«Лапки» - чорна мітка зі світу церковного бізнесу

Кожен, хто читав у дитинстві «Острів скарбів» Річарда Льюїса Стівенсона, пригадує «чорну мітку» (Black Spot) – вигаданий автором зловісний знак звинувачення в порушенні піратських звичаїв: аркуш паперу з намальованою фарбою або сажею чорною плямою. 

Юний Джім, почувши про чорну мітку, розпитує свого постояльця Білла «А що це за чорний знак, капітане?», - то чує: «Це щось таке, як повістка на суд, друже».

Чорна мітка – це знак звинувачення в порушенні піратських правил, втечі зі світу морських грабіжників. У Стівенсона за нею майже неминуче йде жорстокий суд і не менш жорстоке покарання. Передчуваючи його, «капітан» Білл помирає від пережитого потрясіння:

«Коли я відпустив руку, він підніс її ближче й глянув на те, що було затиснуте в долоні.

- О десятій годині! - вигукнув капітан. - Лишилося шість годин. Ми ще їх ошалапутимо!

Він зірвався на ноги, але тут-таки похитнувся і схопився за горло. Так він постояв хвильку, похитуючись із боку на бік, а тоді, якось чудно скрикнувши, упав горілиць на підлогу.

Я відразу кинувся до нього, гукаючи матір, та було вже пізно. Капітан нагло помер від апоплексичного удару».

В світі православної полеміки час від часу зустрічається характерний аналог чорної мітки – лапки («»). Ними таврують тих, хто не належить до кола визнаних автором священнослужителів, а тому і його сан – сумнівний, несправжній. Він не патріярх, а «патріярх», не архиєпископ, а «архиєпископ», навіть не монах, а «монах». Богослужіння, відправлювані ним, недійсні, а тому їх треба дублювати, тепер уже «правильним» священнослужителям, без лапок.

Все це нібито має свої богословські обґрунтування. Сумніви в дійсності сану формально мотивуються підозрою в перерваному апостольському спадкоємстві свячень. Спадкоємством свячень називають духовний зв’язок, що поєднує сучасне священство з апостольською громадою, обдарованою в день П’ятдесятниці благодатним сходженням на неї Святого Духа. Але щоразу, коли з’являється надія на спростування цих сумнівів: оприлюднюються докази збереження «неканонічною» Церквою апостольського спадкоємства, знаходиться шлях до входження під юрисдикцію канонічно визнаної Церкви, - це чомусь викликає в полемістів не задоволення, а лють. Адже вони визнають лише себе носіями Божої благодаті. Повноваження інших заперечуються або ставляться під сумнів.

Людині з-поза постсовєтського простору важко зрозуміти цю логіку. Але кожен українець, росіянин чи білорус, приречений час від часу стикатися з реаліями кримінального бізнесу, пізнає знайомі риси. Це боротьба за монополію. Входячи в реальність посткомуністичного Сходу Європи, де химерно переплелися релікти совєтського мислення й закони злочинного світу, частина старої Церкви знаходить собі місце серед нових еліт, пов’язаних суто діловими стосунками. А отже, живе за законами цього світу та вимагає цього від інших.

І ось раптом з’являється хтось іззовні й виголошує: «Моє Царство не із світу цього» (Ін. 18:36). Він зважується діяти незалежно від успадкованої з СССР церковної номенклатури. Це ніби жебрак узявся збирати гроші в метро без санкції кримінальних наглядачів або новостворена фірма відкинула опіку «смотрящих»! Тут і з’являється на світ чорна мітка – «лапки», символ відчужености від світу успіху й кругової поруки. Немає сумніву: коли б у цей світ заблукав раптом хтось із апостолів, його звання, дане Христом без санкції «смотрящих» за релігійним сегментом цього світу, також узяли б у лапки...

Пастка церковного уставу

Засвоєне з латини слово «статут» в українській мові означає документ, що визначає правила існування організації, її внутрішній устрій та зовнішні стосунки. А поряд із ним збереглося й старовинне слов’янське слово «устав», яким перекладається грецьке «Τυπικόν», тобто порядок відправи богослужінь та організації побуту монашої спільноти. Саме монашої, бо устав богослужінь формувався в близькосхідних монастирях, де молитовне життя було вельми інтенсивним і займало провідне місце в побуті чернечої спільноти.

Апостольська доба не залишила документальних свідчень про порядок щоденних богослужінь. Знаємо про апостолів одне: «Вони всі однодушно були на невпинній молитві, із жінками, і з Марією, матір'ю Ісусовою, та з братами Його» (Діян. 1:14). Але як саме правилася ця молитва, як здійснювалася євхаристія – цього немає ані в Новому Завіті, ні в творах тогочасних авторів. Здогадуємося, що співалися псалми, читалися книги Старого Завіту, і мусимо обмежуватися цими здогадами. Та ще відкриваємо одну несподівану річ: що далі опинялася християнська громада від своїх джерел, то довшими й складнішими ставали її богослужбові відправи.

Вже до ІХ-Х ст. на візантійському Сході оформлюється складна структура щоденних богослужінь, до якої входили, крім літургії, вечірня, повечір’я, полуношниця, утреня, 1, 3, 6, 9 часи. Ядром богослужінь були старозавітні псалми, а довкола них розростався й розростався текстовий ескорт із тропарів, кондаків, канонів, стихир. Їхній добір визначався сполученням рухомих і нерухомих свят, добового й тижневого кола богослужінь. Складається й Типікон або Устав – книга, яка реґламентувала складну систему поєднання різних частин богослужіння. В такому вигляді Русь переймає в Х-ХІ ст. візантійську обрядову традицію.

Великі спільноти монастирів Палестини, Афону, Константинополя могли дозволити собі ретельно студіювати Устав, тримати спеціяльно навчених уставщиків (знавців Типікону), дбати про володіння культурою хорового співу й дяківського читання. Зрештою, в житті монахів молитва посідала пріоритетне місце, і багатогодинні щоденні богослужіння відповідали чернечому покликанню. А от у парафіяльних храмах ситуація була зовсім іншою. Парафіяльна спільнота збиралася на молитву лише епізодично, переважно в неділі та свята. Рівень церковної освіти парафіян був дуже строкатий, мало хто міг витримати з достатньою увагою довгі години молитви. Монотонне дяківське читання й нерозбірливий спів спонукали до зосередження на іншому, життьовому. Прагнення механічно перенести в парафію монастирський устав богослужінь ставало пасткою, в якій гинуло справжнє покликання церковної відправи: єднати громаду в спільній молитві. Долати цю пастку доводилося, шукаючи обхідних шляхів, коли в богослужінні зберігалося основне, а другорядне скорочувалося або випускалося.

Кожен парафіяльний священик і нині стає перед вибором між скрупульозним дотриманням уставу та винахідливим узгодженням його з реальним станом і духовними потребами пастви. Не йдеться про нехтування уставом: він лишається загальною стратегією побудови богослужіння. Але скупчення уваги на ньому загрожує формалізацією парафіяльного життя, втратою молитовної наснажености слова. Бо не досить прочитати текст Мінеї або Октоїха, аби слово перетворилося на молитву. Необхідна енергія нашого серця, сприйняття читаного слова за власне звернення до Бога. Коли ж монотонні звуки ледь зачіпають наше вухо й линуть поза серцем, бубоніння на хорах може лише зневірювати й будувати бар’єри в стосунках із Творцем.

«Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи» (Мк. 2:27), - застерігав Христос. Під суботою слід розуміти широке коло уставних приписів і вимог, які реґламентують життя релігійної людини. Вони, ці приписи, важливі й необхідні. Устав допомагає нам зберегти спільність богослужбових відправ в усіх храмах свого обряду, впорядковує річний ритм життя церковної громади. Але важливо рятуватися від його диктату, від сприйняття уставних вимог як такого собі буддійського молитовного колеса, яке чинить молитву поза нами, незалежно від нашого сприйняття. Тоді й церковне богослужіння може перетворитися на одноманітне тло до блукання між ікон і запалювання свічок перед ними.

Коли ж знання уставу переростає в комплекс вищості над іншими, коли дотримання уставних деталей стає самоціллю, а суперечки про них обертаються образами на адресу інших – ось тоді ми й можемо стати схожими на тих, кого Христос найгостріше викривав: на фарисеїв. Адже ж саме фарисеї настільки скупчували свою увагу на незліченних приписах, виведених із Мойсеєвого П’ятикнижжя, що не помітили в Ісусі з Назарету обіцяного Месію. 

«Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди!» (Мт. 23:25), - виголошує Христос. Уставне богослужіння і є в якомусь сенсі зовнішнім елементом життя спільноти, суть або середину якого становить діяльна любов до ближнього. Мудра стратегія духовного зростання християнина полягає в тому, аби, з увагою й пошаною приймаючи зовнішнє, видиме в житті церкви, закріплене в уставі, не зупинятися на ньому, не потрапляти в підступну пастку церковного уставу. Бо ж Господь чекає нас далі, в мовчазній глибині безмежної жертовної любови, яка не потребує слів.

Цвинтар громадських ініціятив

Закликаючи до служіння ближньому, Церква покликана ініціювати, підтримувати й організовувати доброчинні проєкти, джерелом яких є жертовність її парафіян. Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви від часу її відродження 1992 р., попри відсутність підтримки ззовні, постійно шукає ефективних і чесних форм допомоги співвітчизникам. З цією метою наприкінці 1990-х рр. було засновано Харківську єпархіяльну амбулаторію, Єпархіяльну бібліотеку прп. Венедикта Нурсійського. Потреба підтримки захисників України на східному фронті викликала утворення волонтерської організації «Доброчинець». Законослухняна єпархіяльна консисторія дбала про здобуття для них легального статусу через реєстрацію як юридичних осіб.

Але в усіх цих ініціятив виявився спільний підступний ворог – адміністративна система. Першою її жертвою стала єпархіяльна амбулаторія. Висококваліфіковані лікарі – доктори, кандидати медичних наук, наші ревні парафіяни – не могли зрозуміти: чому, приймаючи хворих у свій вільний час, купуючи за власні кошти ліки, вони повинні ще вистоювати в черзі зі звітами за квартал і за рік, а в разі затримки платити штрафи з власної ж кишені? Зрештою, лікарі не витримали й ухвалили рішення про ліквідацію амбулаторії. Але й за скасування прав юридичної особи теж довелося платити!

Бібліотека продовжувала діяти. Вісімдесятирічний завідувач, єдиний штатний працівник, не обмежуючись турботами про фонди, ремонт, обслуговування читачів, ходив по податкових, вистоював черги, витримував хамство й відверте знущання чиновників. Зрештою, це прискорило передчасну смерть стійкої Лілії Віталіївни. Їй на зміну прийшла молодша завідувач бібліотеки, жертовна, віддана справі людина. І тут виявилося, що вже не досить товктися по чергах і стукати в зачинені кабінети. Тільки за те, щоб у Департаменті державної реєстрації Міністерства юстиції було змінено запис імені завідувача, вимагається сплатити мито – 410 грн., кошти, для бібліотеки дуже помітні. Адже бібліотека не має фінансування, книги їй передаються в пожертву, а завідувач працює на громадських засадах! 

Єпархія, хай теж небагата, цього разу знайшла потрібні кошти. Але чи вистачить у доброчинних інституцій коштів і наполегливости для протистояння навальному наступові адміністративної системи, яка після «Революції Гідности», виявляється, стала ще підступнішою й винахідливішою? І чи не перетворюється наша країна, де бездарно імітуються реформи та безпідставно проголошується утвердження громадянського суспільства, на цвинтар громадських ініціятив, систематично винищуваних зміцнілою за останні роки бюрократією?

Інфантильні сварки замість суспільних дискусій

Відомий журналіст Аркадій Бабченко опублікував чудову статтю «Успех эксперимента по дебилизации России», у якій виводить проблеми сучасної суспільної психології російського народу зі сформованого протягом останніх років національного інфантилізму. Хтось в Україні, може, зловтішатиметься, переживаючи власну інакшість. Але, озираючи українську реальність минулого місяця, чи зможемо ми щиро заперечити наявність аналогічної проблеми в нас самих, або, точніше, в тій верстві, котра воліє визначати себе як «національна еліта» - чи то політична, чи підприємницька, чи й наукова?

Ось один народний депутат б’є перед телекамерами ногою силовика. Інший виносить з-за трибуни прем’єр-міністра. А там на засіданні міністр кидає склянку на губернатора...

Хіба це дорослі люди, наділені почуттям відповідальности? Ні, психологічно це підлітки – емоційні, не переобтяжені вихованням, байдужі до реакції оточення, якщо воно не належить до їхньої субкультури.

А ось іще один штрих. Низка поважних імен з’являється спершу під відкритим листом з осудом проф. Григорія Грабовича, а невдовзі інші академічні авторитети позначають своїми іменами лист з осудом осудників. Обидва листи сповнені образ на адресу опонентів. Причина – висунення праць визначного американського літературознавця на здобуття Шевченківської премії. Премії, котра давно вже стала предметом для кпинів багатьох українських інтелектуалів.

Важко звинувачувати в інфантилізмі серйозних науковців, поділених різним ставленням до неординарних літературознавчих концепцій Григорія Грабовича. Але чим інакше можна пояснити дитяче прагнення вчинити прилюдну словесну бійку замість обміну аналітичними публікаціями з арґументованими доказами власних позицій? І хіба не є суспільною місією інтелектуала демонстрування культури діялогу, котрої катастрофічно бракує посткомуністичному суспільству – як у Росії, так, на жаль, і в Україні?