Проповідницькі надуживання

 

Колись давно, ще на початку священничого служіння, я зустрів мудру фразу одного досвідченого проповідника. Може, я її трохи перефразую:

-        - Перші 15 хвилин священник говорить до людей, наступні 15 хвилин – сам до себе, а все, що далі – для диявола.

Потім я не раз мав нагоду переконатися в справедливості цих слів. Більше того, чув, що в деяких семінаріях привчали юнаків вкладатися взагалі в 6 хвилин. Мені б, мабуть, це було складно. Але життя переконало мене, що 10-15 хвилин – оптимальний час для того, аби коректно й переконливо витлумачити євангельський текст і виявити сенс закладеного в ньому послання в актуальних обставинах сьогодення.

Слово «коректно» я вжив не випадково. Адже проповідник завжди повинен пам’ятати: він не демонструє свою ерудицію, не пропагує власні політичні переконання, а пропонує церковну інтерпретацію Христового Євангелія. Свята Літургія, на якій зазвичай виголошується проповідь, - це не урок катехизису чи нагода висварити недисциплінованих парафіян. Це служба таїнства, найбільшого з таїнств – євхаристії, коли сам Христос приходить до вірних під виглядом  хліба і вина. І жодні словесні надуживання не повинні затінювати цього тріумфу єднання пастви і Пастиря.

Небезпеки приходять, коли позбавлений систематичного контролю священник увіходить у роль всевідного старця, гуру, й перетворює амвон на сцену, з якої щедро ділиться суб’єктивним трактуванням суспільної моралі, історії, політики. Особа з авторитарними схильностями може таким чином розігнати по-християнському побожну частину громади й зосередити довкола себе психологічно вразливих осіб, що конче потребують зовнішнього авторитету. Зрештою, так починається чимало тоталітарних сект. Бог, а тим більше церковна ієрархія, відсуваються в таких ситуаціях на другий план, поступаючись пріоритетом впевненому в собі лідерові.

Спокусник тріумфує. Бо там, де ієреєві бракує смирення, свідомости своєї апостольської місії як Христового посланця в світ і побожного тремтіння перед Святая Святих, проростає найнебезпечніший гріх – гординя. А вона споконвіку була найефективнішим знаряддям протистояння князя гордині Творцеві. І коли захоплений собою проповідник зловживає довіреною йому місією навчання Божого люду, варто подумки озирнутися: чи не стоїть за його плечима той, на чий рахунок насправді адресований невпинний словесний потік…