субота, 15 серпня 2020 р.

Загальнонаціональне чи внутрішньоконфесійне покликання?

 


Недавнє оголошення про набір слухачів на курси Колеґії Патріярха Мстислава викликало в одного з користувачів мережі Facebook роздратовану репліку: «А яке відношення патріярх Мстислав має до УГКЦ?»

Річ у тім, що після самоліквідації УАПЦ харківська духовна школа, утворена 1993 р. як центральний навчальний заклад рідної для Патріярха Мстислава Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, в березні 2020 р. вирішила перейти під юрисдикцію Харківського екзархату УГКЦ й була прийнята до нього декретом єпископа Василя Тучапця з 15 червня 2020 р. Причому ані владика Василь, ні інші представники УГКЦ, що брали участь в оформленні цього переходу, жодного разу не ставили питання про зміну назви Колеґії. Знана духовна школа, з якої вийшли десятки священиків і катехитів різних конфесій, де проведено низку міжнародних наукових конференцій, а видання якої мають загальнонаціональний авторитет, не починає  своєї історії з чистого аркуша. Вона зберігає тяглість традиції, зберігає пошану до великого земляка, полтавця, котрий у липні 1942 р. спричинився до входження Харківсько-Полтавської єпархії до УАПЦ, а потім очолив УАПЦ у вигнанні, аби повернути її надбання в Україну на світанку національної незалежности.

Чи дбав Патріярх Мстислав про облаштування окремої релігійної інституції? Певно, що ні! Хоча його б можна було назвати успішним церковним менеджером, пам’яткою чого є чудово організований осередок УПЦ в США в Савт Бавнд Бруку. Патріярхові перед смертю довелося очолювати водночас три формально незалежні церкви: УПЦ в США, УАПЦ в діяспорі й УАПЦ в Україні. І хоч Патріярх декларував об’єднання їхнього єпископату в один архиєрейський собор, це лишилося тільки його добрим наміром, який так і не реалізувався. Спроба ж Мстислава як архиєпископа очолити УГПЦ в Канаді закінчилася фіяско: лідерський талант владики не узгоджувався з амбіціями тамтешнього соборноправного клиру. Тож коли Мстислав, ще як митрополит, гуртував православний єпископат рідного краю й діяспори, канадійська Церква поквапилася відійти геть, під юрисдикцію Константинопольського Патріярхату. А після упокоєння Патріярха слідом за нею зробили цей крок і УПЦ в США та УАПЦ в діяспорі.

В Україні ж останні місяці життя Патріярха були затьмарені втечею майже всіх єпископів до новоствореної УПЦ КП. У цьому виявилася давня драма Патріярха: він був людиною іншого виміру, ніж більшість клиру, з яким Патріярхові доводилося мати справу. Недарма вже в перші години спілкування з ним у Харкові 1991 р. Святіший здивував мене несподіваним для архиєрея прислів’ям: «У владики два язики: один Бога хвалить, другий людей дурить». На місію Церкви він дивився не як керівник однієї з релігійних організацій із видноколом, обмеженим її конфесійними границями, а як вимогливий духовний лідер, здатний сприймати християнську спільноту в її екуменічному вимірі й формувати церковну доктрину, зорієнтовану на загальнонаціональні потреби. Недарма він був одним із небагатьох православних архиєреїв, котрі взяли участь у Другому Ватиканському соборі, і, попри галицькі церковні протистояння, долучився до перепоховання свого давнього знайомого – Патріярха Йосифа Сліпого.

Патріярх не терпів інструментального ставлення до Церкви. Тим-то його уникав президент Кравчук, а харківський губернатор Масельський навіть утік із міста на час приїзду Патріярха. Включення УАПЦ до новоствореної УПЦ КП Патріярх переживав як насильство над сумлінням людей Церкви. Він приніс у наш час прагнення свободи, осяяне в його житті участю у визвольних змаганнях, сеймовою боротьбою в міжвоєнній Польщі, важкою працею над розбудовою Церкви в діяспорі. І політичні експерименти над Церквою він розглядав як руйнівні – не лише для Церкви, але й для всього народу, вчителем свободи для якого покликана бути Церква.

Патріярха ніколи не засліпили б передвиборчі гасла «Мова. Армія. Віра». Він би вважав зневагою для себе й для Церкви одержання томосу за посередництвом державного апарату. Патріярх Мстислав нізащо не згодився б на втрату інституційної єдности Православної Церкви в Україні та в країнах українського поселення.

Тому саме вірність духові свободи великого земляка й спонукала викладачів Колеґії Патріярха Мстислава за підтримки єпархіяльної спільноти визначити свою перспективу в складі Харківського екзархату УГКЦ. Ми втратили УАПЦ – і вже пізно розмірковувати, як і чому. Але від цього не зникла київська духовна традиція, не зупинився доцентровий рух українських християн, котрі шукають гармонійного поєднання досвіду минулого з динамікою місійного служіння, відповідного сучасній епосі. Шукають у Церкві правди, а не кон’юнктурної демагогії чи позірного успіху. Цей пошук і допоміг визначити місце Колеґії Патріярха Мстислава в сучасній релігійній палітрі Східної України. Вірю, що Патріярх Мстислав зрозумів би цей вибір.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар