Шоста зупинка духовної прощі – Цільбоносна стопа Богородиці на Почаївській горі

19 серпня 2014 р.

Шостий день духовної прощі припадає на свято Преображення Господнього. Ми згадуємо, як Спаситель світу, взявши апостолів Петра, Якова й Іоана, здійнявся на гору й там преобразився: «Обличчя Його, як те сонце, засяло, а одежа Його стала біла, як світло. І ось з'явились до них Мойсей та Ілля, і розмовляли із Ним» (Мт. 17:2,3). 
Церковна традиція вважає, що преображення сталося на пагорбі Фавор, поблизу Назарету. Посеред долини Фавор справді видається високою горою.
Смугу пагорбів на півдні Волині місцеві жителі також називають горами. На одній з таких гір неподалік від Кременця за кілька років після монгольського погрому Києва 1240 р. зупинилися монахи – втікачі зі сплюндрованого Києво-Печерського монастиря. Їхні серця сповнював розпач від пережитого.

Коли один із монахів молився на Почаївській горі, йому і явилася Пресвята Богородиця в стовпі вогню. На знак материнської турботи про нашу землю Пречиста Діва залишила на камені, де стояла, відбиток своєї стопи. Відтоді в цьому невеличкому заглибленні стала збиратися чудотворна рідина, здатна зціляти недуги.

Монахи залишився жити на Почаївській горі. Слідом за ними поряд почали оселятися  інші подвижники, і вже 1527 року в документах згадується про існування Почаївського монастиря. Його розквіт припадає на часи ігуменства прп. Йова Почаївського, котрий прийшов був на Почаївську гору 1604 р. Гурток відлюдників під управлінням прп. Йова перетворюється на спільножительну монашу громаду. 

Монастир розбудовується, а його головною святинею поряд із цільбоносною стопою Богородиці стає чудотворна Почаївська ікона, залишена на Волині грецьким митрополитом Неофітом.

Чудесний порятунок монастиря від турецької навали 1675 р. оспіваний у відомій пісні «Ой зійшла зоря вечоровая». Розповідали, що над Почаївською горою явився вже спочилий на той час преподобний Йов, котрий молився перед Пресвятою Дівою. Напасники спробували стріляти в постаті на небі, але стріли поверталися до турків і вражали їх. Турецьке військо було змушене тікати.

Після антиканонічного підпорядкування Київської митрополії Московському патріярхові ченці Почаївського монастиря прийняли унію. Монастир стає головним осередком Чину святого Василія Великого. Тут після заборони українського книгодрукування в Росії діє найбільша українська друкарня, де виходить, зокрема, збірка побожних пісень «Богогласник» (1791). Лише після загарбання Росією українського Правобережжя та розгрому повстання 1830 р. Почаївський монастир передається Російській Православній Церкві.

Одне з незліченних чуд, що сталися на Почаївській горі, навернуло графа Миколу Потоцького. Людина жорстока, імпульсивна, він мало не застрелив свого кучера, коли коні сахнулися та перекинули карету. Але кучер почав молитися до Почаївської Божої Матері – і пістолет тричі дав осічку. На покуту граф дав великі кошти для спорудження Успенського собору, освяченого 1822 р. 

Собор було збудовано так, щоб усередині його опинилася найбільша святиня монастиря – Стопа Пресвятої Богородиці. Над Стопою вміщено ковчег з шовковим платом. На платі — зображення Стопи Богородиці, за ним на стіні відлите з бронзи, прикрашене золотом, сріблом барельєфне зображення явлення Богоматері. Під ковчегом на камені знаходиться слід Стопи, з якого б'є джерело.

Перед святою Твоєю іконою, Владичице, / ті, що моляться, зцілень сподобляються, / віри істинної пізнання приймають / і агарянські нашестя відбивають. / Тому ж і нам, що до Тебе припадаємо, / гріхів прощення випроси, / помислами благочестя серця наші просвіти / і до Сина Твого молитву нашу вознеси / за спасіння душ наших.