четвер, 24 вересня 2020 р.

Заблукалі в Середньовіччі

 

«Єще єси мясоєд, волоєд, скотоєд, звѣроєд, свиноєд, куроєд, гускоєд, птахоєд, ситоєд, сластоєд, маслоєд, пирогоєд…» - пригадуються інвективи Івана Вишенського, коли читаєш адресоване тобі й мужній харківській громаді «шахрай, розстрига», «іудине плем’я, купка пройдисвітів»… Здається, що опинився в далекому минулому, коли в Європі лютували релігійні війни, а зміна віри правителем знаменувала насильницьке переведення підвладних на іншу конфесію.


 Для частини наших співвітчизників віра уявляється чимось на зразок рольової гри. Хтось влаштовує інсценування давніх битв, хтось бавиться в персоніжів Джона Толкіна, хтось організує костюмовані бали в стилі дворянських зібрань ХІХ ст. –ми, ж, мовляв, пограємо в церкву. І нехай усе буде, як колись: манери поведінки, внутрішній антураж, претензійна зневага до довколишнього світу. А щоб згуртувати народ, об’єднаємо його в спільну державну церкву. Добре б ще було мати інквізицію для непокірливих…

Крім комічного анахронізму подібних сценаріїв, їхню невдачу визначає принциповий конфлікт із самим понадчасовим покликанням Церкви. «Царство Моє не від цього світу» (Іван 18:36) – це не просто слова. Це стратегія змагань християнина за свободу від намагань маніпулювати його волею, від нав’язуваної йому ззовні ролі. Церкві, що згоджується стати знаряддям державної влади чи політичних сил, загрожує втрата своєї ідентичности. Драма східного християнства почалася не за часів Сталіна – вона коріниться в домінуванні над православними ієрархами візантійських імператорів, турецьких султанів, Петра І і його наступників. 


 

Спокусу фізичного чи морального знищення опонента годі узгодити з лагідною вимогою Нагірною проповіді: «Любіть ваших ворогів … і моліться за тих, які кривдять і переслідують вас» (Мт. 5:44). Спроби компенсувати брак віри в своєму серці зовнішнім маніфестуванням відданости конфесійній структурі не введуть в оману не тільки Бога, але й практикуючих християн. Мотиви подібних оманливих дій відразу стають очевидними. Людей же з-поза Церкви вони тільки переконують у нещирості представленої подібними діями спільноти та штучності, несправжності її внутрішнього світу.

Церква – справжня Христова Церква! – пізнається з того, що промовляє словами любови. «Коли я говорю людськими й ангельськими мовами, але любови не маю, то став я дзвінкою міддю або гучним кимвалом» (1 Кор. 13:1) - писав апостол Павло. Слова ненависти можуть бути вельми гучними, можуть поширюватися мільйонними накладами й збирати мільйони переглядів – але вони неминуче згаснуть. Так, як поволі згасає звук найпотужнішого дзвону або тарілок-кимвалів. Слова ж євангельської любови до ближнього завжди лишатимуться найпереконливішою ознакою ідентичности Церкви.

Яких тільки образливих характеристик не добирав Іван Вишенський для своїх опонентів! Якими тільки чорними барвами не змальовував творців Берестейської унії! Адже був він людиною непересічного таланту. Але спроби реально увійти в українську дійсність закінчилися для нього самого нищівною поразкою. Тож монах з Вишні, розчарувавшись у своїх недавніх однодумцях із Львівського братства, назавжди подався на Афон.

Його соратники рівно 400 років тому, восени 1620 р., спробували утворити паралельну до унійної Київської митрополії структуру – і тим підготували ґрунт для ідеологічного, а потім і адміністративного підпорядкування їхньої країни Московському царству. Православна ідея Івана Вишенського виродилася в державну доктрину Російської імперії, що стала найнебезпечнішою перманентною загрозою самому існуванню української нації. А в середовищі унійної Церкви, попри дискримінацію й відвертий терор (у тому числі й з боку православних козаків), традиція історичної Київської митрополії зберігалася, жила українська мова, трималася свідомість етноконфесійної ідентичности. І коли б не вона, не унійна Церква з її освіченим клиром і героїчною паствою, то невідомо, як би склалася доля України в ХХ ст.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар