1 вересня 2025 р. (наступного понеділка) в університеті починаються заняття. Але ніхто з викладачів кафедри ще не знає, чи працюватиме він наступного навчального року: наші трудові угоди завершуються 31 серпня (в неділю). Ще наприкінці попереднього навчального року нас змусили написати заяви про те, що знаємо про завершення трудових угод 31 серпня. Отже, чи укладатимуть з нами нові угоди, ми ще не знаємо.
Ритм праці, до якого
я звик, працюючи з 1981 р. в університеті, був доволі логічним. Наприкінці
навчального року складалося навантаження на наступний рік, упорядковувався
розклад занять і кожен викладач мав протягом літа підготувати програми навчальних
курсів, оновити лекції, підібрати навчальний матеріал.
Тепер же лише в
суботу, 23 серпня 2025 р., кафедри одержали штатний розклад, що передбачає
суттєве скорочення числа викладачів. Викладачів, але не навчальних курсів, які
лишаються незмінними! Якщо з 1 вересня і пройде зарахування викладачів на ці
ставки, а між ними розподіляться навчальні курси, то говорити про робочі
програми принаймні нереально. Ці програми в кращому разі писатимуться за кілька
годин до початку лекцій. А їх ще мали б затвердити гаранти освітніх програм,
завідувачі кафедр, методична комісія факультету... Оптимістично припускаючи, це
мало б тривати принаймні місяць. Реально ж термін узгоджень істотно довший.
Що, як і ким
викладатиметься протягом цього часу? Ні, звичайно ж, викладачі якось даватимуть
собі раду: читатимуть за старими конспектами, за торішніми програмами.
Заздалегідь готуватися до викладання курсу, коли ти не знаєш, чи працюватимеш в
університеті і як розподілиться навантаження, абсурдно. Значно передбачливіше
шукати собі запасний варіант працевлаштування, тим більше, що навіть
професорські ставки нині вже нижчі за середню зарплату в Україні. А
сподіватися, що на такі умови праці підуть талановиті випускники – згодяться на
кількарічну аспірантуру, виснажливий і дорогий процес захисту дисертації,
щорічне переукладання трудової угоди й перманентну невизначеність майбутнього –
принаймні наївно. Талановиті люди вихолощуються з вищої школи, а ті, хто ще там
тримається, приречені переживати все відчутніший хаос.
Кінцевим
бенефеціаром і жертвами цього хаосу стають студенти. Студенти воєнного часу,
наймужніші з юнаків і дівчат 17-22 років, ті, хто не схотів влаштуватися в
упорядкованих західних університетах, а обрав українську вищу школу. Тільки
сором перед ними й відчуття відповідальності перед майбутнім змушує сумлінну
частину викладачів героїчними зусиллями протистояти штучно влаштованому хаосові
та в атмосфері прифронтової небезпеки дбати про якісну передачу знань
студентам.
Немає коментарів:
Дописати коментар