Перші роки української незалежности минали під
невгавне сичання застряглих у минулому недоброзичливців: «Спасибо Руху за
разруху». Строкатий і організаційно аморфний Народний Рух України, котрий в
останні роки СССР поєднав у собі найбільш динамічну частину суспільства, виявився зручною мішенню для
звинувачень в економічній кризі. Адже протягом 1989-1991 рр. саме Рух вимагав
змін, закликав до розширення державного суверенітету України, повертав у
повсякденне життя національну символіку й українську мову, захищав право на
вільне визнання віри й легальну діяльність УАПЦ й УГКЦ. І хто знає, чим би
обернулися події 19-24 серпня 1991 р., коли б Верховна Рада України, парткоми й
управління КГБ не відчували загрозливу присутність за своїми стінами тисяч
рухівців. Та з проголошенням державної незалежности майже всі владні посади
виявилися зайнятими старою партноменклатурою, Рух же виявився частиною нового
декору, нездатною суттєво впливати ані на грабіжницьку приватизацію, ні на
кадрову політику посткомуністичної адміністрації. До того ж, лідери народних
симпатій виявилися неспроможними стриматися від змагання амбіцій, що спричинило
поразку на перших же президентських виборах і ганебні конфлікти та поділи
донедавна солідарного Руху.
Мабуть, усе це й обумовило драматичну
ситуацію, коли спогади про унікальний час змагань за національну державність
стираються не лише з суспільної, але й з особистої пам’яти навіть безпосередніх
учасників тих подій. Уже зараз, лише за 30 років по формальному утворенню
Народного Руху України, стає очевидною психологічна настанова на їхнє забуття
або в кращому разі фраґментацію. Ветерани Руху часом викликають жаль до себе, замість
почуття захоплення мужнім протистоянням всесильній тридцять років тому «імперії
зла».
Відбувається щось подібне до посттравматичного синдрому в учасників бойових
дій або жертв насильства. Можливо, в цьому виявляється підсвідомий жаль за
змарнованими надіями, сором відчути себе відпрацьованим знаряддям політичних
ігор, жертвою облудних лідерів.
У цьому чаїться не лише етична
несправедливість, але й суспільна загроза. Адже, за великим рахунком, боротьба
за утворення першої незалежної громадської організації – Народного Руху
України, подолання страху перед репресивним апаратом, вихід на масові мітинги й
богослужіння заборонених в СССР Церков, поширення незалежної преси й
розклеювання листівок – все, що здається нині таким скромним і ординарним, було
за тих умов справжнім вибухом громадянської непокори й віщувало початок
творення громадянського суспільства. Суспільства, яке й досі лишається для
українців віддаленою перспективою. Кожен Майдан – і 2004, і 2013-2104 рр. –
повертав нас до цієї мети, нагадуючи про необхідність здійснення Революції
Гідности.
Досвід Орвелівського «Міністерства Правди»,
яке постійно підлаштовувало образ історії під політичну кон’юнктуру, принадний
для багатьох сучасних діячів. Читаючи деякі статті чи й книги про кінець ХХ ст.
в Україні, часом відчуваєш себе в паралельній реальності, мало подібній на
добре знайому тобі епоху з власного минулого. Коли ж до цього додаються провали
в пам’яті учасників недавніх подій, неважко спрогнозувати ймовірне маніпулювання
історією проголошення незалежности України на догоду певним політичним
проєктам. Адже й нині неважко зустріти в Україні осіб, ладних повторювати путінську
оцінку розпаду СССР як «геополітичної катастрофи».
Правда, і тільки правда може
зробити нас вільними (Ін. 8:32). Усвідомлення цього спонукає ретельно вивчати досвід того
етапу загальнонаціонального руху до свободи, який пов’язувався з Народним Рухом
України й увінчався «Актом проголошення незалежности
України» 24 серпня 1991 р. Вже немає на світі автора тексту цього акту, одного
із творців Руху, - Левка Лук’яненка. Але ще живуть десятки тисяч українців, тією
чи іншою мірою пов’язаних із національно-демократичними процесами кінця 1980-х –
початку 1990-х рр. Допомогти їм звільнитися від посттравматичного синдрому,
пригадати, записати або продиктувати свої спогади про події тих часів – це не
лише данина вдячности ґенерації творців
нашої незалежности, але й важливий внесок у наше спільне майбутнє. Майбутнє,
яке стане справді вільним лише за умови тверезого й об’єктивного осмислення історичного
минулого. За умови позбавлення страху перед історією.
Немає коментарів:
Дописати коментар