Десять років протистояння розколові

Дванадцятий собор Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, що відбувся десять років тому, 11 квітня 2003 р., опинився перед важким вибором. У грудні 2002 р. фактично довершився розкол УАПЦ в Україні, розпочатий ще 1 березня 2000 р. вибором місцеблюстителя патріяршого престолу всупереч заповітові патріярха Димитрія (Яреми; 1915-2000). За заповітом, після упокоєння патріярха, УАПЦ в Україні мала увійти під юрисдикцію митрополита УАПЦ в діяспорі Константина (Багана). Не встоявши перед тиском адміністрації президента Леоніда Кучми, котра прагнула бачити предстоятелем залежну від президента людину, а не американського громадянина, більшість членів Патріяршої Ради відмовилися тоді визнати за свого предстоятеля главу УАПЦ в діяспорі. Було обрано місцеблюстителя – тернопільського архиєрея Мефодія (Кудрякова), котрий відзначався не лише східним темпераментом, але й мистецтвом порозумінь із світською владою та силовими структурами. Помісний Собор 14-15 вересня 2000 р., в роботі якого брали безпосередню участь представники державної адміністрації, пішов на компроміс: він визнав митрополита Константина духовним главою УАПЦ, але водночас обрав Мефодія (Кудрякова) предстоятелем. Патріярхія мала перебувати в підпорядкуванні митрополита Константина і керуючий справами Патріярхії призначався його указом, представляючи митрополита в Україні. Хистка рівновага, досягнута на соборі, відразу ж почала порушуватися. Спроби Патріярхії зберегти добре ім’я і цілісність УАПЦ наштовхувалися на протидію предстоятеля і його оточення. Добре ім’я УАПЦ, успадковане від патріярхів Мстислава й Димитрія, дискредитувалося брутальними скандалами на кшталт висвяти членів квазімасонського «ордену святого Станіслава» чи стрілянини в тернопільському кафе. Управління УАПЦ узурпувалося тернопільським архиєреєм, а митрополит Константин та Патріярхія усувалися від адміністрування. Розпочатий 2000 р. процес повернення єдности УАПЦ в Україні та в діяспорі під омофором Вселенського Патріярха було зупинено. До УАПЦ потяглися різного роду авантюристи. Харківсько-Полтавська єпархія до останнього намагалася зберегти єдність із галицьким масивом УАПЦ. Ми розуміли, що для західноукраїнських громад, котрі складалися переважно з нащадків греко-католиків, феномен УАПЦ був новим і не підкріплювався власним релігійним досвідом. Попри слабкість і малочисленність парафій, утворених на Слобожанщині, Полтавщині й Донбасі, вони спиралися на автентичну традицію УАПЦ, пам’ятали про своїх земляків – владик Мстислава (Скрипника) та Феофіла (Булдовського), бачили в УАПЦ не новостворену наступницю Московського Патріярхату, а автохтонну інституцію, покликану забезпечити українську присутність у вселенській православній спільноті. Для східних українців УАПЦ не мала сенсу поза єдністю з її діяспорною основою, очолюваною митрополитом Константином. Існування в Україні УАПЦ, окремої від діяспорної частини, виглядало в очах східних українців розколом. Боляче переживаючи дискредитацію УАПЦ та руйнування її канонічних структур в Україні, ми не хотіли розривати єдности Церкви, але водночас і боялися поширення на схід деструктивних процесів, жертвою яких на наших очах ставали громади на Тернопіллі, Поділлі, Волині. Тому єпархіяльний собор 2003 р. ухвалив визнавати надалі єдиним канонічним предстоятелем УАПЦ митрополита в діяспорі, а для правного захисту східноукраїнських громад і єпархіяльних інституцій внести зміни до статуту консисторії (єпархіяльного управління), які б унеможливили залучення Харківсько-Полтавської єпархії до розколу. На жаль, цей коректний шлях запобігання конфліктові не влаштовував ані учасників розколу, ні президентську адміністрацію. Процес правного унормування стосунків єпархії з державою затягнувся на три роки, і аж 2006 р. було зареєстровано нові статути Харківсько-Полтавської єпархії та консисторії. При цьому до статуту за наполяганням департаменту в справах релігій було внесено істотну зміну: єпархія офіційно була визнана «оновленою», що дало підстави поширювати плітки про створення групою громад нової церкви – «УАПЦ (оновленої)». І хоча ці плітки легко спростовуються елементарним знайомством із реєстраційними документами, проросійські джерела та апологети розколу послідовно впроваджують у масову свідомість думку, нібито 2003 р. було започатковано нову релігійну організацію – «оновлену» УАПЦ. Може, Харківсько-Полтавській єпархії й легше було б проголосити тоді себе цілком окремою юрисдикцією та вигадати для неї нову назву, як пропонували були державні чиновники. Адже систематична самодискредитація «галицької» УАПЦ неминуче накладала відбиток і на суспільне бачення нашої єпархіяльної громади. Скоротилося число абітурієнтів нашої вищої школи - Колеґії Патріярха Мстислава. Деякі слабкодухи, втомлені від ототожнення їхньої Церкви з УАПЦ митрополита Мефодія, відійшли від громад. Кожен новий скандал у розкольницькій групі, кожна трансляція богослужінь із порожньої Андріївської церкви або інтерв’ю предстоятеля УАПЦ в Україні коштували нам суспільної довіри і втрати частини парафіян. А бандитський напад групи прихильників митрополита Мефодія на Патріярхію 4 лютого 2005 р. й наступні спроби захоплення наших церков ставлениками альтернативного центру стимулювали перехід однієї громади до УПЦ-КП, а двох священиків – до УПЦ-МП. Та, попри це, ані собор 2003 р., ні жоден наступний єпархіяльний собор (а вони проходили щороку) не ставив питання про цілковитий відхід єпархії від УАПЦ. Навпаки. Харківсько-Полтавська єпархія вперто продовжувала підтримувати дружні взаємини зі Львівським братством, з клириками й мирянами Львівської та Івано-Франківської єпархій. Вона прийняла до свого складу кілька громад з Центральної та Південної України на період до канонічного унормування стану УАПЦ в Україні, надала консультативну допомогу в юридичному оформленні подільських громад, що запрагнули дистанціюватися від дискредитованої релігійної організації митрополита Мефодія. Єпархіяльні документи чітко заявляють, що Харківсько-Полтавська єпархія готова відновити повномасштабну участь у загальноцерковному житті за умови повернення УАПЦ до стану, визначеного Помісним Собором 2000 р., й виведення поза клир осіб із сумнівними свяченнями та авантюрників, чия діяльність руйнує Церкву та суперечить статутові УАПЦ. Дистанціювання від решти єпархій УАПЦ було важким рішенням. Однак воно допомогло зберегти духовне здоров’я парафіяльних громад, поступальний розвиток єпархіяльних інституцій, а найголовніше –атмосферу згуртованої християнської спільноти. Дуже складно пояснити нашим парафіянам, чому на храмові свята до Харкова чи Києва не приїздять священики з Галичини, яке відношення до них має похмурий бородань із телеекранів, що нібито репрезентує УАПЦ, що означає черговий скандал із автокефальним забарвленням у Кам’янці-Подільському, Самборі чи Бучачі. Тим не менше, значно легше витлумачити мотиви непричетности Харківсько-Полтавської єпархії до фатальних змін у західноукраїнському православному середовищі, аніж нести хрест провини за них, не маючи жодних важелів до зміни ситуації. Великий піст – унікальна пора для усвідомлення сенсу місії Харківсько-Полтавської єпархії в церковному житті України. Пригадаймо, про що просив Христос апостолів останньої ночі в Гефсиманському саді, коли взяв із собою Петра, Якова та Йоана: «Залишіться тут, і попильнуйте зо Мною» (Мт. 26:38). Бути з Христом – отже, не тікати, не зраджувати, не йти на компроміси з сумлінням. Виявляти стійкість у вірі. «Пильнувати й молитися» (Мт. 26:41). Зберігати тяглість православної традиції. Таким і уявляється покликання нашої спільноти: бути вірними Христові й стабільними у вірності церковній ієрархії. Саме цей досвід, загартований протягом 2003-2013 рр. у протистоянні різного роду спокусам, інтригам політиків і адміністративному тискові, і несе Харківсько-Полтавська єпархія в скарбницю майбутньої єдиної Помісної Церкви київської традиції.