Сьома зупинка духовної прощі – Святогірський Успенський монастир над Сіверським Дінцем

20 серпня 2014 р.

Перший тиждень духовної прощі ми завершуємо на півдні Слобожанщини, в головній православній святині Східної України – Святогірському Успенському монастирі. 

Його леґендарний початок пов’язують, як і для Почаївського монастиря, з ченцями Києво-Печерської лаври. Тікаючи з розгромленого ординцями Києва 1240 р., вони нібито оселилися на диких і надзвичайно мальовничих крейдяних високих берегах Сіверського Дінця. Там на відлюдді вони перебували в пості й молитві, передаючи естафету наступникам.

Хоча існують інші легенди, які називають зачинателями монашого життя на Святих Горах грецьких ченців з Криму або з Афону.

Перша письмова згадка про монастир датується 1526 роком і належить австрійському послові Сигизмунду Герберштейну. 1624 р. московський цар, що претендував на володіння тереном колишнього Дикого Поля, видав ченцям грамоту на володіння землею.

Від найдавніших часів збереглися печери, в яких монахи жили й відправляли богослужіння. У крейдяній породі були прорубані коридори, що з’єднували келії з підземними церквами. Довкола ріс густий дубовий ліс. У XVII-XVIIІ ст. споруджуються надземні храми. Коштом ізюмського полковника Федора Шидловського зводиться в стилі українського бароко Успенський собор.

Монастиреві, розташованому поблизу Ізюмського шляху, довелося пережити і татарські напади, і грабунки донських козаків.

Збереглися імена настоятелів Святогірського монастиря: архимандрита Іоїля, засновника Курязького монастиря під Харковом, якому довелося пережити татарський полон, архимандрита Тадея з Волині, колишнього викладача Чернігівського колегіуму. Серед ченців загалом було чимало освічених людей, в тому числі й тих, котрі працювали раніше в Харківському колегіумі. Бував у монастирі Григорій Сковорода.

Під час масового закриття монастирів царицею Катериною ІІ було ліквідовано й Святогірський монастир. Його дозволили відновити лише через 57 років, і в ХІХ ст. монастир переживав свій розквіт. Він стає улюбленим місцем прощ для українців Слобожанщини. Мальовничий опис монастиря залишив Василь Немирович-Данченко. 

Однак у ХХ ст. служіння чернечої громади було брутально перерване. 1918 р. большевики закрили монастир, і богослужіння в ньому поновилися лише після падіння Совєтського Союзу.

27 вересня 1991 р. Харківське крайове братство апостола Андрія Первозваного Української Автокефальної Православної Церкви організувало тут перше богослужіння. Невдовзі місцева влада передала монастирський комплекс Російській Православній Церкві, яка організувала в ньому Святогірську Успенську лавру. Під час російської військової інтервенції 2014 р. Святогірський монастир стає прихистком для вимушених переселенців.

Заступнице християн усердная, Молитвенице до Творця надiйная, не погордуй молитвами грiшникiв, але поспiшися, як благая, на помiч нам, що з вiрою взиваємо до Тебе: поспiшися на молитву i скоро прийди на благан-ня, бо Ти заступаєшся завжди за тих, що почитають Тебе, Богородице.

Шоста зупинка духовної прощі – Цільбоносна стопа Богородиці на Почаївській горі

19 серпня 2014 р.

Шостий день духовної прощі припадає на свято Преображення Господнього. Ми згадуємо, як Спаситель світу, взявши апостолів Петра, Якова й Іоана, здійнявся на гору й там преобразився: «Обличчя Його, як те сонце, засяло, а одежа Його стала біла, як світло. І ось з'явились до них Мойсей та Ілля, і розмовляли із Ним» (Мт. 17:2,3). 
Церковна традиція вважає, що преображення сталося на пагорбі Фавор, поблизу Назарету. Посеред долини Фавор справді видається високою горою.
Смугу пагорбів на півдні Волині місцеві жителі також називають горами. На одній з таких гір неподалік від Кременця за кілька років після монгольського погрому Києва 1240 р. зупинилися монахи – втікачі зі сплюндрованого Києво-Печерського монастиря. Їхні серця сповнював розпач від пережитого.

Коли один із монахів молився на Почаївській горі, йому і явилася Пресвята Богородиця в стовпі вогню. На знак материнської турботи про нашу землю Пречиста Діва залишила на камені, де стояла, відбиток своєї стопи. Відтоді в цьому невеличкому заглибленні стала збиратися чудотворна рідина, здатна зціляти недуги.

Монахи залишився жити на Почаївській горі. Слідом за ними поряд почали оселятися  інші подвижники, і вже 1527 року в документах згадується про існування Почаївського монастиря. Його розквіт припадає на часи ігуменства прп. Йова Почаївського, котрий прийшов був на Почаївську гору 1604 р. Гурток відлюдників під управлінням прп. Йова перетворюється на спільножительну монашу громаду. 

Монастир розбудовується, а його головною святинею поряд із цільбоносною стопою Богородиці стає чудотворна Почаївська ікона, залишена на Волині грецьким митрополитом Неофітом.

Чудесний порятунок монастиря від турецької навали 1675 р. оспіваний у відомій пісні «Ой зійшла зоря вечоровая». Розповідали, що над Почаївською горою явився вже спочилий на той час преподобний Йов, котрий молився перед Пресвятою Дівою. Напасники спробували стріляти в постаті на небі, але стріли поверталися до турків і вражали їх. Турецьке військо було змушене тікати.

Після антиканонічного підпорядкування Київської митрополії Московському патріярхові ченці Почаївського монастиря прийняли унію. Монастир стає головним осередком Чину святого Василія Великого. Тут після заборони українського книгодрукування в Росії діє найбільша українська друкарня, де виходить, зокрема, збірка побожних пісень «Богогласник» (1791). Лише після загарбання Росією українського Правобережжя та розгрому повстання 1830 р. Почаївський монастир передається Російській Православній Церкві.

Одне з незліченних чуд, що сталися на Почаївській горі, навернуло графа Миколу Потоцького. Людина жорстока, імпульсивна, він мало не застрелив свого кучера, коли коні сахнулися та перекинули карету. Але кучер почав молитися до Почаївської Божої Матері – і пістолет тричі дав осічку. На покуту граф дав великі кошти для спорудження Успенського собору, освяченого 1822 р. 

Собор було збудовано так, щоб усередині його опинилася найбільша святиня монастиря – Стопа Пресвятої Богородиці. Над Стопою вміщено ковчег з шовковим платом. На платі — зображення Стопи Богородиці, за ним на стіні відлите з бронзи, прикрашене золотом, сріблом барельєфне зображення явлення Богоматері. Під ковчегом на камені знаходиться слід Стопи, з якого б'є джерело.

Перед святою Твоєю іконою, Владичице, / ті, що моляться, зцілень сподобляються, / віри істинної пізнання приймають / і агарянські нашестя відбивають. / Тому ж і нам, що до Тебе припадаємо, / гріхів прощення випроси, / помислами благочестя серця наші просвіти / і до Сина Твого молитву нашу вознеси / за спасіння душ наших.

П’ята зупинка духовної прощі – Єлецька ікона Божої Матері в Чернігові

18 серпня 2014 р.

Єлецька ікона Божої Матері була головною святинею Чернігівсько-Сіверської землі. Її знайшли на ялині поблизу Чернігова 1060 р. Син Ярослава Мудрого Святослав Ярославич заснував на честь ікони в Чернігові Єлецький монастир.

Після нападу ординців ікона зникла, але залишилися її копії, наділені даром чудотворіння. Одна з них зберігалася в Чернігівському Єлецькому монастирі, архимандритом якого з 1669 до 1688 р. був о. Іоаникій Ґалятовський. Розповіді про чуда Єлецької ікони о. Іоаникій Ґалятовський зібрав і видав у книзі «Скарбница потребная и пожитечная всему свѣту» (1676).

Ікона написана в змішаній техніці (розміри 135 × 76 см), стиль живопису однозначно вказує на те, що вона була створена українським майстром. Образ Богоматері з Немовлям (розміри 49 × 33 см) стоїть на ялині на тлі пейзажу з зображеннями монастирського собору, оточеного фортечною стіною Чернігова, а за ними протікає Десна. Немовлятко Христос, зображене поверненим на 3/4, сидить на лівій руці Богородиці, правою ручкою на рівні грудей Богоматері Він двоперстно благословляє, ліва лежить на коліні - в кулачку ледь помітна знизу смужка сувою; Богоматір тримає Немовлятко правою рукою за ступню, лівою підтримує Його корпус.

Список чудотворної ікони Єлецької Божої Матері взяв з собою до Сибіру, куди отримав призначення, архиєпископ Іоан Максимович. Там образ прославився як ікона Тобольської Богородиці.

Ще одну чудотворну копію було забрано до Москви, а 1687 р. передано до Успенського собору Харкова. Ікона зникла в ХХ ст.

Пiд Твою милiсть прибiгаєм, Богородице Дiво, молитов наших в час журби не вiдкинь, але з бiди визволяй нас, єдина Чиста i Благословенна. Пресвятая Богородице, спаси нас. 

Четверта зупинка духовної прощі – Куп’ятицька ікона Божої Матері на Поліссі

16 серпня 2014 р.

Четвертого дня прощі ми зупиняємося перед однією з найшанованіших у давній Україні святинь – Куп’ятицькою іконою Божої Матері. Куп’ятицька ікона Пресвятої Богородиці об’явилася 1180 р. молодій дівчині Ганні з села Куп’ятичі, що за 7 км від Пинська. Дівчина пасла худобу в лісі, коли побачила яскраве світло між деревами. Ганна пішла на це світло — і знайшла на дереві хрест із зображенням Богородиці. Вона спробувала забрати ікону додому, але образ на хресті завжди повертався на місце об’явлення. На цьому місці спорудили храм, куди вмістили виявлену святиню. Біля ікони почали відбуватися чудовні зцілення.

Під час татарського набігу храм згорів, і хрест загубився. Однак подорожній Яким побачив дивне світло з землі та знайшов утрачений хрест. Селяни перенесли хрест-ікону до церкви, а Яким лишився там пономарем.

Куп’ятицька ікона стала однією з найшанованіших святинь Полісся. Біля храму з іконою 1629 р. заснували монастир, де певний час ігуменом був преподобномученик Афанасій Берестейський. Преподобномученик Афанасій надзвичайно шанував цей образ, говорячи, що він «малий матерією в хреснім знаку, але великий в чудах». Натхнений благословенням чудотворної ікони, він намагається врятувати Річ Посполиту від громадянської війни, пробивається з копіями Куп’ятицької ікони до короля і сейму.

У книзі о. Іоаникія Ґалятовського «Небо нове» (1665) наведено 16 оповідань про чуда Пресвятої Богородиці Куп’ятицької. Ось одне з них: «Єдного часу було повітрє моровоє в Куп’ятичах. Теди духовнії, взявши образ Пречистої Діви Богородиці з церкви, носили єго по всім селі Куп’ятицьком, отправуючи процесію на пренесеніє мощей святого архиєрея Николая з Мирри, міста Ликійського, до Бару, міста Влоського. І того дня зараз пляґа моровая з Куп’ятич уступила» (чудо 7).

Коли у першій половині XVIII ст. храм було відібрано у православної громади, ченці перенесли чудо­творну ікону до Софійського собору в Києві. У часи большевицького терору ікона зникла з Софійського собору. У селі Куп’ятичі, нині належному до Білорусі, перебуває копія чудотворного образу, написана в XVII ст., яка вже теж прославилася чудами.

Молитва до Пресвятої Богородиці, перед іконою «Куп’ятицькою»


О, Преблагословенна Владичице, всесильна Заступнице, непосоромне наше Уповання!Прийми хвалебний і подячний спів нас недостойних рабів Твоїх, і піднеси молитви наші до Престолу Сина і Бога Твого, щоб милостивим був до неправд наших і продовжив благість Свою тим, що шанують всечесне Ім'я Твоє і з вірою і любов'ю вклоняється перед чудотворним образом Твоїм. Збережи землю нашу від усякої біди, пошли мир людям на землі, збери всіх християн і об'єднай стадо тих, що правдиво славлять Бога в Тройці Єдиного. Утверди нас усіх у Вірі Христовій і в старанності до Церкви Православної. Вклади в серця наші дух страху Божого, благочестя і смиренності. У напастях терпіння нам подай, у благоденстві стриманість, до ближніх любов, до ворогів всепрощення, в добрих ділах успіх. Визволи нас від усякої спокуси і від скам’янілої недбалості. У страшний день Суду сподоби нас за клопотанням Твоїм стати праворуч Сина Твого Христа Бога нашого. Йому ж належить всяка слава, честь і поклоніння з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь

Третя зупинка духовної прощі – Холмська ікона Божої Матері на Волині.

16 серпня 2014 р.

У третій день духовної прощі ми опиняємося в Луцьку, де після Другої світової війни переховується Холмська ікона Божої Матері. Її опис опублікував ще 1646 р. холмський єпископ Яків Суша.

Владика наводить переказ про те, ніби Холмська ікона пензля апостола Луки була привезена князем Володимиром Великим із Корсуня, куди вона потрапила з Константинополя. Яків Суша виявив, що ікона написана на дошці кипарису. Він докладно описав специфічний запах кипарисової дошки.

Галицько-Волинський літопис у статті за 1259 р. розповідає: «Город же Холм так був споруджений за Божим велінням... Якось, коли він, [князь Данило Галицький], їздив по полю і діяв лови, то побачив він на горі гарне і лісисте місце, оточене навкруги його полем, і запитав тамтешніх жителів: «Як іменується се місце?» І вони сказали: «Холм йому ім’я є». І, уподобавши місце те, надумав він, що поставить на ньому невеликий городок. Він дав обітницю Богу і святому Іоану Золотоустому, що спорудить на честь його церкву. І поставив він невеликий городок, та, побачивши, що Бог помічником йому, а Іоан підпомагачем йому є, спорудив він інший город, що його татари не змогли взяти, коли Батий всю землю Руську захопив...  Звів також [Данило] церкву святого Іоанна [Златоустого], красну і гожу... Прикрасив [її Данило] камінням дорогим, бісером, золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Федора дала з [київського] монастиря [святого] Феодора».

Отже, ікону, яку пізніше назвуть Холмською, князь Данило Галицький привіз орієнтовно в 1223-1237 роках з Києва.

Заступництву чудотворної ікони приписують захист Холма від татарського нападу 1259 р. Вважається, що ікона прославлена 704 випадками чудотворіння, чимало з яких зафіксував єпископ Яків Суша.

Під час Першої світової війни росіяни вивезли чудотворну ікону до Москви, але потім вона опинилася в Києві й там переховувалася під час большевицького терору. Під час Другої світової війни холмський архиєпископ Іларіон Огієнко урочисто повернув ікону до Холма. Але невдовзі почалася нова совєтська окупація, історична княжа столиця Холм була передана Польщі, а ікону вдалося вивезти в Україну та знов переховувати в побожних православних родинах. Вже після падіння безбожницької влади святиню було передано до музею Волинської ікони в Луцьку.

Тобою радується, благодатная, всякая твар, ангельський собор i чоловiчеський рiд, освячений храме i раю словесний, дiвства похвало. Вiд тебе Бог тiло прийняв i Дитям став, Предвiчний Бог наш. Лоно бо твоє престолом учинив i утробу твою просторшою небес сотворив. Тобою, благодатная, радується всякая твар. Слава тобi.

Друга зупинка духовної прощі – Ченстохова (Польща), Ченстоховська (Белзька) чудотворна ікона Матері Божої

15 серпня 2014 р.

Другий день духовної прощі веде нас на межу історичної Силезії, на Ясну Гору в польське місто Ченстохова. Саме туди силезький князь Владислав ІІ Опольський, намісник короля в Галичині й Волині, переніс 1377 року Белзьку чудотворну ікону Матері Божої.

Середньовічна традиція стверджувала, що цю ікону написав сам апостол Лука на дошці зі столу Святої Родини з Назарету. На слов’янські землі ікону принесли рівноапостольні Кирило й Мефодій, а потім у княжому посагові вона дісталася до Белзу – на той час столиці волинського князівства, а зараз – одного з найменших міст України неподалік від Сокаля на Львівщині.

Під час нападу ординців 1240 р. жителі Белзу винесли ікону на мури замку. Одна з татарських стріл влучила в лик Божої Матері. З рани потекла кров, а на образі лишився слід від стріли. На напасників упала темрява, з переляку вони почали вбивати один одного, а ті, хто залишився живим, утік з міста.

1382 р. Владислав Опольський заснував у Ченстохові монастир паулінів і передав йому чудотворну ікону. Відтоді вона стала найшанованішою в Польщі реліквією. Про незліченні чуда від молитов перед цією іконою нагадують вота – символічні знаки подяки, принесені Богородиці, якими завішані стіни в каплиці чудотворного образу. Шанування Ченстоховської ікони Божої Матері набуло в Польщі рис національного культу.

З-під мурів Ченстоховської святині почалося визволення Польщі від шведської окупації наприкінці 1655 р. І на знак визнання вирішальної ролі Матері Божої в захисті Речі Посполитої король Ян Казимир 1656 р. урочисто проголосив Богородицю Царицею Польщі.

Саме сьогодні, 15 серпня, коли західні християни відзначають Успіння Пресвятої Богородиці за новим календарем, у Ченстохові збираються кількасоттисячні прощі. Групи прочан ідуть пішки з усієї країни, нерідко долаючи сотні кілометрів.

Перенесена на захід, чудотворна ікона з Белзу не залишає своєю опікою й Україну. У ХХ ст. свідченням материнської опіки Богородиці над польським і українським народами стало «чудо над Віслою», коли в серпневі дні 1920 р. об’єднані армії Польщі та Української Народної Республіки зупинили під Варшавою навалу Червоної Армії, яка рвалася залити кров’ю Західну Європу й запровадити там большевицький терор. 1988 р., коли Україна ще перебувала під совєтським поневоленням, перед Ченстоховською святинею відбувалися урочистості з нагоди 1000-річчя хрещення Київської Руси.

«Царице моя преблагая, надiє моя, Богородице, притулку сирiт i подорожнiх опiко, засмучених радосте, скривджених покровителько! Знаєш мою бiду, знаєш мiй смуток, допоможи менi немiчному i, як чужинця пригорни. Бiди мої знаєш, розв’яжи їх, Ласкава, бо не маю iншої допомоги крiм тебе, анi iншої заступницi, нi благої розрадницi, крiм Тебе, о Божа Мати, то ж збережи i охорони мене на вiки вiчнi. Амiнь».

Перша зупинка духовної прощі – Київ: собор Святої Софії та ікона «Нерушима стіна»

14 серпня 2014 р. 

Духовну прощу до Зарваниці ми починаємо в день спомину про хрещення Руси-України. Церкви київської традиції здавна пов’язували згадку про навернення нашого народу на християнську віру з першим днем Успенського посту, коли – вдруге протягом року! – відправляється освячення води, назване, на відміну від Богоявленського, «малим». Чи то згадаємо проповідь апостола Андрія Первозваного, чи «Аскольдове хрещення», чи ж хрещення русинів за великого князя Володимира, завжди ці спогади вестимуть нас у Київ. Саме там, у княжій столиці, споруджується головний храм України – Софійський собор. 

Донедавна вважалося, що його будували за князя Ярослава Мудрого, тепер припускають, нібито будову розпочали ще за Володимира Великого. Але в будь-якому разі величний храм мав знаменувати і духовний зв’язок із Константинопольською Церквою-Матір’ю (її гордістю була Свята Софія в Константинополі),

і помісність Київської Церкви, очолюваної власним митрополитом.

Київський собор присвятили Софії, Премудрості Божій. Але дещо умоглядний характер шанування Божої Премудрости спонукав шукати конкретнішого втілення Господньої любови до Його творіння. І Софійський собор починає пов’язуватися з постаттю Божої Матері - "Премудрости Божої вмістилища". Храмове свято Софії Київської припадає на Різдво Пресвятої Богородиці (8 вересня ст.ст.), а над вівтарем здіймається одна з найвідоміших українських ікон – мозаїчне зображення Богородиці Оранти (лат. orare – молитися).

Пречиста Діва зображена зі здійнятими в молитві до Сина руками. Згадаючи акафісне визначення Богородиці: «Премудрости Божія пріятелище» (ікос 9), іконописці не могли не повторювати й інше – «Царствія нерушимая стѣно» (ікос 12). Непорушною стіною держави Богородиця стає, бо приймає в своє материнське лоно Слово Боже, через яке «усе... повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ін. 1:3). І, дивлячись з вівтарної стіни на євхаристійну спільноту, Матір Божа змушує відчути всіх зібраних на молитву обійнятими її непорушним материнським захистом. 

Не дивно, що в Києві формується вірування в те, нібито столиця України зберігатиметься доти, доки стоятиме неушкодженою вівтарна стіна Софійського собору з зображеною на ньому Пречистою Молитовницею. І хоча за большевицької окупації Софія Київська пережила реальну загрозу знищення, її вдалося врятувати. На початку ХХ ст. центральний собор України стає головним осередком руху за автокефалію Помісної Церкви, а 18 листопада 1990 року тут відбулася інтронізація Святішого Патріярха Київського і всієї України Мстислава.

Тобi, Провiдницi життя нашого, ми, раби Твої, пiснi перемоги спiваємо; визволенi ж із бiди, пiснi вдячнi приносимо, Богородице. А Ти, що маєш силу непереможну, вiд усяких бiд визволяй нас, щоб ми взивали до Тебе:

Радуйся, Невiсто Неневiсная.