Помолімося за опонентів

Довідавшись, що в християнській громаді Коринта, утвореній завдяки його проповіді, почалися конфлікти між прихильниками різних угруповань, апостол Павло дав вірній його навчанню частині громади взірець відповіді на несправедливі звинувачення: «Коли нас лихословлять, ми благословляємо; як нас переслідують, ми терпимо; як лають, ми молимось» (1 Кор. 4:12-13).

Мужній крок Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви до реального, а не декларативного поєднання спадкоємців Володимирового хрещення здійняв у середовищі православних фундаменталістів хвилю критики й несправедливих звинувачень. В устах опонентів поєднання УАПЦ й УГКЦ ожила риторика часів Івана Вишенського й Касіяна Саковича. Це провокує учасників об’єднавчого процесу до адекватної відповіді.

Але, включаючись у дискусію, замість творення єдности ми поглиблюватимемо цивілізаційний розрив, що формувався з XVII ст. внаслідок взаємного віддалення з’єднаної та не з’єднаної з Римом частин історичної Київської митрополії. Можна було б наводити безліч критичних оцінок стану ворожих одна одній православних конфесій, можна було б виявляти й оприлюднювати глибинні мотиви дій тих, хто відійшов від Харківсько-Полтавської єпархії, - і таким чином закріплювати своїми словами протистояння. Як же тоді з нашою вірою у всепереможну силу єдности Пресвятої Тройці, здатну поріднити християн в одному містичному тілі, – «щоб були всі одно» (Ін. 17:21)?

Відтак же помовчімо. Не тому, що нам бракує відповіді на брутальні закиди недоброзичливців, зовсім ні! А через те, що ми будуємо єдність і для них, відповідаючи на заклик Отця, Котрий обдаровує нас Духом єдности не для розбрату і протистоянь, а для творення Царства Небесного на землі, що ним і покликана бути Церква. Помовчімо і помолімось, як і вчить нас першоверховний апостол. Помолімось за тих, що нас лають і лихословлять. Пам’ятаючи: «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене» (Мт. 5:11).

Нет, это тебя спаси, Господи!

В росіян побутує такий сюжет з життя православних святенниць. Зустрілися біля церкви дві злі бабусі, дивляться одна на одну з ненавистю, а сваритися в святому місці не зважуються. І ось одна таки не втрималася від ущипливої репліки, а друга їй переможно відповідає, ніби засуджуючи на вічні муки:

- Спаси тебя, Господи! 

Перша ж з обуренням вигукує:

– Нет, это тебя спаси, Господи!

Є така категорія людей чи не в усіх наших церквах. Вони наполегливо демонструють свою релігійність, прагнуть, аби всі побачили й оцінили їхню доброчесність, і приховують усе, що руйнує цю картину, насамперед від священика. Але вони ж не пропустять жодної нагоди, аби нишком обмовити, образити, принизити того самого ближнього, в любові до якого гучно присягаються.

Ось одна з таких святенниць, потай залишивши свою парафію нібито через незгоду з її позицією, пише до настоятеля sms-вітання на день його народження (повністю зберігаю орфографію):

- Шановний о. N! З днэм народжэнням! Хай Господь здоров,я посилае. Бог подаруе надію і тэпло на многії літа на щастя і добро на взаемнэ порозуміміння. А МАТІНКА БОЖА своїм омофором покривае ВАС і охороняе від злих духів які опанували ВАМИ особливо 24.06.015. З повагою до ВАШОГО САНУ! NN

Зворушливо, правда? Особливо про злих духів і загадкову дату, сенс якої адресат так і не зміг вирахувати. Але ж як «по-церковному», тобто сльозливо й патетично...

Одне слово, «нет, это тебя спаси, Господи!»

Істинно православні?

У церквах візантійського обряду поминання на великому вході закінчується словами: «Всіх вас, православних християн, нехай пом’яне Господь Бог у Царстві Своїм завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні». Але тепер мене бере сумнів: може, варто уточнювати: «православних та істинно православних християн»? 

Ні, йдеться не про релігійне об’єднання, відоме під назвою «Істинно Православна Церква». Річ у тім, що сьогодні мені розповіли, як один непоганий чоловік, перейшовши на знак незгоди з планованим діялогом з УГКЦ до іншої парафії, відповів у соціяльних мережах на питання про причини цього кроку: «Ну я ж істинно православний».

Ось і виникло питання: може, це й справді така інша конфесія? Там, напевне, завжди пов’язують у церкві характерні хусточки, хрестяться на кожне «Господи, помилуй», підставляють голови під Євангеліє й Чашу... Але ж якби цим обмежувалося! Гірше, що там, багато говорячи про любов, ревно, з насолодою ненавидять. Ненавидять, приховуючи ненависть за фарисейською фразою. Ненавидять і бояться всього, що не вкладається у їхнє вузьке й обмежене розуміння Церкви. І бачення Церкви для них стає все вужчим і вужчим, аж доки звужується в кращому разі – до своєї парафії, в гіршому – до кількох однодумців.

Ні, мабуть, я таки й надалі поминатиму просто «всіх православних християн», обіймаючи цими словами всіх, хто живе за євангельськими заповідями й заповітами Отців Церкви, згідно з канонами Вселенських соборів. А всі ці заповіді, заповіти, канони, як мусимо пам’ятати, Господь звів до двох фраз: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою... Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22:37, 39). Апостол Павло ж уточнив: «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!» (1 Кор. 13:1). І коли в громаді немає любови, а є її імітація, що приховує зраду та ненависть, то навряд чи там є істина, а тим більше – православ’я...

«Хто не з нами – той проти нас»

Євангеліє від Луки наводить такий епізод: апостол Іоан розповідає Спасителеві про людину, яка вигонила бісів Христовим іменем. Це обурило апостолів, і вони намагалися зупинити екзорциста. Та Ісус відповів: «Не зупиняйте його, бо той, хто не проти вас — той за вас» (Лк. 9:50).

«Хто не проти вас – той за вас». Христос навчає цінувати однодумців, шанобливо й бережно ставитися до них, нехай там вони собі перебувають поза колом твоїх друзів, поза твоєю організаційною структурою та різняться від тебе своїм світоглядом, звичаями, риторикою. Христос проголошує головну засаду християнської солідарности.

Диявол послідовний і винахідливий у спотворюванні Христового навчання. ХХ століття залишило в свідомості поколінь, вихованих авторитарним режимом, іншу, альтернативну доктрину: «Хто не з нами – той проти нас». Вона ділить увесь світ на «своїх» і «чужих». «Чужими» ж виявляються всі, хто зважується відійти хоч на крок убік від догматизованого соціяльного вчення, хто полемізує з авторитетами, хто ставить під сумнів двополюсність суспільного середовища. 

Чи тільки комуністи керувалися цією доктриною? Якби ж то! Большевицький фанатизм виріс із багатовікового досвіду авторитаризму, сполученого з фанатизмом релігійним. Недарма ж Микола Бердяєв вважав московський православний месіянізм з наскрізною ідеєю «Москви – третього Риму» попередником большевицької ідеології.

Давно очікуване очищення наших міст від комуністичної символіки навряд чи здатне звільнити людську свідомість від стійких вірусів авторитаризму. Є реґіони, де вже давно немає ані пам’ятників Леніну, ні вулиць його імени, але ленінський стиль мислення продовжує панувати в ставленні до ближнього. Принаймні в деяких середовищах. Релігійна риторика лише приховує там зневагу до гідности співвітчизника, котрий зважується на власну думку, на неординарний пошук шляхів здійснення Христового заповіту «щоб усі були одно» (Ін. 17:20). Де й беруться квітчасті епітети на його адресу! І онуки силоміць переведених Сталіним на православ’я галичан з апломбом навчають споконвіку православних слобожан і полтавців, як треба ставитися до інших конфесій та екуменічних ініціятив. Можливо, православ’я видається їм якоюсь новою релігією, де замість євангельського «хто не проти вас – той за вас» лунає по-сталінському безкомпромісне: «хто не з нами – той проти нас»?

Каїнів братовбивчий комплекс

У рік 1000-річчя подвигу померлих за братолюбство князів Бориса і Гліба варто знайти час для пошуку прихованих джерел руйнівних братовбивчих протистоянь, тягар яких українці несуть крізь історію. Пошуку не в академічних дослідженнях і архівах, а у власному серці, в глибинах генетичної пам’яти, якою наділили нас предки.

Зазвичай уважається, що ментальне протистояння "Схід - Захід" нав’язане нам московськими політтехнологами 11 років тому для вербування в індустріяльних реґіонах України електорату для "антизахідного" Віктора Януковича. Воно ніби й так, доти лінія розламу дійсно не набувала такого виразного геополітичного обрису. Та хіба ж її не було?

З ранньомодерного часу зберіглася написана в запорозькому козацькому середовищі "Сатира на слобожан". Її невідомий автор знущально висміює претензії слобожанських поселенців на козацький статус. От запорожці - то таки справжні козаки, а слобожани... Cатирою ж протистоянння не закінчувалося: доходило до збройних нападів, кривавих зіткнень. Зрештою до кінця XVIII ст. на втіху історичному ворогові не лишилося й сліду ані по Запорозькій Січі,ні по слобожанських полках.

Чотириста років тому розігралася інша історична драма. Козацтво, заздро поглядаючи на шляхетські привілеї своїх співвітчизників, розпочало галасливу пропагандистську кампанію проти примар насильницького навернення православних на унію. І хоч як намагалися стримати цю кампанію церковні ієрархи на чолі з митрополитом Петром Могилою - дарма! Гасло було підхоплене на воєнні прапори, стало офіційним мотивом для повстання  - і весь лівий (як тоді називали "татарський") берег України разом із Києвом був вогнем і мечем звільнений від католицької присутности й укинений у пащу московського звіра. Церква невдовзі поступилася місцем всуціль фальшивому "відомству православного сповідання", а всеосяжна русифікація й досі не дає простору для здорової національної самоідентифікації.

В сучасній науці є таке гасло "алієнізація" - відчуження, виведення поза сферу власної ідентичности. Багато хто з нас відчув його на собі, коли власні близькі родичі й учорашні друзі з Росії раптом засвідчили вороже неприйняття всього, що для нас дороге. Важко вбити брата, якщо ти не вигадав для цього переконливих мотивацій, якщо не розірвав із ним родинних стосунків. А от коли він для тебе - лише докучливий сусід, якого треба пильнувати, коли ти обмовляєш його, робиш зрадником православної віри - тоді й лунає зверхнє "Чи я сторож брата свого?" (Бут. 4:9).
Протистояти розбратові й братовбивчій ворожнечі можна лише плекаючи культуру миру, неможливу без жертви, без поступок власними амбіціями. Рівноправного діялогу бояться ті, хто не готовий бути частиною родини, хто прагне для себе привілеїв, вивищення. Бо ж чого прагнув Каїн? Бути першим, найближчим до Бога. Той же натомість приймав жертву Авеля...

Чи ж не є роз’ятрюваний страх перед католиками, що заважає декому згодитися навіть на партнерський діялог з УГКЦ, атавістичною часткою Каїнового страху, густо замішаного на ненависті, заздрощах, власному комплексі меншовартости? А на противагу йому з далекого 1015 року лунають слова Борисового сповідання: "Не підійму руки на старшого від мене брата, бо його я маю собі за батька". Слова любови, перед якими капітулюють насильство та сама смерть.

Постріли в спину

Вже понад рік Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви живе за умов гібридної війни. Щомиті ми пам’ятаємо: за кілька десятків кілометрів стоять ворожі танки, готові увірватися в Харків. Наші активні парафіяни готуються до діяльності в підпіллі, до партизанської боротьби. Вже втрачена парафія Всіх святих землі Української в Красному Лучі, що опинилася на окупованій території. Будні громад складають збирання коштів, закупівля одягу, продуктів, нелетальної техніки, перевезення допомоги на фронт. І, звичайно, молитва за перемогу.

А тим часом на нашій землі лунають вибухи, гинуть люди. Ось і цієї ночі в самісінькому центрі Харкова підірвали стелу під щоглою з синьо-жовтим прапором. Східноукраїнськими містами й селами блукають найманці, агітуючи за Путіна й «Новоросію». Діють диверсійні групи. Немає жодного серед нас, хто б не відчував повсякчасної небезпеки, постійного психологічного тиску. Один за одним відходять у інший світ наші літні земляки, не витримавши навантаження.

За цих умов особливо гостро відчуваєш потребу християнської єдности. Єдности всіх тих, хто любов до ближнього розуміє в дусі Євангелія, а не агітаційних відеосюжетів московського телебачення. Не випадково цієї зими в Харкові відбулися не зауважені пресою виняткові екуменічні богослужіння в кафедральних храмах усіх конфесій – УГКЦ, УАПЦ, РКЦ, УПЦ КП (перелічую в порядку черговости відправ), де спільно молилися всі чотири єпископи. За винятком владик Московського Патріярхату...

Прагнучи розвинути ці тенденції, з мрією про єдність, здатну зберегти право кожного на власну ідентичність, харківський єпархіяльний собор шість днів тому звернувся до єпископату УГКЦ з проханням порадити шляхи до досягнення такої єдности. І тоді залунали постріли. Ні, не з Москви, не з диверсантської зброї. Стріляли свої – автокефалісти, обурені кроками, що руйнують стіну недовіри, зведену в Галичині між земляками наприкінці ХХ ст.

Постріл словом також убиває. Убиває фізично, провокуючи серцеві напади чи спазми судин. Убиває морально, штовхаючи до зради. Самозвані «вболівальники» за Харківсько-Полтавську єпархію не можуть ані повернути назад перебіг подій, ні збудувати щось рівноцінне унікальній за своєю стійкістю й креативністю східноукраїнській єпархії, котра одна єдина трималася ці 15 років на засадах статуту УАПЦ й заповіту Патріярха Димитрія. Але вони можуть зруйнувати – і самозречено руйнують, поширюючи плітки, надсилаючи образливі листи, захлинаючись в істериці біля телефону.

Один мудрий чоловік застеріг мене, що людина, яка найбільш ворожа ухвалам Харківсько-Полтавської єпархії про зближення з УГКЦ – патріярх Кирил (Гундяєв). Це ж він і його підопічні зверталися до зарубіжних церков з твердженням, ніби на Донбасі війна йде між православними з одного боку та «католиками, уніятами й розкольниками» з іншого. Це московські можновладці прагнуть протиставити нас один одному й заохочують православних стріляти в католиків. Тепер же, в ці постові дні, залунали й постріли з іншого боку. Невже ті, хто хапаються за телефонну слухавку, аби вилити потоки жовчі на наших отців і братчиків, не відчувають, чия рука вкладає в їхню зброю набої? Набої слова, що вбиває.