Табакі українських церковних джунґлів

Кожен, хто читав дітям чи онукам розповідь Ред’ярда Кіплінґа про індійського хлопчика Мауглі, вирослого посеред вовчої зґраї, пригадує чи не найнеприємнішого персонажа «Книги джунґлів» - шакала Табакі. Спираючись на індійські казки, Кіплінґ зазначає, нібито інші звірі «зневажають Табакі, бо він нишпорить скрізь, сіє чвари, розносить плітки і не гидує недогризками з сільських смітників».

Церковне життя в Україні, на жаль, часом нагадує джунґлі химерним переплетінням гілок, змаганням рослин за життєвий простір, ряснотою ліан, що перекидаються з одного дерева на інше, та жорстокістю стосунків між його мешканцями. Є в ньому і свої Табакі, ласі до пліток, що живляться чужими конфліктами.

Пригадую, до нас хотів був перейти з іншої юрисдикції молоденький диякон. Він ще погано знав службу, був цілковитим профаном у богослов’ї, але жваво переповідав анекдоти з життя власної конфесії та смакував інтимні деталі побуту її архиєреїв. Хлопчина дуже здивувався, відкривши, що це нікого не цікавить і його не хочуть слухати. Зрештою він повернувся до колишньої юрисдикції – до одного з тих персонажів, котрих висміював поза очі.

Сучасні Табакі живляться не лише усними чутками. Вже ж бо існує Інтернет із соціяльними мережами й безіменними коментарями. І ось мені переповідається зі змовницькою міною:

-         - Ну що, вас же так і не прийняли до УГКЦ? Адже ж на соборі вам сказали: або переходьте в католики, або залишайтесь самі по собі?

Коли ж питаєш з подивом:

-         - А де Ви таке почули?

Відповідає зверхньо:

-        -  Ну як же ж, про це пишуть в Інтернеті!

Думаю, парафіянка громади, настоятель якої злякався майбутнього об’єднання й утік з Харківсько-Полтавської єпархії, так і не повірила в те, що Патріярший собор УГКЦ – лише дорадчий орган при Верховному Архиєпископі, а не вищий орган управління, і що присутність на ньому гостей із Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ зовсім не передбачала обговорення на ньому майбутнього статусу нашої єпархії. Зрештою, для Табакі це нецікаві речі. Він там, де можна позловтішатися над невдачею ближнього, де можна безкарно вкусити сильнішого й поквапцем утекти, де передбачається скандал або де можна його вчинити чи принаймні зародити в душі людини сумнів.

Боюся, що деякі суб’єкти міжцерковних взаємин, уявляючи себе могутніми Шер-Ханами, надто потурають дзявчанню під їхнім вухом своїх маленьких табакі і не помічають, як ті лише чекають на хвилинку їхньої слабкости, аби болюче вкусити та миттю втекти.

Празнувати – означає байдикувати?

Повертаючись додому, чую діалог біля ліфта:

-         - Ви що, з роботи?

-         - Та що Ви! Сьогодні ж Михайлове чудо, празник. Сьогодні ми відпочиваємо. Завтра вже працюватимемо.

Завтра, між іншим, неділя. І з церковної точки зору саме вона є набагато важливішим святом – спогадом про воскресіння Христове. «Спомин чуда архистратига Михаїла», відзначуваний у суботу, 19 вересня (тобто 6 вересня за старим календарем), не позначається в календарі навіть як середнє свято. Інша річ, що народна традиція оповила його низкою забобонів і пересторог. Тож і виходить – «празник».

Справді, містке слово «празник». В нас воно побутує на діалектному рівні, а в Росії – навіть на літературному. Церковнослов’янізм «праздный» у нас зовсім зник, у російській же мові зберігається й допомагає витлумачити похідне слово «праздник». 

Словник «козака луганського» Володимира Даля дає розлоге тлумачення:

«ПРАЗДНЫЙ

О месте, просторе - незанятый, порожний, свободный, пустой, опростанный, пустопорожний...

Праздное время - когда нет дела, нечего работать, свободное.

О человеке - гулящий, шатущий, без дела, ничем не занятый или ничем не занимающийся, шатун, баклушник, лентяй. Бездельный, суетный, пустой, в чем нет ничего дельного, полезного...

Праздновать - быть праздным, или не делать, не работать». 

Отже, «празнувати» - буквально означає байдикувати? Саме так і сприймається більшістю наших російськомовних (і не тільки!) земляків вшанування церковного свята. Не освячення життя участю в богослужінні, молитвою, вчинками милосердя, а банальне байдикування стало ознакою свята. І скільки б не будувалося в Харкові церков, а все одно добре, коли в них усіх разом набереться парафіян на святковій літургії стільки, скільки в будь-якому з десятків супермаркетів тієї самої неділі.

Граматика диявола

Диявол - це стародавній віртуоз підробок і фальшувань. Хто ж краще за нього може пересунути кому в фразі «стратити не можна помилувати», аби помилування обернулося на вирок смерти? Хто ще так майстерно правду перетворить на брехню? Недарма грецькі перекладачі Старого Завіту замість гебрейського sāṭān вжили слово «διάβολος» - наклепник, підбурювач, лихословець.

Його присутність в інформаційному просторі почалася з зовні невинного питання: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?» (Бут. 3:1). Він не стверджує – він питає! А разом із тим змушує Єву вагатися: а може, й справді батьківська турбота Творця була лише деспотичним обмеженням свободи? Вагання ж завершується гріхопадінням...

У диявольській граматиці вірність перетворюється на впертість, пошук виходу з кризи - на зраду, дистанціювання від інфекційно хворого – на втечу від помираючої матері. Диявол заохочує іґнорувати досвід дружніх стосунків і трактувати батьківську любов священнослужителя як підступне прагнення увійти в довіру. Порятунок він тлумачить як загибель, покірливість – як кар’єризм, а сміливу ініціятиву проводу – як зраду. Зате зрада в граматиці диявола може стати солідарністю, обмова – захистом істини, інтрига – мудрою політикою.

Амбітність письменника легко озброює його вправністю казуїста. Саркастичний винахідник фальшування правди тільки втішається, знов і знов пропонуючи перетворити віртуальні хліби на камені, а камені – на хліб. Хіба ж це проблема в світі новітніх інформаційних технологій!

Облуда граматики диявола відкривається за однієї умови – чистоти серця. Бо саме «чисті серцем... побачать Бога» (Мт. 5:8). Бачення ж Бога починається з мистецтва помітити в людині особистість із власними талантами та творчими перспективами, нáтхненими благодатним віянням Святого Духа, а не спотворений образ ворога, яким показує ближнього  «брехун і батько лжі» (Ін. 8:44).

Вміння правильно поставити кому – це не лише ознака філологічної грамотності. Це часом свідчення свободи від спокусливого прагнення скористатися слабкістю ближнього, аби приректи його якщо й не на страту, то на знеславлення. Це свідчення сили духу, здатного захистити власний талант від нав’язливої граматики диявола.

Пастка віртуального світу

Втеча з реальної дійсности у віртуальну реальність часом ототожнюється в нашій уяві з юнаком, відгородженим від зовнішнього світу навушниками й зануреним у ритми рок-музики, або з позеленілим від браку повітря ґеймером. 

Але мандрівка у вигаданий світ стара, як і людська цивілізація. Міф, казка, пригодницький роман, фільм-фентезі – кожна епоха пропонувала власні технології розширення життєвого досвіду  за допомогою вигаданих світів і їхніх мешканців. Кожне покоління проходить на шляху до дорослости через етап захоплення власним Задзеркаллям.

Проблеми виникають, коли гра уяви полонить гравця настільки, що він не хоче повертатися в реальний світ або й губить межу між віртуальністю і справжнім довкіллям. І це стосується не тільки мешканців божевілень. Найбільші суспільні проблеми виростали з самовпевненого прагнення перенести ілюзорний світ з нездорової уяви в реальну дійсність. Однак кожна вавилонська вежа – чи то Третій райх, чи комунізм, чи «русский мир» - була приречена на крах. З однієї елементарної причини – будівничі віртуального світу поставали перед реальністю Творця. 

Псалом застерігає: «Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому! Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа чуває!» (Пс. 126:1). Світи нашої уяви виявляться пустоцвітами, коли не спиратимуться на всеосяжну присутність Творця. Ця ж присутність оприявнюється Його Словом – воплоченим у Сині Божому, донесеним до нас пророками й апостолами. «Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ін. 1:3). Божа присутність оприявнюється Церквою – Небом на землі.

Скільки б не було спроб, звинувачуючи Церкву в недостатній пошані до людської гідности, моделювати суто світські морально-етичні доктрини, - з дивною послідовністю вони обертаються на протилежність деклараціям їхніх ідеологів. Під прикриттям просвітительських гасел «Liberté. Égalité. Fraternité» - «Свобода. Рівність. Братерство» приходить якобінський терор. Країна, що проголошує «Всё во имя человека, всё для блага человека» («Все в ім’я людини, все на благо людини»), вкривається концтаборами. Захисники сексуальних свобод прагнуть обмежити свободу совісти й замкнути християнську громаду в новітньому ґетто.

Простір людської уяви рясніє незліченними спробами втекти від реальної Церкви з її догмами та канонами. Хтось звужує межі власного духовного життя до штучно створеного сеґменту особистого вдосконалення: «Я маю в Бога в своєму серці, і мені церква непотрібна». Інший локалізує церковне життя в рамках самоуправної парафії чи ж самопроголошеної юрисдикції. Трапляються й амбітні прагнення відчути себе деміургом, творцем нових «помісних» церков. Тільки ж спроби створити власну церкву волюнтаристськими методами або підступом поза апостольською традицією неминуче обертатимуться пародією. Навіть коли за цими спробами стоятимуть зовні ефектні й розрекламовані державні проєкти.

Віртуальний світ завжди ряснів пастками. Що потужнішою ставала технологічна оснащеність людської уяви, то небезпечнішими, підступнішими виявлялися ці пастки. Рятувати від них може тільки повсякчасне відчуття джерела й рушія реального світу – Бога. І жодна, навіть найвигадливіша ілюзія, жоден симулякр не замінить повноти спілкування з Ним, котра відкривається через Церкву. Церкву, єдину в своїй соборності й тяглості двотисячолітньої апостольської традиції.