Інформаційна війна попід під’їздами

Після богослужіння до священика підходить добре вдягнена жінка, цілком позбавлена ознак неврозів, і простягає йому зошит із дрібно списаними сторінками.

- Вот, мне было видение, и я его записала.

«Видіння» починається застереженням: не пускати дітей на війну  з РосієюосієюРо й тікати від призову.

* * *

До іншого священика звертаються стурбовані парафіяни й питають:

- Так що ж робити з біометричними паспортами? Адже афонські старці забороняють їх брати!

А коли священик допитується, які ж саме старці та чому забороняють, чує у відповідь посилання на невідомого перехожого.

* * *

До квартири у П’ятихатках дзвонить чемна дамочка й пропонує встановити супутникову антену. У відповідь на питання:

- А для чого це, в мене ж є кабельне телебачення? - відповідає: - Ну как же, Вы ведь сможете смотреть российские каналы, которых у нас не показывают по кабельному. А правду передают только там.

* * *

На Кутузовському базарі в оточенні кількох простодушних слухачок стоїть особа непевної статі з сигаретою в зубах і пояснює:

- Так ведь никакой Украины никогда не было, это всё выдумки! Есть только одна Русь, Россия, и мы должны к ней присоединиться.

* * *

Російські  спецслужби з давніх давен майстерно користувалися найпримітивнішим, а разом з тим і найбільш ефективним методом поширення інформації, названим у просторіччі «одна баба сказала». Водночас же вони боялися застосування аналогічних методів ворогом і нещадно карали всіх пліткарів.

Скільки б ми не іронізували над цим феноменом, більшість із наших земляків виявляють дивовижну невибагливість, коли слухають вуличні розмови біля під’їзду, на базарі, в маршрутці чи метро. Часто й поширювані попід церквою плітки приймають на віру не менше за слово проповіді. Припускаю, що й сьогодні вуличні розмови справляють на масового споживача інформації не менший вплив за телебачення чи соціяльні мережі. Адже говорять живі люди! Звідки ці люди взялися, як перевірити їхні балачки, чи переносять вони чутки зі спортивного запалу, чи ж за платню – хіба ж хто перевірить...

 

Важко привчити харківського пенсіонера, котрий з недовірою ставиться до офіційного Києва, дошукуватися прихованих джерел інформації, поширюваної в натовпі. Але цікаво, чи українські спецслужби здають собі справу в тому, наскільки інтенсивно диверсійна робота провадиться в натовпі пересічних мешканців прикордонних областей? І чи раптом не вирішили молоді працівники СБУ, що після інформаційної революції старий дідівський метод поширення пліток втратив свою ефективність?

Доки ж спецслужби зорієнтуються, раджу нашим священикам і парафіянам забирати у самозваних візіонерів зошити з «видіннями», фотографувати пліткарів на мобільні телефони й неодмінно питати документи в несподіваних відвідувачів.

 

Перлина Євгена Сверстюка

Є у Євангелії від Матея коротенька притча про купця, котрий, знайшовши дорогоцінну перлину, продав усе, що мав, аби її купити (Мт. 13:45-46). Для Євгена Сверстюка такою перлиною стала Церква. «Церква» з великої літери, рівноправними українськими помісними частинами котрої колишній правозахисник вважав власну УАПЦ та братню УГКЦ. І коли соратники-дисиденти з падінням СССР ішли в політику, Сверстюк прийняв на себе редаґування малотиражного щомісячника «Наша віра» - першої в посткомуністичній Україні православної газети. Він став найавторитетнішим і одним із найбільш незручних для ієрархії мирян, послідовно відстоюючи пріоритетність духовних цінностей, часто визначуваних ним як «чиста хоругва УАПЦ».

Ця позиція в посткомуністичній Україні була абсолютно вразливою. Цинічні прагматики, що перебрали владу від комуністичної номенклатури, не потребували духовних авторитетів. Їх влаштовувала імітація Церкви як інституції, інтереси котрої зосереджувалися б на здобутті політичного й матеріяльного зиску з традиційної релігійности українців. УАПЦ з центром у діяспорі, з незалежними лідерами виміру патріярхів Мстислава або Димитрія не відповідала запитам нових державних еліт. Тим-то материкова частина УАПЦ стає об’єктом політичних маніпуляцій. Її намагаються відірвати від діяспорного проводу, об’єднати з проукраїнською частиною Московського Патріярхату, підпорядкувати конформістам, готовим слухняно виконувати владні директиви.

Євген Сверстюк активно протистояв подібним деформаціям. Він прагнув розкрити для загалу істину, яка для нього самого стала найважливішим наслідком життєвих шукань: духовна віднова українського суспільства можлива тільки на засадах євангельських цінностей, діяльне свідчення котрих є головною місією Церкви. Віра в Церкву спонукала Сверстюка боротися за неї, боронити її християнську тотожність. Часом же захищати Церкву доводилося й від найпідступнішого ворога – внутрішнього: від слабкостей ієрархії, апатичности священства, забобонности й фанатизму мирян.

«Наша віра» Євгена Сверстюка, не приховуючи симпатій до УАПЦ, намагалася триматися на безпечній дистанції від органів церковного управління. Хоча були спроби підпорядкувати газету, зробити її суто конфесійним часописом. Найбільш плідною була співпраця газети з Патріярхією УАПЦ в 1997-2005 рр., коли «Наша віра» займала приміщення на Трьохсвятетельській 6а поряд із патріяршою канцелярією та резиденцією глави УАПЦ. На якийсь час спільними зусиллями Патріярха Димитрія (Яреми), Євгена Сверстюка, талановитих та жертовних працівників Патріярхії вдалося досягти того, про що мріяли і Патріярх, і Сверстюк: церковний центр перетворився на динамічний духовний осередок, де діяла виставка ікон, проходили наукові та мистецькі заходи, здійснювався постійний контакт проводу УАПЦ з журналістами й культурними елітами Києва. 

Брутальний фінал цього проєкту настав 4 лютого 2005 р., з приходом до влади Віктора Ющенка та його уряду, що мали власні амбітні церковно-політичні плани. Патріярхія та редакція «Нашої віри» були розгромлені, Євген Сверстюк силою викинутий на Михайлівську площу, колишній духовний центр перетворився на нічліжку для єпископів... А організатора цього розгрому президент Віктор Ющенко згодом нагородив аж двома орденами «за багатолітню плідну церковну діяльність, утвердження ідеалів духовности, милосердя і злагоди в суспільстві». Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко обмежився обіцянками повернути приміщення Патріярхії, але нічого не зробив для їхнього виконання.

Євгенові Сверстюку було тоді вже 76 років. Літня людина з гірким досвідом совєтських в’язниць і таборів. Та він не зламався! Було знайдено інше приміщення для редакції, а на богослужіння Сверстюк, як і інші київські парафіяни УАПЦ, став ходити в тісну каплицю на далеких Совках, переобладнану з колишньої підсобки... Щонеділі їздив він із дружиною через увесь Київ, працював разом з іншими над облаштуванням каплиці, а потім – над збиранням коштів і будовою храму Різдва Пресвятої Богородиці. Він реґулярно сповідався й причащався, а під час церковної процесії завжди ніс попереду хрест. І залишив цей світ Євген Сверстюк аж після того, як було збудовано й освячено храм. 

Ця віра в Церкву і вірність УАПЦ – маленькій, розколеній і дискредитованій – були тією Сверстюковою перлиною, зрозуміти вагу котрої несила для поверхових публіцистів, що беруться нині писати й готувати телепередачі про спочилого дисидента. Без розуміння сили віри Сверстюка годі збагнути, як вдалося йому зберегти свою особистість, не згодитися на пропоновані компроміси й увійти в новітню історію України як «совість української нації». На жаль, після упокоєння Євгена Сверстюка так і не почулося слів вибачення перед спочилим від тих, хто потурав знущанням над ним 2005 року, хто вдавав, ніби не помічає варварського розгрому редакції його газети, хто організовував і підтримував нищення його Церкви. 

В середні віки існувала легенда, нібито перлина утворюється, коли в море вдарить блискавка. І сам Євген Сверстюк, і його Церква прийняли на себе чимало громів та блискавок – як за совєтських часів, так і в посткомуністичній Україні. Гідно витримавши численні удари, зберегши міць духу й гостроту духовного зору, Сверстюк здобув перлину віри, варту всіх інших скарбів. Чи ж здатні ми зберегти цю перлину, не проміняти її на примарні коштовності світу? З цим питанням зупинімося на мить після молитви за спокій душі спочилого Євгена Сверстюка в день сороковин його упокоєння.

Криве люстро московських стереотипів

Не знаю, чи є в російській літературі якийсь аналог до «Салдацького патрета» Григорія Квітки-Основ’яненка. Схоже, що немає. Адже ж і сам слобожанський повістяр написав своє алегоричне оповідання, маючи на увазі сміливих на суд критиків з Москви та Петербурґа. Він, людина глибоких християнських переконань, добре пам’ятаючи: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мт. 7:1), зауважив властиву російській натурі схильність до безапеляційного осуду речей, на яких сам критик зле розуміється. Таким ото суддям адресується ключова репліка його персонажа, художника Кузьми Трохимовича: «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!»

Ця репліка часто спадає на гадку, коли читаєш коментарі, статті чи доповіді російських авторів, котрі беруться аналізувати церковне життя України. До звичайних стереотипів, пов’язаних із хибним ототожненням національної вдачі українців і росіян, додається претензійний імперський комплекс, а ще - якась глибоко провінційна самообмеженість, невміння врахувати чинники, відсутні у власній реальності. І виходить, що феномени українського релігійного життя локалізуються в чужій системі етноконфесійних вимірів. Та ще гірше, що свої некоректні оцінки іноземні церковні й політичні лідери та політтехнологи намагаються спроєктувати назад, в українську дійсність. Відбиток же українських реалій у кривому люстрі чужих стереотипів виглядає неадекватно, часом комічно, стає на заваді духовному поступові, плекає різного роду комплекси й упередження.

Для російського сприйняття український досвід активного парафіяльного життя, використання національної мови в богослужіннях, відкритість до засвоєння нових форм місійної проповіді та катехизації – це модернізм, зумовлений ліберальним протестантським впливом. Але ж такою прийшла до нас київська традиція, сформована в часи свт. Петра Могили, завдяки котрій – не забуваймо! - відбувалася віднова й московського православ’я з часів патріярха Никона до єлизаветинської доби! Достатня незалежність Київської митрополії від вищої державної влади змушувала її, починаючи з княжих часів, покладатися на власні сили, шукати адекватних часові форм проповіді, творити свою навчальну мережу й довколацерковні мирянські середовища. Опір мертвотній синодальній системі ще в ХІХ ст. надихав автохтонні священичі династії та парафіяльні громади на плекання власної традиції. Почитаймо хоча б повісті вихідця з такої родини й перекладача Біблії українською мовою Івана Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» або «Хмари»!

У ХХ ст. українська Церква відновлювала свою ідентичність поза СССР – у міжвоєнній Польщі, в Північній Америці, в повоєнній діяспорі. Не визнані канонічно до 1995 р., УПЦ в США та УАПЦ спиралися в своєму розвитку на демократичні середовища вигнанців, однозначно ворожі як комуністичній, так і монархічній ідеї. Ностальгія за втраченою батьківщиною обумовлювала настанову на відновлення автентичних київських звичаїв і обрядів, а виклики асиміляції стимулювали динамічний розвиток парафіяльного життя, зміцнення соборних засад у канонічному устрої єпархій, розкиданих по чотирьох континентах. Саме там зберігалася тяглість української церковної традиції, котра повертається в Україну після падіння СССР.

Поділ української православної громади в сучасній Україні пов’язаний не стільки з особистостями лідерів або з протистоянням консерваторів і лібералів, як у Росії, скільки з позиціонуванням стосовно двох чинників духовного життя в посткомуністичну добу – досвіду діяспори та впливу сформованої в сталінську добу РПЦ. Крім того, перехід Церков діяспори під омофор Вселенського Патріярха, що стався 1990 та 1995 рр., визначає подвійну модель помісного устрою: самопроголошеної автокефалії (її дотримується УПЦ КП) або відновленої Київської митрополії Вселенського Патріярхату (її обстоює Харківсько-Полтавська єпархія). Російсько-українська війна, що почалася навесні 2014 р., стала каталізатором пошуку свого місця в канонічних пошуках пасивною більшістю православних вірян. Попри те, що над частиною з них все ще тяжіють стереотипи, випродукувані кривим люстром імперської пропаґанди, звільнення від цих стереотипів є лише справою часу й духовного змужніння.

Рік святих Бориса і Гліба

15 липня 1015 р. помирає князь Володимир Великий. Таємно поховавши батька, один із дванадцятьох Володимирових синів, Святополк, вирішив позбутися конкурентів у боротьбі за престіл. Послані ним убивці 24 липня зарубали популярного серед дружинників ростовського князя Бориса (хресне ім’я Роман), а 5 вересня під Смоленськом зарізали муромського князя Гліба (хресне ім’я Давид).

Обидва князі були заздалегідь попереджені про небезпеку. Їх закликали до опору, до збройного змагання за Володимирову спадщину. Але спершу Борис, а потім і Гліб категорично відмовляються. Ціною власного життя вони прагнуть зберегти Русь-Україну від братовбивчої війни. Логіка князів, вельми вразлива з погляду політичної конкуренції, виглядала так: краще самому загинути, аніж стати призвідцем кровопролиття. 

Невдовзі після загибелі Бориса і Гліба їхній брат Ярослав Мудрий переміг Святополка й став великим князем Київським. Мощі загиблих князів знаходять нетлінними. Біля місця їхнього поховання починають діятися чуда. Справджуються молитви до загиблих. І вже до кінця ХІ ст. Борис і Гліб канонізуються - визнаються святими. Відтоді Русь-Україна приймає їх за своїх небесних покровителів.

Минулий рік залишив Україні криваві наслідки національного розбрату. Прагнення донецького клану будь-якими засобами зберегти своє панування обернулося тисячами людських жертв, важкою економічною кризою, гуманітарною катастрофою для Донбасу. 

1000-річний ювілей святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба дає підставу замислитися над християнською альтернативою цинічної боротьби за владу. Боже Провидіння, впроваджуючи нас у ювілейний 2015 рік, спонукає до пошуку гідних розв’язань цивілізаційного конфлікту. Розв’язань, ключ до яких лежить у відкритті сили братньої любови, вартої жертви. У відкритті всепереможної сили національної солідарности.

Неовізантійський синдром православ’я

Є в церковній риториці посткомуністичної України одна сакральна фраза, вживання якої стало знаком політичної лояльности й державницької думки: «Об’єднання в Єдину Помісну Православну Церкву». Її заведено проголошувати при поясненні причин браку солідарности українців: немає єдиної Церкви – немає солідарности. А далі йде логічний висновок: досить утворити Єдину Помісну Православну Церкву, як нація згуртується в протистоянні всім зовнішнім і внутрішнім ворогам.

Любителів цієї фрази не турбує ані релігійна індиферентість абсолютної більшости українців, ні мінімальний вплив церковної ієрархії на політичні погляди їхньої пастви. Більше того, охочі до вживання згаданої мантри особи нерідко є людьми конфліктними, нездатними формувати довкола себе середовище однодумців. Релігійні об’єднання, до котрих ці особи належать, самі не відзначаються згуртованістю.

На що ж розраховують адепти культу «Єдиної Помісної Церкви»? На державу! Давній візантійський синдром, заподіявши стільки лиха Церкві в минулому, оживає в посткомуністичній Україні. Ще на початку 1990-хх рр. раз у раз доводилося чути рецепт подолання розколу:

-         - От якби президент зібрав усіх єпископів в одній кімнаті, замкнув і не випускав, доки не об’єднаються, ми б уже мали Єдину Церкву!

Правда, гарна була б Церква, керована заляканими пристосованцями?

Подібні ідеї циркулюють не лише в хворій уяві псевдопатріотичних політиків. Сталася Революція Гідности, що мала б пробудити в кожному з нас почуття відповідальности за власну суспільну місію. Аж раптом у західноукраїнських православних деканатах починають збирати підписи під зверненням до в. о. Президента України Олександра Турчинова з закликом об’єднати Православні Церкви України. Здається, вся Україна знає, що Турчинов належить до зовсім іншої конфесії, критично наставленої до канонів православ’я. Звертатися до баптистського пастора з проханням об’єднати Православні Церкви принаймні принизливо. Байдуже! Підписують!

Апофеозом активности сповідників культу «Єдиної Помісної Церкви» став проголошений у Рівному 13 листопада 2014 р. «Меморандум про єдину Україну та єдину Українську Помісну Православну Церкву». Місцевій адміністрації вдалося долучити до цієї авантюри не лише представників трьох Православних Церков, але й греко-католицьку громаду. Минуло кілька днів – і голова Рівненської обласної адміністрації був звільнений з посади, єпископи Московського Патріярхату відкликали свої підписи, а канонічна влада УГКЦ пояснила, що їхня Церква не може брати участь у подібних акціях. Байдуже! Нав’язлива ідея не зникає. Більше того, пропонується збирати підписи депутатів Верховної Ради, аби у відповідь на їхнє звернення Президент Петро Порошенко видав указ про «об’єднання в Єдину Помісну Православну Церкву» всіх православних України.

Брутальне втручання імперської влади в життя Східної Церкви завдало низку важких ударів і по Церкві, і по Візантійській державі. Поширення аріянства, конфлікти з християнськими спільнотами Близького Сходу, іконоборництво – у кожному з цих важких епізодів домінує вплив державних чинників. У Росії ж на початку XVIII ст. державне домінування над Церквою досягло ще вищої точки. Адже синодальний устрій визнавав главою Церкви монарха. Лише нечисленні праведники на кшталт священномученика Арсенія Мацієвича, народженого на Волині, відчули грізну небезпеку цього устрою й зважувалися відверто протестувати проти нього. Та не бракувало й конформістів, починаючи з ідеолога синодальної реформи митрополита Феофана Прокоповича.

Чим усе закінчилося – вже відомо. Єдина Державна Церква Російської імперії виявилася картковим будинком, за фасадом якого приховувалися отруйні пагінці большевизму. З семінарій, священичих родин, парафіяльних шкіл виходять найжорстокіші гонителі Церкви за всю її історію.

Анахронічні ідеї творення «Єдиної Помісної Церкви» силою державних законів і використання адміністративного ресурсу відображають насамперед комплекси меншовартости їхніх адептів, невіру у власні сили, а врешті решт і в силу Божої благодати, дарованої Церкві. Спокусливо виправдовувати власну пасивність – невміння налагодити катехизацію дітей, капеланство у війську, душпастирську опіку студентів і хворих – відсутністю державного статусу Церкви. Поряд із тим у поширеній ідеї творення Єдиної Помісної Церкви руками світської влади приховується й вірус чужого християнській доктрині тоталітаризму, прагнення керувати Церквою без дотримання соборних засад православ’я, таких прикметних для київської традиції.

Державна влада може істотно допомогти Православній Церкві в Україні прямувати до єдности. Для цього треба опанувати культуру партнерських стосунків з усіма частинами православної спільноти, створювати ситуації рівноправного діялогу між різними юрисдикціями, стимулювати оздоровчі процеси в кожній із церковних громад. Але водночас стратегічно важливо уникати волюнтаристських кроків, суворо дотримуватися закону й вимагати цього самого від релігійних громад, коли треба – караючи порушників. Церква ж бо потрібна народові не як частина державного механізму, а як духовний авторитет, провідник на шляху в майбутнє.

Пастир – це той, хто йде попереду. Йде самостійно, торуючи дорогу пастві. Без прийняття на себе цієї місії церковні діячі, отруєні неовізантійським синдромом запобігливого очікування від державної влади розв’язання власних проблем, приречені тупцюватися на місці, спостерігаючи, як їхня отара розбігається на всі боки в пошуках гідних довіри провідників.

Моральна перемога «Свободи»

Недавні вибори до Верховної Ради України розчарували більшість українців. Романтики, котрі очікували істотних змін у настроях виборців і культурі боротьби за посади народних депутатів, переконалися: Революція Гідности надто мало змінила не лише ввесь народ, а й навіть безпосередніх учасників цієї революції. Навіть реальна небезпека окупації не вельми посилила почуття відповідальности за майбутнє.

На тлі несподіваного успіху щойно створених партій і блоків поразка ВО «Свобода» виглядає прикрим непорозумінням. Ні, звичайно ж, цю поразку можна пояснити і непропорційно потужною кампанією дискредитації «Свободи» в мас-медіа, і непрофесійною діяльністю деяких вихідців із цієї партії в західних реґіонах, і традиційним саханням галичан від палкої підтримки політика до його цькування. Але серед критичних оцінок передвиборчої кампанії «Свободи» виринає кілька тенденцій, які змушують поглянути на поразку партії під іншим кутом зору.

1. «Свободі» закидають, що її передвиборча кампанія була надто скромною. Пригадаймо: напередодні виборів усі проукраїнські сили закликали одна одну заощадити гроші на агітації, зважаючи на потребу оборони. У той час, коли інші зіґнорували ці заклики, «Свобода» утрималася від коштовних акцій.

2. Вважається, що «Свобода» дискредитувала себе, увійшовши до складу об’єднаної опозиції. Справді, тоді, навесні, можна було зайняти виграшну для партії позицію стороннього спостерігача, уникаючи самознищувальної ролі «камікадзе». Та, з огляду на загальнонаціональну потребу консолідації, «Свобода» увійшла до уряду, одержавши найскромніші посади, фактично позбавлені реального впливу на державну політику.

3. Ще раніше «Свобода» приєдналася до ідеологічно чужого для неї «Євромайдану», коли протестні акції після спроб розгону демонстрантів почали переростати в Революцію Гідности. І на цьому новому Майдані «Свобода» виявила себе однією з найбільш згуртованих, організованих і цілеспрямованих сил. А під час передвиборчої кампанії вона відмовилася спекулювати на пам’яті «Небесної сотні» та апелювати до невиразних «ідеалів Майдану».

4. Відмовившись входити до блоків і насичувати свій список відомими іменами та представниками впливових економічних кланів, «Свобода» виявила турботу про власну ідентичність, а уникаючи порожніх обіцянок, не схотіла вводити виборців в оману.

5. У першій п’ятірці списку «Свободи» не було знакових постатей, що втілюють у масовій свідомості збройне протистояння російській аґресії. Замість батальйонних командирів АТО, партія надала 5-те місце власному активістові, керівникові Харківської обласної організації ВО «Свобода» Олексієві Миргородському, скромному офіцерові, який замість обіцяного йому за квотою місця в обласній адміністрації обрав службу на східному фронті.

Я співчуваю виборцям «Свободи», котрі пережили розчарування і вважають себе несправедливо скривдженими. Виглядає так, що й майбутня Верховна Рада відчує брак добре організованої націоналістичної фракції. Але, як християнинові, мені здається, що самій ВО «Свобода» немає підстав для розпачу. Адже всі перелічені закиди по суті свідчать на користь «Свободи». Історія доводить: врешті решт завжди виграє сила, озброєна переконливою та цілісною ідеологією, здатна не зраджувати ідеалів задля тимчасового успіху. Інакше не може бути в світі, де діє Боже Провидіння. І я хочу привітати членів ВО «Свобода» з тим, що вибори не стали для них самоціллю, не змусили збочити на сумнівний шлях компромісів із сумлінням. А тому стратегічно вони можуть вважатися переможцями. Коли плоди цієї моральної перемоги будуть оцінені й збережені, вони неодмінно конвертуються в майбутньому в конкретні політичні здобутки, важливі не лише для партійців, а й для всього нашого народу. Народу, котрий найбільше потребує нині моральних авторитетів.