четвер, 10 вересня 2020 р.

Іродіяди від церковної політики

 

Майже непомітно минули в православному медіа-просторі 9 вересня сумні роковини – 30-річчя загибелі отця Олександра Меня. Людини, яка для цілого покоління стала символом живого, динамічного, інтелектуально й духовно зрілого православ’я. Православ’я, відкритого до міжконфесійних контактів, до пошуку мови проповіді, відповідної духові часу. Православ’я, незалежного від державного й політичного диктату. Віри, що будується на євангельській правді, а не на сільських забобонах і суспільній лояльності.


А тим часом жахлива символіка цієї драми системно оприявнювалася в церковному житті кінця ХХ – початку ХХІ ст. Зрештою, провіденційного сенсу брутальному вбивству о. Олександра Меня надало вже те, що воно сталося за два дні до Усікновення Іоана Хрестителя (11 вересня), коли згадується аналогічна подія двотисячолітньої давнини: вбивство речника правди. Сам цар Ірод не зважився б на злочин, але його дружина, Іродіяда, лютуючи на справедливі звинувачення Іоана, підступно змусила чоловіка вдатися до страти праведника. 


 

Формально і цар Ірод, і його дружина сповідали ту саму релігію, що і Йоан Хреститель. Але вони цілком інакше бачили покликання релігії. З їхнього погляду священик, пророк чи книжник мусили бути  лояльними підданцями, покірними владі, уникаючи будь-якого втручання в справи державної політики поза визначеними їм функціями. Мусили мовчати на злочин.


 

З часів сталінської домовлености з митрополитами Російської Православної Церкви 4-5 вересня 1943 р. православна ієрархія та й майже ввесь церковний клир приймають роль безвідмовних виконавців волі партійної бюрократії. Зрештою, чинне законодавство й система жорсткого контролю не давали їм можливости вийти поза цю роль. Та ось система державного атеїзму захиталася. Настала «епоха гласности й перебудови». Православна Церква, ще не готова до цього внутрішньо, виходить у суспільний простір, дістає нові можливості для служіння. Відкривається перспектива зміни старої моделі державно-церковних стосунків, переходу до партнерських відносин.

Однак на всьому постсовєтському просторі залунали голоси тисяч іродіяд, які воліли державницької, державотворчої Церкви, а не духовно незалежної сили, здатної підносити застережний голос проти неправди. Православну Церкву вони бачили заповідником національної старовини, блюстителькою традиційної моралі, удекоруванням державних  заходів та міського архітектурного простору – і не більше. Знайшлися й іродіяди, готові фізично усунути того, хто став найпізнаваннішим голосом Православної Церкви у 1980-і рр. – о. Олександра Меня. 


 

У нас же в Україні слабенький шанс на пошук альтернативної моделі устрою Церкви, втілений в Українській Автокефальній Православній Церкві (УАПЦ), негайно нищиться. Надто незалежний патріярх Мстислав був приречений на принизливе поневіряння по готелях і чужих квартирах. Влада зажадала інших лідерів – конформістів, здатних беззаперечно виконувати її замовлення. Довкола президента Леоніда Кравчука заюрмилися власні іродіяди з патріотичним іміджем на кшталт Арсена Зінченка, щоб ревно виконувати невдячну місію нищителів УАПЦ задля створення іншої, звичної, комфортної для державного проводу релігійної організації. 1992 року їм таки не вдалося ліквідувати УАПЦ. Та цю справу довершили вже в новому тисячолітті. Коли 14 вересня 2000 р. на предстоятеля УАПЦ обирали духовно чужу Київській Церкві особу, а 4 лютого 2005 року Патріярхію УАПЦ захоплювали рейдери, викидаючи голос сумління УАПЦ - Євгена Сверстюка - на сніг, іродіяди від церковної політики задоволено потирали руки. Томос, одержаний президентом Петром Порошенком 6 січня 2019 р., вони сприйняли за свою остаточну перемогу над прихильниками незалежної від держави Церкви.


 

Виявилося, однак, що в православній спільноті України є нон-конформісти, здатні відстоювати своє право до вільного сповідання віри й вибору юрисдикції. 18 березня 2020 р. Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ – остання, яка збереглася після остаточної самоліквідації УАПЦ 15 грудня 2018 р., - вирішила на єпархіяльному соборі завершити процес поєднання з Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ). Підставою для цього було переконання харківських автокефалістів, що саме УГКЦ нині найбільш повно відповідає моделі вільної від державного управління Церкви київської традиції. Свято-Дмитрівська парафія Харкова 14 червня 2020 р. майже одностайно підтримала це рішення і була прийнята до складу Харківського екзархату УГКЦ.


 

Ось тут і заволали іродіяди. Серед них не виявилося нікого, хто б належав до Свято-Дмитрівської парафії або іншої громади УАПЦ. Та їх об’єднало інше – тваринна лють на людей, здатних робити незалежний вибір. Адже ж Ісіченко, якого звинувачують у переведенні церковних громад до УГКЦ, ще 18 березня 2020 р. склав повноваження єпархіяльного архиєрея й залишив на волю парафіяльних громад і єпархіяльних установ  визначення їхнього підпорядкування. Вибір здійснили самі громади, братство, викладачі Колеґії Патріярха Мстислава. Це, однак, не вкладається в свідомості людей, здатних бачити у співвітчизниках лише маріонеток, що виконують чужу волю. Вони звикли маніпулювати іншими, вірячи у власну перевагу. Позірно відмежовуючись від СССР, ці особи несуть на собі незмивну печатку «homo sovieticus» і оперують методами часів «великого терору»: колективними листами, скаргами, доносами на опонентів.

«Знов Іродіада біснується, знов бентежиться, знову танцює», - лишається повторити за святителем Іоаном Золотоустим… Та час іродіяд від церковної політики минає. Світ уже інший, ніж за часів Ірода, святителя Іоана чи Йосифа Сталіна. Брутальна наклепницька риторика викликає не страх, а відразу. Тож лишається тільки поспівчувати тим, хто, волаючи про захист Православної Церкви, насправді лишається цинічним атеїстом і шукає в православ’ї ненависти до дисидентів, а не євангельської любови.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар