Юдині голоси під час Великого посту

Важко нам зрозуміти Христа. Чому Він не йшов на компроміс із синедріоном? Навіщо було Йому нападати на храмову торгівлю? Як пояснити Його мовчанку на суді в Каяфи та перед Іродом Антипою? 

Логіка Христа – це логіка жертви. Пересічна ж людина воліє бути не жертвою, а переможцем. Вона мріє про успіх тут, зараз, у реальному житті, а не в майбутньому Царстві.

І тому Юда їй значно ближчий і зрозуміліший. Він не хотів бути з жменькою опозиціонерів, добре відчував кон’юнктуру й волів бачити жертвою когось іншого, а не себе самого. Мовляв, «краще.., щоб Одна Людина померла за народ» (Ін. 11:50).

 

Великий піст з дивною послідовністю виявляє в довколишньому світі тріумфальну присутність Юдиного комплексу. Це й не дивно: ми ж наслідуємо 40-денний піст Ісуса Христа на початку Його служіння. А він таки завершився зустріччю зі спокусником. Останньою ж, найнебезпечнішою зі спокус, був примарний образ опанованого дияволом світу і облудна обіцянка: «Усе це дам Тобі, якщо, упавши ниць, поклонишся мені» (Мт. 4:9).

Христос зі зневагою відкинув підступи облесника. Люди ж так рідко знаходять у собі сили відмовитися від перспективи успіху в обмін на компроміси з власним сумлінням. Адже й цей компроміс пропонується спокусником під виглядом вдалого розв’язання складних і потенційно небезпечних проблем.

Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви нині здійснює історичний акт поєднання з братньою Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ). Вона йшла до цього довгі роки, протистоячи ганебним розколам, опиняючись самотньою в протистоянні кримінальним елементам, що проривалися до управління київським центром УАПЦ. Але 2015 р. стало очевидним, що шанси на відродження УАПЦ вичерпані, а перед православною спільнотою відкривається сумна перспектива дублювання Московського Патріярхату в українській версії. Тоді й тільки тоді Харківсько-Полтавська єпархія визнала єдиною можливістю збереження здорових тенденцій її розвитку поєднання з УГКЦ. Розпочатий на ХХV єпархіяльному соборі 1 квітня 2015 р. шлях підсумував ХХХІ єпархіяльний собор 18 березня 2020 р. Цей собор абсолютною більшістю голосів ухвалив рішення про самоліквідацію єпархії та приєднання її установ і громад до УГКЦ. 

Так, це була жертва. Але саме вона наближає нас до відкупительної жертви, принесеної на Голгофі. 

Аж тут і з’являються облесники. 

30 березня 2020 р. колишній перший заступник голови Харківської обласної адміністрації Анатолій Здоровий вирушає до єпископа Харківського ПЦУ Митрофана Бутинського з пропозицією захопити Свято-Дмитрівський храм Харкова, аби не дати його громаді перейти до УГКЦ. У минулому Анатолій Здоровий відзначався нав’язливим пропагуванням УПЦ КП, сполучаючи його з вищою мірою цинічним ставленням до християнської віри та печерним антисемітизмом. На його сумлінні поділ і дискредитація патріотичних середовищ Харкова, які фатально деградували порівняно з 1990 р. Від 1992 р. він виявляв послідовно вороже  ставлення до УАПЦ. А єпископ Митрофан починав був свою церковну кар’єру таки в УАПЦ.

Того самого дня колишній священик Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ Олег Козубов телефонує до настоятеля Свято-Юріївської парафії м. Полтави о. Ігоря Литвина, переконуючи його перейти до ПЦУ на будь-яких засадах.

Наступного дня інший колишній священик Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ Дмитро Романків приїздить до Харкова до настоятеля Свято-Дмитрівської парафії о. Віталія Зубака, агітуючи того перейти з громадою під юрисдикцію предстоятеля ПЦУ Епіфанія на засадах ставропігії. Колись саме о. Дмитро Романків полюбляв за найменшої нагоди виголошувати панегірики на адресу архиєпископа УАПЦ, проти якого тепер почав війну.

І Олег Козубов, і Дмитро Романків прийняли свячення від архиєрея УАПЦ, позиції якого вони тепер намагаються протистояти. Їм без жодних перешкод було видано відпускні грамоти, а очолювані ними громади мирно відпущено до іншої юрисдикції. Однак цього видається замало. Адже принципова позиція священиків, що зберегли віру в ідеали УАПЦ й послідовно дотримувалися її, виглядає для відступників постійним докором сумління. Та й не може не пригадуватися солідна допомога, яку кожному зі зрадливих священиків надавали парафіяни харківської громади. Тож вказівки схованого за лаштунками синедріону штовхають їх, аби й собі прийти до колишніх співбратів із Юдиним поцілунком.

Так, Юда дістав свій гонорар. Але він так і не встиг із нього скористатися. Це б і мало перестерігати кожного, хто під час Великого посту вирушає до ближнього зі словами лестощів та обіцянкою винагороди за зраду. 

А парафіяни Харкова й Полтави можуть радіти зі стійкости й пастирської далекоглядности своїх настоятелів.