Хаос неминучий?

 

1 вересня 2025 р. (наступного понеділка) в університеті починаються заняття. Але ніхто з викладачів кафедри ще не знає, чи працюватиме він наступного навчального року: наші трудові угоди завершуються 31 серпня (в неділю). Ще наприкінці попереднього навчального року нас змусили написати заяви про те, що знаємо про завершення трудових угод 31 серпня. Отже, чи укладатимуть з нами нові угоди, ми ще не знаємо.

Ритм праці, до якого я звик, працюючи з 1981 р. в університеті, був доволі логічним. Наприкінці навчального року складалося навантаження на наступний рік, упорядковувався розклад занять і кожен викладач мав протягом літа підготувати програми навчальних курсів, оновити лекції, підібрати навчальний матеріал.

Тепер же лише в суботу, 23 серпня 2025 р., кафедри одержали штатний розклад, що передбачає суттєве скорочення числа викладачів. Викладачів, але не навчальних курсів, які лишаються незмінними! Якщо з 1 вересня і пройде зарахування викладачів на ці ставки, а між ними розподіляться навчальні курси, то говорити про робочі програми принаймні нереально. Ці програми в кращому разі писатимуться за кілька годин до початку лекцій. А їх ще мали б затвердити гаранти освітніх програм, завідувачі кафедр, методична комісія факультету... Оптимістично припускаючи, це мало б тривати принаймні місяць. Реально ж  термін узгоджень істотно довший.

Що, як і ким викладатиметься протягом цього часу? Ні, звичайно ж, викладачі якось даватимуть собі раду: читатимуть за старими конспектами, за торішніми програмами. Заздалегідь готуватися до викладання курсу, коли ти не знаєш, чи працюватимеш в університеті і як розподілиться навантаження, абсурдно. Значно передбачливіше шукати собі запасний варіант працевлаштування, тим більше, що навіть професорські ставки нині вже нижчі за середню зарплату в Україні. А сподіватися, що на такі умови праці підуть талановиті випускники – згодяться на кількарічну аспірантуру, виснажливий і дорогий процес захисту дисертації, щорічне переукладання трудової угоди й перманентну невизначеність майбутнього – принаймні наївно. Талановиті люди вихолощуються з вищої школи, а ті, хто ще там тримається, приречені переживати все відчутніший хаос.

Кінцевим бенефеціаром і жертвами цього хаосу стають студенти. Студенти воєнного часу, наймужніші з юнаків і дівчат 17-22 років, ті, хто не схотів влаштуватися в упорядкованих західних університетах, а обрав українську вищу школу. Тільки сором перед ними й відчуття відповідальності перед майбутнім змушує сумлінну частину викладачів героїчними зусиллями протистояти штучно влаштованому хаосові та в атмосфері прифронтової небезпеки дбати про якісну передачу знань студентам.

«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і «Києво-Печерський патерик»

 

Популярне видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» здивувало літературознавчу спільноту, публікуючи 2024 р. дещо незвичну для його зацікавлень середньовічну пам’ятку нашого письменства – Києво-Печерський патерик. Книгарня «Є» додала інтриги, супроводжуючи рекламу книги таким коментарем:

«Книга Києво-Печерський Патерик, автором якої є Майстер Ілля, представляє собою не лише священний текст, але й велику культурну та історичну цінність для українського народу. Це видання, перше, що вийшло друком у Київській Лаврі у 1661 році, і є визнаним шедевром української літератури, зокрема завдяки своїм оригінальним ілюстраціям — дереворитам, які стали візуальним доповненням до тексту і збагатили його сприйняття. Києво-Печерський Патерик створено у контексті, коли церковні установи, зокрема, російська церква, ставили під сумнів права на друк. Після заборони, що тривала з 1703 до 1760 року, видання книги стало можливим лише після проходження жорсткої цензури. Відтак, видання стало не лише духовним, а й дуже символічним актом відродження української писемності та культури»[1].

З цього випливало б, що публікується переклад першого друкованого видання Києво-Печерського патерика – «Патерик ілі́ Отечник Печерскій», опублікованого 1661 р. й передрукованого 1678 та 1702 рр. Хоча гравер Ілля, звичайно, не був автором і цієї книги. Ілюстрації Іллі справді стали важливою подією у тривалій історії публікації тексту, хоча ще істотнішу роль у національній графіці відіграли ілюстрації іншого гравера, Леонтія Тарасевича, вміщені в грудневому накладі «Патерика» 1702 р.[2] Загалом же саме друкована редакція «Патерика Печерського» стала найбільш популярною, хоч, може,  називати її «визнаним шедевром української літератури» трохи занадто. В кожному разі, інформація про публікацію видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» 2024 р. сприймалася з великою втіхою, як давно очікуване оприявнення в сучасній українській культурі чи не найвідомішої пам’ятки нашого ранньомодерного письменства.

Натомість знайомство з опублікованим перекладом принаймні дивує. Насправді це вже четвертий переклад середньовічної Другої Касіянівської редакції Києво-Печерського патерика (1462 року). Попередні переклади здійснили о. Атанасій Великий ЧСВВ (1973), Ірина Жиленко (2001), Марія Кашуба і Надія Пікулик (2001). Тепер же переклав пам’ятку історик Володимир Панченко, котрий успішно поєднує заняття геральдикою з дуже інтенсивною перекладацькою працею. Йому належать переклади творів Л. Керролла, А. К. Дойля, Е. Портер, Дж. Баррі, Дж. Р. Кіплінга, П. Л. Треверс, А. А. Мілна, К. Ді Камілло, Е. Каттон, М. Пессл, Дж. Страуда, Д.Хармса, Б.Заходера,  Мацуо Басьо, поезії танка VII—XIII століть з англійської, російської та навіть японської мов. Про церковнослов’янську досі не йшлося. І ніде в книзі, опублікованій 2024 р., не вказано, за яким джерелом здійснювався переклад. Слід здогадуватися, що за публікацією Дмитра Абрамовича (1930), перевиданою 1991 р. Володимиром Крекотнем[3].

Суворо застерігаючи, що «виключне право на публікацію цієї книжки належить «Видавництву Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»[4], видавці ніде не згадали ані про мову, з якої було перекладено твір, ні про обрану для перекладу редакцію пам’ятки (а їх було кілька), ні про використану публікацію цієї редакції. Зрозуміло, багато чого можна пояснити популярним характером видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Але цього недостатньо, аби виправдати оманливе ігнорування чи ж примітивізацію багатого й вельми драматичного досвіду публікації та поширення «Києво-Печерського патерика». Навіть популярне видання мало б з пошаною ставитися до вимог авторського права й академічної доброчесності. А досить було зробити так мало: зазначити, що перекладається середньовічна рукописна редакція Києво-Печерського патерика 1462 р., для  ілюстрацій же використовуються гравюри Іллі з зовсім іншої редакції, підготованої та опублікованої за настоятельства Інокентія Ґізеля в Києво-Печерській лаврській друкарні 1661 р.

---

[1] https://book-ye.com.ua/catalog/khrystyyanstvo/kyyevo-pecherskyj-pateryk/

[2] Степовик Д.В. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво бароко. Київ: Наукова думка, 1986. С. 167-194.

[3] Антонович Дмитро. Києво-Печерський патерик: Репринтне видання. Київ: Час, 1991. 280 с.

[4] Києво-Печерський патерик / Переклад Володимира Панченка. Київ: Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2024. С. 2.