р., скільки не демонструй свідчень жорстокости червоноармійців на окупованих територіях (і на наших також!), скільки не пропонуй спогадів очевидців, що спростовують міфи про «подвиг Зої Космодем’янської» чи вигаданих журналістами «героїв-панфіловців» - ти викличеш тільки лють.

Цей культ плекає захоплення війною. Захоплення убивством. Він перетворює на свою ікону зображення найкривавішого диктатора ХХ ст. Він закликає устами одного з найкращих російських поетів:

Так убей же хоть одного!
Так убей же его скорей!
Сколько раз увидишь его,
Столько раз его и убей!

І, звичайно, як кожен культ, він плекає власний міф про свої «Єлисейські поля» чи, якщо хочете, «вирій» - Радянський Союз, апокаліптичний Вавилон, повернення в який обдарує кожного  трудящого щастям, миром, добробутом, а головне - ностальгічно згадуваною молодістю.

Чи ж не виглядає ця релігією анти-християнською? Адже вона послугується альтернативами всім євангельським цінностям. Релігії миру протистоїть культ війни, проповіді прощення – заклик до вбивства, вірі в Бога – поклоніння богоборцеві Сталіну та його кривавим поплічникам на кшталт Георгія Жукова.

То хто може стояти за таким культом? Назовні, ясна річ, – Путін. Путін, який так любить прибирати образ ревного православного, захисника традиційних цінностей. Але хіба не ввижається в його блюзнірському  святенництві хижа, саркастична посмішка Звіра? І хіба не відчувається за лаштунками войовничої російської пропаганди зі знущальним рефреном «можем повторить» присутність невидимого ляльковода, відвічного ненависника Творця і Його творіння?

Кого мені шкода в цій ситуації – заблуканих у нетрях людиноненависницького культу «великой Победы» дорогих моїх подруг зі студентських часів, які свідомо й добровільно таврують себе «знаком Звіра», не замислюючись над наслідками й не усвідомлюючи, що ж вони насправді чинять собі та своїм довірливим учням…