Третя зупинка духовної прощі – Холмська ікона Божої Матері на Волині.

16 серпня 2014 р.

У третій день духовної прощі ми опиняємося в Луцьку, де після Другої світової війни переховується Холмська ікона Божої Матері. Її опис опублікував ще 1646 р. холмський єпископ Яків Суша.

Владика наводить переказ про те, ніби Холмська ікона пензля апостола Луки була привезена князем Володимиром Великим із Корсуня, куди вона потрапила з Константинополя. Яків Суша виявив, що ікона написана на дошці кипарису. Він докладно описав специфічний запах кипарисової дошки.

Галицько-Волинський літопис у статті за 1259 р. розповідає: «Город же Холм так був споруджений за Божим велінням... Якось, коли він, [князь Данило Галицький], їздив по полю і діяв лови, то побачив він на горі гарне і лісисте місце, оточене навкруги його полем, і запитав тамтешніх жителів: «Як іменується се місце?» І вони сказали: «Холм йому ім’я є». І, уподобавши місце те, надумав він, що поставить на ньому невеликий городок. Він дав обітницю Богу і святому Іоану Золотоустому, що спорудить на честь його церкву. І поставив він невеликий городок, та, побачивши, що Бог помічником йому, а Іоан підпомагачем йому є, спорудив він інший город, що його татари не змогли взяти, коли Батий всю землю Руську захопив...  Звів також [Данило] церкву святого Іоанна [Златоустого], красну і гожу... Прикрасив [її Данило] камінням дорогим, бісером, золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Федора дала з [київського] монастиря [святого] Феодора».

Отже, ікону, яку пізніше назвуть Холмською, князь Данило Галицький привіз орієнтовно в 1223-1237 роках з Києва.

Заступництву чудотворної ікони приписують захист Холма від татарського нападу 1259 р. Вважається, що ікона прославлена 704 випадками чудотворіння, чимало з яких зафіксував єпископ Яків Суша.

Під час Першої світової війни росіяни вивезли чудотворну ікону до Москви, але потім вона опинилася в Києві й там переховувалася під час большевицького терору. Під час Другої світової війни холмський архиєпископ Іларіон Огієнко урочисто повернув ікону до Холма. Але невдовзі почалася нова совєтська окупація, історична княжа столиця Холм була передана Польщі, а ікону вдалося вивезти в Україну та знов переховувати в побожних православних родинах. Вже після падіння безбожницької влади святиню було передано до музею Волинської ікони в Луцьку.

Тобою радується, благодатная, всякая твар, ангельський собор i чоловiчеський рiд, освячений храме i раю словесний, дiвства похвало. Вiд тебе Бог тiло прийняв i Дитям став, Предвiчний Бог наш. Лоно бо твоє престолом учинив i утробу твою просторшою небес сотворив. Тобою, благодатная, радується всякая твар. Слава тобi.

Друга зупинка духовної прощі – Ченстохова (Польща), Ченстоховська (Белзька) чудотворна ікона Матері Божої

15 серпня 2014 р.

Другий день духовної прощі веде нас на межу історичної Силезії, на Ясну Гору в польське місто Ченстохова. Саме туди силезький князь Владислав ІІ Опольський, намісник короля в Галичині й Волині, переніс 1377 року Белзьку чудотворну ікону Матері Божої.

Середньовічна традиція стверджувала, що цю ікону написав сам апостол Лука на дошці зі столу Святої Родини з Назарету. На слов’янські землі ікону принесли рівноапостольні Кирило й Мефодій, а потім у княжому посагові вона дісталася до Белзу – на той час столиці волинського князівства, а зараз – одного з найменших міст України неподалік від Сокаля на Львівщині.

Під час нападу ординців 1240 р. жителі Белзу винесли ікону на мури замку. Одна з татарських стріл влучила в лик Божої Матері. З рани потекла кров, а на образі лишився слід від стріли. На напасників упала темрява, з переляку вони почали вбивати один одного, а ті, хто залишився живим, утік з міста.

1382 р. Владислав Опольський заснував у Ченстохові монастир паулінів і передав йому чудотворну ікону. Відтоді вона стала найшанованішою в Польщі реліквією. Про незліченні чуда від молитов перед цією іконою нагадують вота – символічні знаки подяки, принесені Богородиці, якими завішані стіни в каплиці чудотворного образу. Шанування Ченстоховської ікони Божої Матері набуло в Польщі рис національного культу.

З-під мурів Ченстоховської святині почалося визволення Польщі від шведської окупації наприкінці 1655 р. І на знак визнання вирішальної ролі Матері Божої в захисті Речі Посполитої король Ян Казимир 1656 р. урочисто проголосив Богородицю Царицею Польщі.

Саме сьогодні, 15 серпня, коли західні християни відзначають Успіння Пресвятої Богородиці за новим календарем, у Ченстохові збираються кількасоттисячні прощі. Групи прочан ідуть пішки з усієї країни, нерідко долаючи сотні кілометрів.

Перенесена на захід, чудотворна ікона з Белзу не залишає своєю опікою й Україну. У ХХ ст. свідченням материнської опіки Богородиці над польським і українським народами стало «чудо над Віслою», коли в серпневі дні 1920 р. об’єднані армії Польщі та Української Народної Республіки зупинили під Варшавою навалу Червоної Армії, яка рвалася залити кров’ю Західну Європу й запровадити там большевицький терор. 1988 р., коли Україна ще перебувала під совєтським поневоленням, перед Ченстоховською святинею відбувалися урочистості з нагоди 1000-річчя хрещення Київської Руси.

«Царице моя преблагая, надiє моя, Богородице, притулку сирiт i подорожнiх опiко, засмучених радосте, скривджених покровителько! Знаєш мою бiду, знаєш мiй смуток, допоможи менi немiчному i, як чужинця пригорни. Бiди мої знаєш, розв’яжи їх, Ласкава, бо не маю iншої допомоги крiм тебе, анi iншої заступницi, нi благої розрадницi, крiм Тебе, о Божа Мати, то ж збережи i охорони мене на вiки вiчнi. Амiнь».

Перша зупинка духовної прощі – Київ: собор Святої Софії та ікона «Нерушима стіна»

14 серпня 2014 р. 

Духовну прощу до Зарваниці ми починаємо в день спомину про хрещення Руси-України. Церкви київської традиції здавна пов’язували згадку про навернення нашого народу на християнську віру з першим днем Успенського посту, коли – вдруге протягом року! – відправляється освячення води, назване, на відміну від Богоявленського, «малим». Чи то згадаємо проповідь апостола Андрія Первозваного, чи «Аскольдове хрещення», чи ж хрещення русинів за великого князя Володимира, завжди ці спогади вестимуть нас у Київ. Саме там, у княжій столиці, споруджується головний храм України – Софійський собор. 

Донедавна вважалося, що його будували за князя Ярослава Мудрого, тепер припускають, нібито будову розпочали ще за Володимира Великого. Але в будь-якому разі величний храм мав знаменувати і духовний зв’язок із Константинопольською Церквою-Матір’ю (її гордістю була Свята Софія в Константинополі),

і помісність Київської Церкви, очолюваної власним митрополитом.

Київський собор присвятили Софії, Премудрості Божій. Але дещо умоглядний характер шанування Божої Премудрости спонукав шукати конкретнішого втілення Господньої любови до Його творіння. І Софійський собор починає пов’язуватися з постаттю Божої Матері - "Премудрости Божої вмістилища". Храмове свято Софії Київської припадає на Різдво Пресвятої Богородиці (8 вересня ст.ст.), а над вівтарем здіймається одна з найвідоміших українських ікон – мозаїчне зображення Богородиці Оранти (лат. orare – молитися).

Пречиста Діва зображена зі здійнятими в молитві до Сина руками. Згадаючи акафісне визначення Богородиці: «Премудрости Божія пріятелище» (ікос 9), іконописці не могли не повторювати й інше – «Царствія нерушимая стѣно» (ікос 12). Непорушною стіною держави Богородиця стає, бо приймає в своє материнське лоно Слово Боже, через яке «усе... повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ін. 1:3). І, дивлячись з вівтарної стіни на євхаристійну спільноту, Матір Божа змушує відчути всіх зібраних на молитву обійнятими її непорушним материнським захистом. 

Не дивно, що в Києві формується вірування в те, нібито столиця України зберігатиметься доти, доки стоятиме неушкодженою вівтарна стіна Софійського собору з зображеною на ньому Пречистою Молитовницею. І хоча за большевицької окупації Софія Київська пережила реальну загрозу знищення, її вдалося врятувати. На початку ХХ ст. центральний собор України стає головним осередком руху за автокефалію Помісної Церкви, а 18 листопада 1990 року тут відбулася інтронізація Святішого Патріярха Київського і всієї України Мстислава.

Тобi, Провiдницi життя нашого, ми, раби Твої, пiснi перемоги спiваємо; визволенi ж із бiди, пiснi вдячнi приносимо, Богородице. А Ти, що маєш силу непереможну, вiд усяких бiд визволяй нас, щоб ми взивали до Тебе:

Радуйся, Невiсто Неневiсная.

Таємна зброя Путіна

Наша незабутня львівська парафіянка, колишня зв’язкова УПА пані Іванка Костюк якось пригадувала гостру розмову з сусідкою. Це трапилося невдовзі після вибору Леоніда Кучми на президента, коли принишкла доти стара номенклатура вже вирішила була, що її часи повертаються. І ось дружина колишнього енкаведиста, зустрівши пані Іванку, почала її насмішкувато повчати:

- Ну що б ви мали без радянської влади? Ми все вам принесли – культуру, освіту, право на працю!

Тоді пані Іванка не витримала й відрізала:

- І що ж ви нам принесли? Кухвайку, самогонку й мат!

Так, для старих галичан прихід «визволителів» зі сходу завжди ототожнювався зі вторгненням брутальної орди, позбавленої людської гідности, елементарної культури побуту, пошани до традиційних цінностей. Але хіба тільки для галичан? Моя рідна бабуся, з діда-прадіда слобожанка, з відразою згадувала рознуздану поведінку червоноармійців, котрі шокували наше маленьке містечко своїми манерами наприкінці 1917 рок. А ще вона зі сміхом переповідала, як дивувалися біженці з Дону, котрі на кілька тижнів знайшли притулок у нашому домі під час Другої світової війни, тому, що за цей час не почули жодного нецензурного слова ані від бабусі, ні від її дітей – мого 15-річного батька й зовсім маленької тітки.

Дехто з росіян навіть хизується динамічністю й широтою побутування лихослів’я як рисою національної ментальности. Відома бо крилата фраза: «В Росії матом не лаються, а розмовляють». В Україні ж у старі часи на селі могли з осудом зауважити: «Лається, як москаль». Для певних суспільних верств – злодіїв, солдатів-відставників, червоних комісарів – нецензурна лексика ставала знаком наслідування «старшого брата».

Однак навряд чи варто трактувати російський мат на суто етнографічному рівні, як наслідок своєрідного синтезу слов’янських, фіно-угорських і тюркських традицій, внаслідок якого складалася культура наших північних сусідів. Лихослів’я розквітає там, де бракує пошани до людської гідности. Московська держава за свою багатовікову історію практично не знала іншої системи правління, ніж авторитарна. Брутальне нехтування правами особистости, виклична зневага до інших, самоствердження коштом приниження випереджених у життєвій гонитві – все це стимулювало й стимулює демонстративне вживання матірної лексики.

Мат є також символом войовничого антиінтелектуалізму. Для чого оперувати сотнями слів, коли примітивний розум здатен обмежитися для вислову кількома іменниками та дієсловами? І коли дієтологи стверджують, нібито «людина є те, що вона їсть», то тим більше психолінгвісти могли б сказати: «Людина є те, що і як вона говорить». Наше мовлення не лише відображає, але й формує наше мислення. Тож вульгарна, примітивна, груба мова відповідно трансформує внутрішній світ людини, робить її брутальною, аґресивною, нездатною до творчости.

Ось на це й варто звернути увагу. Біблія інтерпретує творчий акт як креативну дію слова. «І сказав Бог: Хай станеться світло! І сталося світло» (Бут. 1:3). Євангеліє від Іоана починається урочистим гімном Слову: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ін. 1:1-3). Друга Особа Пресвятої Тройці, Син Божий, відкривається в Своїй творчій і відкупительній місії як Слово Отця. Розмова з Богом, молитва, передбачає словесну діяльність. І слово молитви здатне творити чуда. «Ісус же промовив...: Поправді кажу вам: Коли б мали ви віру.., а якби й цій горі ви сказали: Порушся та кинься до моря, то й станеться те!» (Мт. 21:21). «Сказали» – тобто «промовили слово», скористалися його даром.

Церква взагалі вчить ставитися до самого дару слова як до чуда. Словесне спілкування творить сакральний простір, і людина як співтворець цього простору реалізує в ньому унікальний дар Богоподібности.

Цьому сакральному просторові протистоїть профанний. Це альтернатива молитві, в якомусь сенсі – демонічна альтернатива. Недарма від осіб, над якими здійснюється чин екзорцизму (вигнання диявола), можна почути ненормативну лексику: екзорцисти вважають, що це промовляють біси, що вселилися в людину. В деяких поганських культах звернення до темних духовних сил передбачає вживання нецензурних висловів. Дуже виразний приклад цього дають вірування шахтарів Донбасу в «доброго Шубіна», який нібито з’являється під землею перед нещасними випадками. Коли в шахті Шубін дає себе знати гуркотом лави або шарудінням, вважають шахтарі, треба голосно вимовити матірне слово – і задоволений дух заспокоїться.

Київський Майдан жив словом молитви. Це творило ту унікальну атмосферу взаємної пошани, дружньої солідарности, яка дозволила говорити про початок в Україні революції гідности.

Та ось замість величного Майдану прокотилася хвиля його наслідувань. І раптом замість слів молитви залунали над цими міні-майданами профанні пісеньки про Путіна. Вони, може, виглядали доречно в середовищі харківських ультрас, але, підхоплені екзальтованим натовпом, принесли в цей натовп цілком ворожі революції гідності деструктивні риси.

Мат – мова безсилих і творчо безплідних. Мова рабів. Може, образливе слово на адресу російського аґресора здається комусь дотепною витівкою? Але насправді воно вводить натовп у сферу російської ж тоталітарної субкультури і є знаком капітуляції, знаком відмови від пошуку реальної духовної альтернативи антигуманній цивілізації «тріумфуючого хама», улюбленою мовою якого і є мат. Російський мат як таємна зброя Путіна, здатна перетворити активіста революції на банального зросійщеного хама.

Він знав ціну правди

Сьогодні, коли ми в Свято-Дмитрівському храмі Харкова – останній церкві в Україні, де молився за богослужінням Патріярх Мстислав (1898-1993) – відправляли панахиду в річницю упокоєння Його Святости, - я знов замислився: чому ж спочилого так недолюблювали й боялися архиєреї відродженої УАПЦ? Вони так і не знайшли Патріярхові резиденції в Україні, постійно нарікали на те, що Патріярх не привіз з Америки грошей. Вони легко зрадили Патріярха, коли наказала влада. І в своєму колі вони ставилися до Патріярха без пієтету, легко беручи його на кпини.

Патріярх був для них чужинцем. Не лише тому, що жив у США. Він був цілком іншим ментально. А сам Патріярх цього не приховував. Він піджартовував над товстунами в рясах, нарікав на брак інтелектуально й духовно гідних кандидатів до єпископства, часто повторював прислів’я, знайдене, здається, в збірнику Номиса: «У владики два язики: один – Бога хвалить, а другий – людей дурить».

Патріярх знав ціну правди. Він мав свій гіркий досвід контактів із цивілізацією смерти й брехні. Комуністи поранили його під час визвольних змагань і вбили його дружину після першої окупації Галичини. Нацисти забороняли йому місійну діяльність і пробували заарештувати за душпастирську активність. І, лишаючись своїм у політичному середовищі української діяспори, Патріярх завжди бачив лише Церкву єдиною реальною альтернативою тоталітаризмові. Недарма він так часто повторював, що найкращою, найдосконалішою конституцією є Христове Євангеліє.

90-річний старець умів виглядати молодим на тлі передчасно зогряднілих українських владик. Бо він і справді був молодим духом. До самого упокоєння. Він умів іти проти течії, коли це здавалося безнадійним. Він був чужим «комплексам демократичного централізму» - готовності покірно пристосовуватися до позицій більшости. Завдяки цьому він зберіг УАПЦ в діяспорі, захищав до останнього українську ідентичність УПЦ в США, відстояв УАПЦ в Україні від асиміляції постсовєтськими структурами.

Знати ціну правди і будувати Церкву на камені Христової правди – ось це і є заповіт Патріярха Мстислава, без виконання якого розмови про «Єдину Помісну Церкву» залишаться дешевою демагогією, що маскуватиме все нові й нові спроби вливати молоде вино в старі бурдюки ( Мт.9: 17).

Колорадський знак звіра

Немає, мабуть, священика, котрому б протягом останніх років не докучали питаннями про апокаліптичний «знак звіра». Цей знак ототожнювали і з ідентифікаційним кодом, і з гіпотетичним вживлюванням чипів, і з QR кодом…

Пригадаймо, однак, сам текст Об’явлення Йоана Богослова, де йдеться про звірину, що в останні дні вийшла з землі:

«І зводить вона мешканців землі ..., намовляючи мешканців землі зробити образа звірини, що має рану від меча, та живе… І зробить вона, щоб усім малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам було дано знамено на їхню правицю або на їхні чола» (Об'явлення 13:14, 16).

Знак звіра приймається добровільно тими, хто повірив у всемогутність зла і став йому на службу. Добровільно, свідомо, з наміром служити злу.

Християнським символом перемоги над злом став римський воїн Юрій чи ж, в церковнослов’янському читанні, Георгій, якого називають за це Переможцем (Побідоносцем). За переданням, уперше зафіксованим у ХІІІ ст., св. Юрій убив жахливого дракона і врятував мешканців близькосхідного міста від його наруги. На іконах охоче зображували мить тріумфу, коли вершник у військових обладунках списом проколює змія.

І ось цей змій стрічкою виповз у політичну реальність 2005 р., коли російська влада, натхнена успіхом помаранчевої символіки Майдану 2004 р., проголосила чорно-жовту «георгіївську стрічку» символом пам’яти про перемогу СССР над нацистською Німеччиною. Не замислюючись над походженням і символікою «георіївської стрічки», використовуваної під час Другої світової війни в російських частинах Вермахту, деякі мешканці постсовєтських країн почали пов’язувати її на правицю, декорувати нею автомобілі… Чорно-жовта змієподібна стрічка стала знаком належности до російського імперського простору. Знаком ностальгії за імперією зла. Східноукраїнські міста в травневі дні «великої побєди» рясніли ними, ніби картопля на городі влітку колорадськими жуками, – як було невдовзі помічено, подібними за кольором до неоімперського символу.

Та прийшла «російська весна» 2014 р. Прийшла з погромами, вбивствами, захопленням державних установ, брутальним насильством. Змієподібний символ оповив руки російських диверсантів і їхніх поплічників, замайорів біля пам’ятників Леніну над войовничими «антимайданами». Це дозволило схаменутися легковажним прихильниками історичних міфів, котрі доти бавилися з «колорадською стрічкою». В Харкові поза «антимайданом» різко поменшало автомобілів і осіб із «георгіївською» символікою.

Колорадська стрічка протягом цієї весни стала для українців знаком зла, зневаги до людської особистости, наркотичної залежности від імперського міфу. Адже, приймаючи її, людина кидає виклик євангельським цінностям, протиставляє себе християнству як релігії любови. Що може чекати її в майбутньому?

Повернімося до Об’явлення Іоана Богослова, де, слідом за тріумфальним сповіщенням ангела про падіння останньої імперії («Вавилону»), його наступник провіщає:

«Коли хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено на чолі своїм чи на руці своїй, то той питиме з вина Божого гніву, вина незмішаного в чаші гніву Його, і буде мучений в огні й сірці перед Анголами святими та перед Агнцем. А дим їхніх мук підійматиметься вічні віки. І не мають спокою день і ніч усі ті, хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено ймення його» (Об'явл. 14:9-11).

Ось він, знак звіра. Знак оборонців «останнього Вавилону». Знак добровільної участи в кровопролитній війні проти власного народу – і провіщення неодмінної кари. Страшної вічної кари…

Невже православ’я стає релігією ненависти?

Кілька днів тому я мимоволі провів соціологічний експеримент. Зустрівши світлину традиційного оголошення, розміщуваного в храмах РПЦ в Україні з кількома цікавими доповненнями, я розмістив його на власній сторінці, суповоджуючи посиланням на автора фотографії Ігоря Сподаря (на це ніхто не звернув увагу) й зауваженням: «до теми про суспільну позицію РПЦ».

Мені вже неодноразово приносили подібні світлини або зняті зі стіни оригінали застережливих оголошень про неприпустимість молитви за противників. Правда, там не було нічого про «ворогів Путіна», «громадян США і країн НАТО» чи «фізиків-теоретиків», але жорстко заборонялося молитися за всіх представників т. зв. «неканонічних» юрисдикцій та християн інших конфесій. А розповідають, що на вході до деяких церков (церков?) бачили й суворіші попередження на кшталт «собакам, автокефалистам и раскольникам вход воспрещен».

Автор світлини, схоже, дещо доопрацював класичне оголошення. Але демотиватор дуже виразно виявив політичні підтексти подібних декларацій. І це мало б змусити нас замислитися не стільки над автентичністю знімку, скільки над самим феноменом неприйнятного для церкви ворожого тону міжконфесійного та між’юрисдикційного спілкування, засудженого ще за часів патріярха Афінагора й Другого Ватиканського собору. Хто ж ми є, православні, - християни, що визнають релігію любови, чи братоненависники, ладні знищити сусіда за відмінні політичні погляди або підпорядкування іншому патріярхові?

Експеримент по-своєму вдався. Але ж які він дав сумні наслідки!.. Демотиватор розмножили сотні осіб, багато хто з них додав до нього гнівні коментарі - або на адресу РПЦ, або на мою адресу, або ж на адресу всіх віруючих людей загалом. Звісна річ, кілька десятків обізнаних відвідувачів соціяльних мереж виявили первісне походження знімка та довели його неоригінальність.

Та поширення в православних храмах ориґінальних текстів, де в переліку ворогів, за яких не можна молитися, таки знаходяться і вірні УАПЦ, і УПЦ-КП, і греко-католики, і католики латинського обряду,  виявляється, абсолютна більшість сприймає за звичайну річ. Виходить, ми звикли до взаємної ненависти. І то де - в Церкві...

Стан війни, в якому опинилася Східна Україна, багато на що змушує поглянути свіжим оком. На щастя, Путіну не вдалося зіштовнути українців у громадянській війні. Проти нашого народу діють російські диверсанти, кримінальні групи, марґінали, раді нагоді за бійку чи вибиті шибки не лише не потрапити за ґрати, а й заробити пляшку горілки та 200-500 грн. Але ж поряд із ними блукають площами й екзальтовані бабусі та аґресивні молодики, сформовані у віртуальному світі «ВКонтакте». Вони частенько декларують себе як православні. А де-не-де поряд із ними опиняється й бородата постать у підряснику. Увесь цей конґломерат не виявляє й найменшого бажання дослухатися до логіки опонента, стати учасником суспільного діялогу. Він прагне лише диктувати свою волю, а точніше, ретранслювати нав’язані йому стереотипи. І беззаперечним фактом є поширення в багатьох релігійних громадах нашого реґіону ідей «русского міра» та культу московських правителів - і колишніх, і сучасних.

Осуд цього не є виявом ненависти або ворожости до Російської Православної Церкві. Ні! Ми знаємо безліч чудових прикладів жертовности, любови до ближнього, патріотизму, засвідчених священнослужителями й вірними УПЦ-МП. Не уявляю, щоб сфотографоване оголошення з’явилося в храмі Черкаської єпархії, якою управляє митрополит Софроній (Дмитрук). Однак ми, православні українці, маємо захиститися від нав’язливих спроб підмінити християнські цінності політичною демагогією, зрослою на ненависті. Не можна миритися з демонстрацією ненависти під виглядом православного фундаменталізму!

Наш край потребує реальних прикладів любови - справжньої євангельської, про яку говорив Христос: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мт. 5:44)». Моліться не просто за іновірців, але й за тих, хто вас переслідує! І Сам розіп’ятий Господь молиться за язичників-римлян і юдеїв: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23:34). Наше спільне дослідження доводить, які ми ще далекі від Його прикладу.

Перепрошую всіх друзів у Фейсбуку за мимовільну містифікацію. Сподіваюся, вона допомогла нам усім відчути, чого справді бракує для гідного протистояння викликові зла й насильства. Відчути, як нам бракує взаємного прощення та любови...