До
нашої Свято-Дмитрівської церкви в Харкові часом заходить відносно молода, добре
вбрана жінка. Вона стоїть на службі, по-своєму молиться, уважно дивиться на
священика, а потім, після служби, таємниче звіряється йому:
- - А Ви знаєте, це ж я
– справжня Юлія Тимошенко. А та, що сидить – несправжня. Вона тільки вдає себе
за мене.
Що
тут скажеш? Навряд чи хтось із лікарів
здатен пояснити, як відбулася втрата особистости й ототожнення себе з відомою,
розрекламованою в медійному просторі особою. І на жаль, навряд чи можливо
повернути хворій людині відчуття власної цінности, відчуття свого «Я».
Слабке
відчуття ідентичности завжди робить нас вразливими до чужих впливів. Скільки
молодих людей намагаються бути схожими на популярних кіноакторів, співаків,
спортсменів, фотомоделей! У деяких молодіжних середовищах зоднаковіння,
прагнення уподібнитися до єдиного взірця, стало визначальною рисою життєвого
стилю. Це і ґоти, і скінгеди, і панки, і емо, і репери... Розчинення в натовпі
однаково вбраних осіб зі спільним жарґоном і манерами стає для них не стільки
формою неприйняття суспільного середовища, скільки втечею від себе, від
необхідности реалізувати свої здібності, виявити свою ідентичність. Прибирання
чужого обличчя врешті решт мотивується психологічною кризою, комплексом
меншовартости.
У
суспільному вимірі комплекс меншовартости виразно виявляється в намаганні послугуватися
мовою іншої нації – могутнішої, багатшої, ліпше репрезентованої в світових
інформаційних мережах. Зворушливі намагання східних українців говорити мовою,
яку вони вважають за російську, викликають в етнічних росіян лише кпини і
зневагу до носіїв цього тавра провінційної закомплексованости. А вже
з’являються заробітчани, які, виїхавши на рік-два до Північної Америки або
Європейського Союзу, прагнуть будь-що-будь приховати своє походження, якомога
швидше забути власну мову, розчинитися в іноземному середовищі. Мені трапилася
одна така пані, котра прожила майже все життя в Україні, але після нетривалої
праці за кордоном воліла писати до мене листи по-англійському...
Як
переслідують нас комплекси меншовартости в церковному житті – там, де,
здавалося б, усе покликане до подолання штучности, світської гри, до розкриття
внутрішнього потенціялу людини! Навіть після звільнення з-під юрисдикції
Московського Патріярхату частина українського духовенства свідомо чи несвідомо
прагне наслідувати чужі обряди й традиції, невластиві Київській Церкві. В
основі цього завжди лежить брак усвідомлення власної ідентичности –
самобутности української традиції, так глибоко закоріненої в християнському
досвіді Київської митрополії Константинопольського Патріярхату.
Російський
духовний досвід – надзвичайно важливий складник багатобарвної палітри
вселенського православ’я. Окремі специфічно московські елементи, що суперечили
грецькій традиції, були викорінювані в Росії за часів патріярха Никона й
запровадження ним богослужбових книг київського взірця. Але потужне відчуття
власної ідентичности й упевненість в унікальності історичного шляху їхнього
народу, яке завжди було сильною рисою росіян, допомогло Московській Церкві
зберегти цілий комплекс самобутніх обрядових і уставних традицій. Це і
характерні московські ризи, і суворий дрес-код при відвіданні храму з
неодмінними хусточками для жінок, і несподівано вільна поведінка під час
церковної відправи, і білі клобуки митрополитів та специфічний патріярший
кукуль.
У
Росії поширився звичай подавати на проскомидію безліч маленьких просфорок, з
кожної з котрих виймається часточка на поминання живих або спочилих. Там набули
непропорційно важливого значення позалітургійні богослужіння: молебні,
акафісти, панахиди, освячення води. Власне розуміння символіки червоного
кольору богослужбових риз («Пасха красная»), який у візантійській традиції
ототожнюється з мучеництвом за віру, спричинив використання червоних риз у
великодній час. На сам Великдень у російських храмах священики намагаються
кілька разів змінити ризи. Російська ментальність, схильна до уніфікації,
прийняла як нормативне єдине зображення хреста – восьмираменного, з похиленою
нижньою перекладиною. Культ Казанської ікони Божої Матері, під опікою котрої
росіяни на початку XVII cт. перемогли були наших земляків, став формотворчим для
їхньої державної свідомости. Надзвичайно розвинулося шанування місцевих святих,
зокрема, культ блаженних – Ксенії Петербурзької, Мотрони Московської тощо.
У
церковному календарі Московського Патріярхату було дещо змінено річну
послідовність євангельських читань на літургії через «воздвиженську
переступку». У понеділок по неділі після Воздвиження, незалежно від того, якого
тижня євангелія до цього читалися, приписувалося читати євангеліє понеділка
18-го тижня (Лк., зач. 10) і звідси продовжувати рядові читання з Євангелія від
Луки. Це називається вересневою (Воздвиженською) переступкою євангельських
читань. Якщо задовго до тижня по Воздвиженні скінчаться зачала Євангелія від
Матея, то Євангеліє від Луки все одно заборонялося починати читати раніше
вказаного терміну. Вимагалося повернутися назад, до прочитаних зачал Євангелія
від Матея, взявши їх, скільки буде потрібно, а з понеділка після тижня після
Воздвиження почати читання Євангелія від Луки.
З
пошаною ставлячись до цих та інших складників російської духовної культури, ми
повинні розуміти: їхнє механіче перенесення в інші Помісні Церкви, зокрема в
Церкви київської традиції, має те саме психологічне підґрунтя, що й втрата
власного обличчя хворою жінкою, котра визнала себе за Юлію Тимошенко. Брак
усвідомлення власної ідентичности робить Церкву безплідною, відірваною від
власного національного ґрунту, а отже, й від своєї пастви. Кожна Православна
Церква покликана говорити до своєї пастви мовою її культури. Адже, за словами
апостола Павла, «як говорить хто чужою
мовою, той будує тільки самого себе» (1 Кор. 14:4).
Відродження
Української Автокефальної Православної Церкви в ХХ ст. передбачало звільнення
української помісної традиції від чужих впливів, від запозичень з інших
національних культур. Церква прагнула повернути власне обличчя, оволодіти
мовою, зрозумілою й переконливою для українців. Відмова від цієї настанови була
б не тільки зреченням власної духовної спадщини, але й втратою пастирської
місії, неможливої без гнучкого й досконалого володіння мовою пастви. Ця ж мова
є системою культурних кодів, вироблених за понад тисячолітню історію
української християнської нації, в якій києво-галицька версія візантійського
обряду відіграє істотну структуротворчу роль. Дбати про збереження її
самобутности – суспільне покликання Української Церкви, нехтування яким здатне
витіснити Церкву на марґінес національного буття, перетворити її на пасивного
ретранслятора чужих культурних і політичних впливів.
Немає коментарів:
Дописати коментар