Десакралізація

 

Геродот, розповідаючи про обмін посланнями перського правителя Дарія і скіфського вождя, так передає пояснення скіфом причин уникання ним бою: «У нас немає ні міст, ні обробленої землі, ні боязні, що вони будуть захоплені і розорені. Нас ніщо не змушує швидше вступати з вами в бій. Не я прийшов у твою землю, а ти в мою. Коли схочу, тоді й поміряюся з тобою силою. Ось якби ти знайшов і спаплюжив священні могили наших предків, тоді побачив би, лякливі ми зайці чи ні».

Кочовий народ не мав за що триматися, крім сакрального простору могил. Але саме цей сакральний простір надихав його на опір загарбнику й мотивував боротьбу.

Сакральний простір Європи формувався майже два тисячоліття. Величні санктуарії і монастирі, храми широкої стильової палітри - все, що складає християнську традицію, набуває сенсу не як архітектурні чи історичні пам’ятки, а як відбиток Неба на землі, потужний пролог дороги у вічне життя. Храмовий простір оприявнюється як простір молитви, а отже зустрічі з невидимим і неосяжним, переживання його присутності - тут і завжди.

Російське вторгнення в Українську Народну Республіку наприкінці 1917 р. започаткувало драму сімдесятирічної профанації наших святинь. Я виріс у містечку, де від колишніх козацьких храмів не лишилося навіть руїн, а цвинтар біля собору перетворився на парк. Тільки от моя бабуся щороку на проводи ходила на це місце, щоб покласти шматочок паски й крашанки там, де лежали її предки. А у Львові я зі зворушенням проходив повз зачинені храми, у клямки яких було кимось неодмінно встромлено букетик квітів. Ми пам’ятали свої святині й мріяли їх відновити.

Мрії ж часом виявлялися оманливими. Коли я прийшов на кафедру історії української літератури, то, всупереч радянській інерції кафедри, взяв за дисертаційну тему Києво-Печерський патерик і прикріпився як пошукач до Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка в Києві. Щомісяця приїжджаючи до Києва, я насамперед відвідував Києво-Печерську лавру, яка тоді мала статус державного заповідника. Церкви́ не діяли, але печери з мощами були відкриті, в них чергували побожні доглядачки й панувала спокійна молитовна атмосфера. Там було легко і приємно молитися.

Та ось сталося жадане: Києво-Печерська лавра була передана Церкві. Російській Православній Церкві – іншої легальної Церкви в СРСР не було. І вже мої перші спроби помолитися в лаврських печерах обернулися розчаруванням. Замість побожного спокою там запанувала метушня, з’явився нав’язливий сервіс бородатих чоловіків і молодиків у підрясниках, лавра почала перетворюватися на ярмарок релігійних товарів і послуг. З усією вульгарною нахабністю в святиню вдерся «русскій мір», згодовуючи наївним прихожанам лубковий пропагандистський товар.

Перехід гібридної війни, яку Росія не припиняла вести проти України, у відверте військове вторгнення змусив державну владу скасувати легковажну ухвалу про передачу лаври РПЦ.  Неважко було передбачити відсутність реальної альтернативи в систематичному догляді за лаврськими будівлями та їхньому використанні. Держава перебрала ці функції на себе, але й почала продукувати проєкти з властивою ліберальній думці фантазією. І ось трапезна церква стає майданчиком для релігійно-політичних акцій та народознавчих перфомансів.

Чи є це профанацією святині – вже стало предметом для затятих дискусій у інформаційному просторі. Може й ні. Але в перебігу цих дискусій з’являється небезпечна повчальна нотка: мовляв, на Заході ж старі храми змінюють своїх власників і використовуються не за прямим призначенням, чому б і нам цього не зробити? Адже церковні громади самі неспроможні забезпечити належний догляд за пам’ятками архітектури!

Перебіг російсько-української війни мав би вже звільнити принаймні інтелектуальні еліти від наївної прямолінійності євроінтеграційних гасел. Ми мали нагоду переконатися, що втрата відчуття sacrum, духовного простору, який належить захищати, незважаючи на особисту небезпеку, знекровлює суспільство перед варварською загрозою. Скільки західних європейців картають українців за те, що, відмовившись капітулювати, ми пішли за людські жертви й руйнування міст і сіл! І чи хоч одна країна Європейського Союзу може переконливо заявити, що встояла б в разі нападу Росії не на Україну, а на неї?

Наші церковні святині – це і є священні сліди предків у давньому скіфському розумінні. А десакралізація святинь, втрата ними натхненної присутності Святого Духа, забезпечуваної церковною молитвою і відправою таїнств, подібна до руйнування оборонних мурів під час ворожого наступу.

Звідусюди чути тривожні сигнали про зазіхання на церковну власність. В Одесі в римо-католицької дієцезії наміряються відібрати приміщення, збудовані й відремонтовані Католицькою Церквою. У Харкові каплиці й парафіяльні будинки Свято-Дмитрівського храму, всупереч клопотанням про повернення церкві, вже в ХХІ столітті були приватизовані сторонніми особами. Та що говорити, коли навіть у Львові чиновники то перекривають в’їзд до храму Святого Юра, то наміряються захопити митрополичі сади.

Колись апостол Павло закликав мешканців Ефесу пам’ятати про духовну підоснову християнської боротьби: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Ефес. 6:12). Як би ми сказали тепер – пам’ятати про ціннісне підґрунтя війни. Виміром нашої духовної сили, нашої зрілості в протистоянні цивілізації зла і смерти є ставлення українського суспільства до своїх святинь, уміння зберігати сакральні оази й захищати їх від профанації. Відтак же - сприяти інституціям, покликаним до цього, належно виконувати свою місію.

І коли слова про перемогу є не дешевим популістським гаслом, а прагненням серця, вони неодмінно мають спиратися на пошану до цінностей, які є фундаментом національної ідентичности українців.