Страх опинитися в меншості

В знаковому совєтському фільмі «Джентльмени удачі» (1971) є трагікомічний образ Василя Алі-Бабаєвича. Дрібний шахрай, засуджений на рік, побачивши, як тікають із зони його знайомі, й собі подався за ними. Коли його питають: «А ты зачем бежал?» він простодушно відповідає: «Все побежали, и я побежал».

На слабких осіб натовп справляє магічне враження. Скільки злочинів сталося в світі через те, що винуватець не хотів протиставляти себе натовпові, волів бути, як усі! Скільки людських доль зламала власна слабкодухість, податливість загальному психозові!

Серед законів, даних Богом Мойсеєві на Синайській горі, був і такий: «Не пристанеш до натовпу, схиляючись за більшістю» (Вих. 23:2). І в зламні миті старозавітньої історії з’являвся мужній пророк, подібний до Іллі, здатний не зламатися під тиском зрадливої більшости. Саме це рятувало народ Старого Завіту від розчинення в поганському морі античного світу.

Сам Божий Син перед початком прилюдної проповіді має вислухати спокусливу пропозицію: «Усе це дам Тобі, якщо, упавши ниць, поклонишся мені» (Мт. 4:9). Усе – тобто славу, популярність, масову підтримку, багатство. Але Христос обирає жменьку апостолів, а натовп відкине Його, волаючи: «Нехай буде розп’ятий!»(Мт. 27:22). Натовп бо не любить тих, хто виокремлюється з нього…

У суспільстві, де популярність стала культом, оздоровча присутність Церкви потрібна, як ніколи. Її суспільна місія визначається покликанням засвідчити переможну силу гідної меншости, тверезої альтернативи оманливим авторитетам, здатної відстоювати правду й жити за правдою. «Ви – сіль землі» (Мт. 5:13) – навчає Христос Своїх учнів. Він відкриває в маленькій громаді креативну силу, здатну змінити довколишній світ, надати йому іншого смаку. Але тут же й зауважує: «Якщо сіль втратить силу, то як зробити її солоною? Нінащо вона вже не буде більше придатна, хіба щоб викинути геть, аби топтали її люди» (Мт. 5:13). Навряд чи варто щось додавати до цього грізного застереження…

Стрітенські свічки

У день Стрітення Господнього, 2 (15 за новим стилем) лютого згадується принесення Пресвятою Богородицею і праведним Йосифом Обручником до Єрусалимського храму 40-денного Ісуса Христа. Зустрічаючи Сина Божого, старенький священик Симеон виголошує слова, які записав євангелист Лука і які співаються на кожній вечірній службі:

«Нинi вiдпускаєш у спокої раба Твого, Владико, як i сказав Ти, бо побачили очi мої спасiння Твоє, що приготував Ти всiм людям, свiтло на просвiту народiв i славу людей Твоїх, Ізраїля» (Лк. 2:29-32).

«Світло на просвіту народів». Ці слова вказують на місію Ісуса Христа – осяяти людству шлях до спасіння. Символом Христового світла правди Церква обрала запалену свічку.

Звичай освячувати свічки на свято Стрітення Господнього відомий з ХІІ   ст. У Польщі 2 лютого, в день Стрітення, відзначалося свято Матері Божої Громничої. То й свічки, освячувані цього дня, стали називатися «громницями». Вважалося, що вони захищають від блискавок, буревіїв, смерчів. Тому запалену стрітенську свічку ставили на вікно, коли заходила гроза. Її також вкладали в руки помираючого, запалювали під час заупокійних відправ. 

У східні Требники обряд освячення свічок входить уже в XVII-XVIII ст. Традиція пов’язувати це з «Требником» свт. Петра Могили (1646) безпідставна, хоча відкритість київського митрополита до використання західних богослужбових чинів у православній практиці сприяла засвоєнню цього звичаю.

Свічки освячуються за літургією, після заамвонної молитви. Бажано тримати їх при цьому запаленими: адже в молитві на освячення свічок ідеться про благословення «світла, огнем видимим запаленого». Можна запалити свічки також раніше, на час читання Євангелія, а ще протягом євхаристійного канону (від «Символа віри» до задостойника «Богородице Діво, уповання християн»). Варто запалити її по поверненні з церкви додому, читаючи при цьому відповідну молитву – або тропар свята Стрітення, або наведену вище молитву «Нині відпускаєш».

Стрітенська свічка є знаряддям молитви, а не магічним предметом. Вона символізує палання людського серця любов’ю до Бога і молитовного піднесення до неба. Сама з себе вона не справляє якоїсь чудотворної дії, але стає допомогою в зверненні до Бога, підтримуючи молитовний запал у хвилини скрути, сприяючи зосередженню думок і почуттів. 

Стрітенську свічку запалюють під час молитви, особливо в надто важких ситуаціях:

• якщо людина помирає ;
•  якщо лютує буря, негода або інший природний катаклізм;
• якщо людину спіткає епілепсія або інша важка хвороба;
• якщо виникають ускладнення під час пологів;
• якщо вирішується важлива життєва проблема: виборі супутника життя, вибір професії, придбання будинку чи машини;
• якщо нас переслідують лиха й скорботи, чи ми відчуваємо втручання темних сил у своє життя.

Світло стрітенської свічки нагадує нам про всепереможне світло Христової присутності в житті, про Божу любов до нас і потребу запалити цією любов’ю власне серце.

Не можна сприймати свічку, освячену в церкві, за чудотворну річ, здатну впливати на зовнішні обставини самостійно. Нас рятує від лих і небезпек Бог, а свічка лише допомагає знайти силу в проханні до Нього.

«Тетянин день» - скрепа «русского міра»

Студентське середовище любить свята. Хто ж обмине нагоду перепочити, порозважатися, зібратися за дружнім столом? А 25 січня, «Тетянин день», ще й оповите романтичними міфами про веселий студентський народ, здатний з гумором долати всі випробування. Гордий народ – мимоволі пригадується професор Преображенський зі своїм: «Я – московський студент, а не Шаріков!» Призабутий за часів комунізму, «Тетянин день» успішно ввійшов у свідомість студентів країн колишнього СССР разом із іншими сюжетами з імперського минулого Росії. 

Римська мучениця Тетяна насправді не мала зі студентами нічого спільного. Вона походила з патриціянської родини, змалку виховувалася в християнському дусі, а коли подорослішала, стала виконувати служіння дияконіси – допомагати хворим і нужденним, готувати неофітів до хрещення. Коли ж за часів Олександра Севера (222-235 рр.) розгорнулося чергове переслідування християн, вона була віддана на тортури й жорстоко страчена.

Але відколи саме в день пам’яти мучениці Тетяни, 12 січня (за старим стилем) 1755 р., імператриця Єлизавета Петрівна підписала указ про відкриття першого в Росії Московського університету, тамтешнє студентство прийняло святу Тетяну за свою покровительку. Тим більше, що при університеті стала діяти домова церква на честь цієї святої. Відновлюючи російську імперську ідею, в сучасному Московському державному університеті 1995 р. також відкрили церкву мучениці Тетяни, а 25 січня 2005 р. президент Володимир Путін підписав указ про встановлення Дня російського студентства – 25 січня.

Християнська Церква поза Російською імперією ніколи не пов’язувала культ святої Тетяни зі студентством. Зазвичай небесною покровителькою людей науки й сфери освіти вважалася великомучениця Катерина – донька олександрійського правителя, яка вільно володіла кількома мовами, досконало знала твори багатьох язичницьких письменників і філософів, відомих лікарів. Вона вирішила, що вийде заміж тільки за того, хто перевершить її в знатності, багатстві, красі й мудрості. Коли ж завдяки побожному старцеві їй відкрилися таємниці християнської віри, Катерина прийняла за свого Небесного Жениха самого Христа й померла за Нього, не зрадивши віри.

В день пам’яти великомучениці Катерини, 7 грудня, Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ ось уже п’ять років проводить фестиваль християнської поезії «Обручка Катерини». Авторитетна україністка з Едмонтону (Університет Альберти) проф. Наталія Пилипюк плідно досліджує зв’язок шанування великомучениці Катерини з інтелектуальним і творчим середовищем України.

У світському середовищі Міжнародний день студента уже майже 80 років відзначають 17 листопада на спомин про студентську демонстрацію в Празі 1939 р., що стала приводом до масових арештів і страт чеських студентів 17 листопада 1939 р. Відповідну ухвалу прийняла Міжнародна Рада Студентів у Лондоні 1941 р. 20 років тому, 1999 р. президент Леонід Кучма видав указ про встановлення в  Україні Дня студента 17 листопада.

То й вибір між двома датами, 25 січня й 17 листопада, є за своєю суттю одним із аспектів глобального цивілізаційного вибору: чи ти належиш до світового студентського середовища, чи до «русского міра», однією зі «скреп» якого фактично став нині «Тетянин день».

На Хрещення в церкву вривається Хам

В день Богоявлення або Хрещення Господнього, що його Церкви київської традиції відзначають 19 січня – 6 січня за юліянським календарем, - у храми нахабно вривається Хам. Невмирущий нащадок того самого Хама, Ноєвого сина, який у батьковій слабкості побачив тільки нагоду покепкувати з авторитету старшого. Просвітлена переживанням чуда, що сталося над Йорданом, атмосфера свята руйнується енергійними «захожанами». Вриваючись до храму, Хам розштовхує присутніх, аби пробитися зі своїм слоїком поближче до священика й пошвидше забратися додому. Зрештою, його мало цікавить глибокий зміст відправлюваних богослужінь. Хоча він не обмине нагоди засвідчити свою присутність кількома зауваженнями на кшталт:

- А чому у Вас хустка не пов’язана? Непорядок!

- А чому не в спідниці, а в штанях? Непорядок!

Перед святом парафіяльний священик або черговий біля телефону втомлюється пояснювати:

- Літургія почнеться о 9.00.

- Та ні, нащо мені літургія, Ви скажіть, коли будуть воду святити!

 Хам тягне священика на ставок або річку, аби змусити його проголосити кілька – якомога менше! – ритуальних фраз і, дати Хамові нагоду, скинувши одяг, продемонструвати людям свій обвислий живіт, стрибнути в освячену воду і з почуттям виконаного обов’язку тут же відігрітися склянкою горілки. Адже жінка не сваритиме – так заведено! Байдуже, хто й коли завів ці дикунські звичаї, що не мають нічого спільного з християнським змістом свята й національною традицією.

Ось тут і випробовується міць церковної громади. Якщо її очолює свідомий, діяльний священик, якщо громада згуртована й жива, то для неї не проблема поставити на місце зухвалого Хама. Не проблема - бути Симом і Яфетом, які відповіли на братові під’южування шанобливим захистом чести батька Ноя. Свято – це не майданчик для дискусій. Але це простір для навернення відвертих або прихованих язичників, котрі в йорданській воді бачать цілющу рідину з забобонних передань. Не усвідомлюючи цього, йорданські захожани потребують міцної духовної альтернативи своїм забобонам, потребують свідчення, яке мала б дати їм церковна громада.

Навряд чи варто публічно скаржитися на Хама, якщо ти своєю власною відсутністю в парафіяльному житті залишив простір для його сваволі. Священик не може бути катехитом,  організатором і захисником духовного життя в одній особі. Він потребує динамічного середовища, яке б зміцнювало його, підтримувало, допомагало захиститися від спокусливих пропозицій зібрати в храмі натовп через підігравання його забобонним віруванням.

Атмосфера свята створюється не одним днем. До нього треба готуватися. Не тільки прибираючи й прикрашаючи храм. Церковне життя потребує особистої заанґажованости кожного парафіянина, а передусім парафіяльного активу, постійної праці над собою, пошуку переконливих форм впровадження випадкових відвідувачів у ритм храмової молитви. А це передбачає і вміщення інформації на стендах, і друкування буклетів із розповіддю про відзначувані євангельські події, і переконливої присутности парафії в соціяльних мережах, і системи тактовного впливу на надміру свавільних відвідувачів.

Прихід до храму Хама – це виклик, що потребує гідної відповіді. Не захисту свого маленького марґінального світу від вторгнення реалій довкілля, а використання нагоди для нової євангелизації цього довкілля, смиренного й непохитного свідчення про Христа. Христа, який кличе до спасіння нащадків і Сима з Яфетом, і нікчемного Хама.