Граматика диявола

Диявол - це стародавній віртуоз підробок і фальшувань. Хто ж краще за нього може пересунути кому в фразі «стратити не можна помилувати», аби помилування обернулося на вирок смерти? Хто ще так майстерно правду перетворить на брехню? Недарма грецькі перекладачі Старого Завіту замість гебрейського sāṭān вжили слово «διάβολος» - наклепник, підбурювач, лихословець.

Його присутність в інформаційному просторі почалася з зовні невинного питання: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?» (Бут. 3:1). Він не стверджує – він питає! А разом із тим змушує Єву вагатися: а може, й справді батьківська турбота Творця була лише деспотичним обмеженням свободи? Вагання ж завершується гріхопадінням...

У диявольській граматиці вірність перетворюється на впертість, пошук виходу з кризи - на зраду, дистанціювання від інфекційно хворого – на втечу від помираючої матері. Диявол заохочує іґнорувати досвід дружніх стосунків і трактувати батьківську любов священнослужителя як підступне прагнення увійти в довіру. Порятунок він тлумачить як загибель, покірливість – як кар’єризм, а сміливу ініціятиву проводу – як зраду. Зате зрада в граматиці диявола може стати солідарністю, обмова – захистом істини, інтрига – мудрою політикою.

Амбітність письменника легко озброює його вправністю казуїста. Саркастичний винахідник фальшування правди тільки втішається, знов і знов пропонуючи перетворити віртуальні хліби на камені, а камені – на хліб. Хіба ж це проблема в світі новітніх інформаційних технологій!

Облуда граматики диявола відкривається за однієї умови – чистоти серця. Бо саме «чисті серцем... побачать Бога» (Мт. 5:8). Бачення ж Бога починається з мистецтва помітити в людині особистість із власними талантами та творчими перспективами, нáтхненими благодатним віянням Святого Духа, а не спотворений образ ворога, яким показує ближнього  «брехун і батько лжі» (Ін. 8:44).

Вміння правильно поставити кому – це не лише ознака філологічної грамотності. Це часом свідчення свободи від спокусливого прагнення скористатися слабкістю ближнього, аби приректи його якщо й не на страту, то на знеславлення. Це свідчення сили духу, здатного захистити власний талант від нав’язливої граматики диявола.

Пастка віртуального світу

Втеча з реальної дійсности у віртуальну реальність часом ототожнюється в нашій уяві з юнаком, відгородженим від зовнішнього світу навушниками й зануреним у ритми рок-музики, або з позеленілим від браку повітря ґеймером. 

Але мандрівка у вигаданий світ стара, як і людська цивілізація. Міф, казка, пригодницький роман, фільм-фентезі – кожна епоха пропонувала власні технології розширення життєвого досвіду  за допомогою вигаданих світів і їхніх мешканців. Кожне покоління проходить на шляху до дорослости через етап захоплення власним Задзеркаллям.

Проблеми виникають, коли гра уяви полонить гравця настільки, що він не хоче повертатися в реальний світ або й губить межу між віртуальністю і справжнім довкіллям. І це стосується не тільки мешканців божевілень. Найбільші суспільні проблеми виростали з самовпевненого прагнення перенести ілюзорний світ з нездорової уяви в реальну дійсність. Однак кожна вавилонська вежа – чи то Третій райх, чи комунізм, чи «русский мир» - була приречена на крах. З однієї елементарної причини – будівничі віртуального світу поставали перед реальністю Творця. 

Псалом застерігає: «Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому! Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа чуває!» (Пс. 126:1). Світи нашої уяви виявляться пустоцвітами, коли не спиратимуться на всеосяжну присутність Творця. Ця ж присутність оприявнюється Його Словом – воплоченим у Сині Божому, донесеним до нас пророками й апостолами. «Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ін. 1:3). Божа присутність оприявнюється Церквою – Небом на землі.

Скільки б не було спроб, звинувачуючи Церкву в недостатній пошані до людської гідности, моделювати суто світські морально-етичні доктрини, - з дивною послідовністю вони обертаються на протилежність деклараціям їхніх ідеологів. Під прикриттям просвітительських гасел «Liberté. Égalité. Fraternité» - «Свобода. Рівність. Братерство» приходить якобінський терор. Країна, що проголошує «Всё во имя человека, всё для блага человека» («Все в ім’я людини, все на благо людини»), вкривається концтаборами. Захисники сексуальних свобод прагнуть обмежити свободу совісти й замкнути християнську громаду в новітньому ґетто.

Простір людської уяви рясніє незліченними спробами втекти від реальної Церкви з її догмами та канонами. Хтось звужує межі власного духовного життя до штучно створеного сеґменту особистого вдосконалення: «Я маю в Бога в своєму серці, і мені церква непотрібна». Інший локалізує церковне життя в рамках самоуправної парафії чи ж самопроголошеної юрисдикції. Трапляються й амбітні прагнення відчути себе деміургом, творцем нових «помісних» церков. Тільки ж спроби створити власну церкву волюнтаристськими методами або підступом поза апостольською традицією неминуче обертатимуться пародією. Навіть коли за цими спробами стоятимуть зовні ефектні й розрекламовані державні проєкти.

Віртуальний світ завжди ряснів пастками. Що потужнішою ставала технологічна оснащеність людської уяви, то небезпечнішими, підступнішими виявлялися ці пастки. Рятувати від них може тільки повсякчасне відчуття джерела й рушія реального світу – Бога. І жодна, навіть найвигадливіша ілюзія, жоден симулякр не замінить повноти спілкування з Ним, котра відкривається через Церкву. Церкву, єдину в своїй соборності й тяглості двотисячолітньої апостольської традиції.