Джерела церковних конфліктів

 

Колись, ще як тільки я починав своє єпископське служіння в рідному Харкові, то мав відверту розмову з одним давнім знайомим - соратником з утворення демократичних організацій, колишнім дисидентом і політв’язнем. Загалом - інтелігентною і врівноваженою людиною. Він пояснював мені, чому в мене не складаються стосунки з харківським рухівським активом:

- Розумієте, Юрію Андрійовичу (І.К., повагавшись, не став хреститися, пішов у РУНВіру й не зважав на церковний етикет), ви людина надто культурна. А нам треба такого священника, який би московському батюшці картоплю на городі витовк, вікна побив і змусив його забиратися з парафії. Ви ж цього не робитимете?

Згодом мені довелося пережити нав’язування державним апаратом у предстоятелі УАПЦ відверто кримінальної особи з досвідом зони й манерами злодійського авторитета. Важило не те, які це матиме наслідки для Церкви, а обіцяна слухняність у реалізації владних проєктів.

І коли то тут, то там розгортаються ганебні бійки між клириками та їхніми екзальтованими парафіянами, це мене не дивує. Прочитується той самий цинічний почерк світських політиків, яким важливе одне - забезпечення руками формально належних до християнських визнань осіб певних (часом цілком зрозумілих і навіть схвальних) суспільних цілей. 

Губиться тільки одне - автентичність Церкви. Бо коли від її імені хтось вдається до обману й насильства, він демонструє цілковиту несумісність із ученням,  "лагідного і сумирного серцем" (Мт. 11:29) Христа. Шкода, що більшість спостерігачів не замислюватиметься над цим, а тільки з огидою відсахнеться від середовища, де справи так різко контрастують із побожною риторикою.

Глухий кут освітянських новацій

 

Закінчився черговий навчальний рік в університеті. Важкий, виснажливий рік. Із нескінченними повітряними тривогами, постійними жорстокими обстрілами Харкова, тривалими відключеннями електрики. Вже почало забуватися, яке воно – аудиторне навчання. Спершу ковід, потім повномасштабне вторгнення стали нездоланною перешкодою до особистої зустрічі викладача і студентів. Студенти розпорошені по всій Європі, викладачі – по Україні. В рідному місті лишилися лічені одиниці. За таких умов особливо важливі розуміння й підтримка адміністрації, стимулювання вільного пошуку каналів комунікації та інформаційних ресурсів.

Аж ні! Ось уже під час сесії надходить повідомлення: робоча програма твого курсу на минулий навчальний рік оформлена неправильно, бо, виявляється,  ще у середині вересня 2023 р. було розіслано нові зразки. Кидай усе й сідай переписувати програму вже прочитаного курсу…

І це не просто прикрий епізод. Неминуча трансформація системи вищої освіти обертається звичайною бюрократичною імітацією реформ, жертвами яких стають викладач і навчальний процес. Сам зміст навчання нікого не цікавить. Вся увага звертається на правильність заповнення таблиць навчального навантаження, дотримання визначених чиновниками стандартів розмаїтих  звітних форм.

Колись наприкінці навчального року я вже отримував навчальне навантаження на наступний рік і міг до першої зустрічі зі студентами підготувати нову програму, яку складали анотації змісту лекцій, плани семінарів і список літератури. Тепер же навантаження може сформуватися аж у середині поточного навчального року, натомість робоча програма навчальних курсів розрослася до півтора-двох десятків сторінок. Вона неодмінно включає кілька таблиць, окремий опис навчальної дисципліни, її зміст, структуру, наперед визначені завдання для самостійної роботи та індивідуальні завдання (цікаво, розрізнити завдання для самостійної роботи й індивідуальні завдання?), опис методів навчання і контролю, критерії оцінювання та схему нарахування балів, рекомендовану літературу та електронні ресурси, де увага контролерів звертається на наявність публікацій за останні 5 років, а останнім часом ще й на відсутність російськомовних джерел. Це бюрократичний документ, що має мінімальну методичну цінність і розраховується не на студентів, а на перевірки Міністерства освіти й науки, Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), власних університетських методистів. Затвердження різними інституціями програма навчального предмету проходить уже тоді, коли навчання триває, а викладач давно мав би керуватися цією програмою.

Я почав працювати в університеті за часів брежнєвського застою. Тоді мріялося, що разом із радянською геронтократією відійде в минуле й непотрібна писанина, яка розросталася з кожним роком і все більше й більше обмежувала свободу творчого пошуку науковця і педагога. Однак виявилося, що в посткомуністичній Україні процес бюрократизації освіти й поневолення педагога став лише інтенсивнішим. Не диво, що в останні роки найбільш креативні, обдаровані випускники сахаються аспірантури й сприймають пропозицію працювати у вищій школі як особисту образу.

За роки вимушеної праці в дистанційному режимі вже налагодилася певна система використання електронних майданчиків для навчання: Skype, Zoom, Google meet тощо. Але міністерські чиновники воліли б ввести жорсткіший контроль за навчанням і формалізувати дистанційну освіту. Ось і починає нав’язуватися єдина система, в якій має провадитися вища освіта: Moodle. Проблема тільки в тому, що ця система зовсім не передбачає живого аудіовізуального зв’язку викладача з аудиторією. На відміну від, скажімо, Google classroom чи Teams, на платформі яких можна і проводити вживу лекції, семінари чи іспити, і розсилати необхідні матеріали, і збирати есеї чи курсові роботи або просто письмові відповіді на питання. Moodle позбавлений цієї гнучкої оперативності, зате дає кращу можливість університетській адміністрації контролювати працю викладача. Навчальний же ефект, як і зручність оперування системою ролі не грають.

Стратегічною метою війни є не тільки відвоювати територію нашої держави. Не менш важливо зберегти, а бажано навіть і зміцнити інтелектуальний потенціал України. Зокрема в галузях, які визначають вимір національного самопізнання, розуміння своєї ідентичності: в корпусі українознавчих дисциплін. Говорячи ж про європейські перспективи, не забуваймо про їхню обумовленість дотриманням системи цінностей демократичного світу, пошаною до людської гідності, до свободи творчого пошуку. Коли стратегією реформ освітнього процесу стає перетворення університетського викладача на безвладного наймита, то вони визначають зовсім іншу перспективу української вищої школи.

Княгиня Ольга

 

Княгиня Ольга (сканд. Helga) – надзвичайно цікавий і характерний персонаж. Її активна участь у державному житті, сувора й жорстока вдача різко констрастують із пасивною роллю жінки на тогочасному Сході, навіть в елліністичному світі. Поява Ольги в літописному сюжеті за 945 р. нагадує міфологічних жінок-валькірій із скандинавських саг - духів битв і смерти, кривавих месниць. Всі свої дії вона підпорядковує помсті древлянам за смерть чоловіка. Причому сюжет будується на епічній засаді потрійности. В його основі лежить діалог двох етичних систем, які керуються протилежними ціннісними орієнтирами. Древляни-слов’яни вважають, що, вбивши хижого князя Ігоря, вони здобули право на його вдовицю, Ольгу, котра переходить до коростенського правителя Мала. А руська (варязька) княгиня не може заспокоїти свого сумління, доки не винищить усіх, кого вважає винним у смерті чоловіка.

Спочатку до Ольги припливають Дніпром древлянські посли, щоб сватати її за свого князя. Ольга не відмовляється, але радить послам вимагати, аби їх на знак пошани несли до палацу на човнах. У цій підступній пораді приховується танатологічна символіка: скандинавських воїнів ховали, спалюючи в поховальному човні. Опис такого поховання залишив арабський мандрівник Ахмад ібн Фадлан (Х ст.). Не спостерігши прихованих конотацій, древляни дослухалися порад княгині й загинули: їхні човни вкинули до ями й засипали землею.

Потім Ольга запросила прибути на сватання знатних древлян і запропонувала їм помитися в лазні. Коли гості стали митися, їх замкнули й спалили. Тут також можна виявити алюзії до похоронного обряду: тіла померлих і зараз обмивають перед похороном, а давні скандинави практикували кремацію.

Нарешті Ольга влаштовує на могилі чоловіка під Коростенем поминальну трапезу, запрошує на неї древлян і, коли вони впилися, наказала своїм воїнам їх зарубати. «И исъсѣкоша ихъ 5000» («І посікли їх п’ять тисяч») – констатує літопис.

У статті за 6454 (946) р. описується похід на древлянську землю. Ольга вирушила в похід із зовсім юним сином Святославом. Княжа дружина перемогла древлян у бою й обложила Коростень. Після тривалої облоги Ольга позірно згодилася взяти з Коростеня символічну данину - по три голуби й три горобці від оселі. Одержавши птахів, до кожного з них дружинники прив’язали трут і запалили його. Птахи полетіли до своїх гніз у солом’яних стріхах дерев’яних хат, які відразу зайнялися. Коростень згорів ущент.

Подвиги перших варязьких князів – Олега, Ігоря, Ольги - зберігають у літописному викладі первісний колорит скандинавських саг, у які вплетені мотиви слов’янського фольклору. Ольга мститься по-північному жорстоко й винахідливо, спершу принизивши, а потім винищивши вбивць свого чоловіка Ігоря, коли вони намагаються посвататися до неї.

Характеротворча модель літопису кардинально змінюється, коли в статті за 6463 (955) р. ідеться про хрещення княгині Ольги. Ця подія пов’язується з поїздкою до Константинополя – на час написання «Повѣсти временных лѣт» патріаршого центру, якому підлягала Київська митрополія. Літописна розповідь перетворює історію хрещення на дотепну інтригу. Візантійський імператор, зустрівшись із Ольгою, захопився її мудрістю й красою і запропонував стати його дружиною. Ольга не відмовилася, але нагадала, що вона язичниця, а отже, не може вінчатися з християнином. Ольга виявила готовність прийняти хрещення, але за умови, що хрещеним батьком при цьому буде сам імператор. Виходить, що вона знала церковні канони краще, ніж імператор-християнин. Бо після хрещення, коли імператор нагадав про свою пропозицію, Ольга позірно здивувалася:

«Како мя хощеши поняти, а крѣстив мя сам и нарек мя дщерь? А въ крестьянѣх того нѣсть закона, а ты сам вѣси». И рече цесарь: «Переклюка мя, Олга».

«Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону — ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго»

Зберігаючи базовий характеротворчий чинник – мудрість Ольги, літопис переводить його реалізацію в інший вимір. Ольга далекоглядно обирає християнство візантійського обряду, налагоджує духовний зв’язок із Константинополем, але дипломатично захищається від політичної залежности й робить прийняття християнства наслідком свого свідомого вибору, а не місіонерського впливу проповідників. Знаковим є зіставлення візиту княгині до Константинополя з приїздом до царя Соломона в Єрусалим біблійної цариці Савської («цесарицы ефіопьскія»), про який розповідає Третя книга Царств (1 Цар. 10:1-13).

Поїздка княгині Ольги до Константинополя й справді відбулася, але дещо пізніше, 957 р. Візантійські джерела, описуючи її, нічого не говорять про хрещення – неймовірна річ, якби хрещення таки справді мало місце. Більше того, в цих джерелах згадується про присутність серед супроводу руської княгині її духівника. Отже, Ольга вже була на той час християнкою. І не можна виключити, що її хрестили не грецькі, а західні місіонери. Переказ же про хрещення Ольги в Константинополі мав зміцнити історичні підвалини належности Руси до східнохристиянського, візантійсько-слов’янського цивілізаційного простору.

Під 6477 (969) р. у зв’язку з повідомленням про її смерть наводиться похвала княгині Ользі, написана за гимнографічним взірцем. Ольга прославляється як свята, що визначає перелік її чеснот.

Деокупована Балаклія: чи пішов геть «русскій мір»?

Наближається перша річниця визволення міста. Приїзд до нього викликає радісне відчуття повернення до миру. Вирує ринок, відкрито більшість крамниць, допізна працює кафе. На вулицях доволі людно, машин не менше, ніж у довоєнні часи. На пагорбі група дітей у національному вбранні готується до запису виступу. А з самого пагорба відкривається розкішний пейзаж долини річки Балаклійка та районів Лагері та Лагерські Піски – аж до колишнього цементного заводу, перед яким стояли рік тому передові позиції українського війська.

З іншого боку пагорба видно міст, через який іде дорога на Байрак, де також стояло наше військо.

Очікуючи наступу з цього боку, росіяни спробували закріпитися на пагорбі, накопали шанців. Вони не припускали, що наступ почнеться з протилежного боку, через Вербівку, і окупанти будуть змушені стрімко тікати.

Балаклійці завжди дуже дбали про цвинтар на Пісках, за мостом. Але цвинтар опинився в зоні протистояння. На нього падали снаряди, його мінували, аби зупинити наступ українського війська. Тому вже другий рік більшість могил недоступна для родичів. Говорять, що час від часу чути вибухи мін. Могили копають на узбіччі, не зважуючись заходити вглиб цвинтаря, буйно порослого бур’янами.

Ворог утік, але сліди його перебування залишилися. Не тільки в понівечених будинках і на замінованих узбіччях доріг. Свідомість багатьох мешканців міста і до вторгнення перебувала в полоні російських міфів. Про це дбала місцева адміністрація, зокрема, міський голова, який, здавши місто росіянам, утік за північний кордон. День побєди, перше травня, восьме березня та інші знакові для «русского міра» дати відзначалися тут на  муніципальному рівні, в школах, коли не було комісії, вчителі історії повторювали давні наративи. Міський голова, сам родом із українського села Вербівка, ніколи публічно не послугувався українською мовою. Культовими місцями були пам’ятники «героям великої вітчизняної війни», «виконавцям інтернаціональної місії в Афганістані» тощо. Центральний майдан називався іменем останнього першого секретаря райкому КПСС. Місто жило минулим. Патріотична спільнота була майже непомітна на загальному тлі.

Чи сталися якісь якісні зміни з визволенням міста? З кількох побіжних розмов це встановити неможливо. Але тривожить брак певності в майбутньому і віри в нього. Пригадують, як, відступаючи, росіяни обіцяли повернутися. З тривогою дослухаються до новин з-під Куп’янська. Ремствують на брак робочих місць. Значна частина городян назавжди виїхала в чужі краї.

Але найбільшим джерелом зневіри стає висновок про те, що за час війни нічого не змінилося в стосунках простої людини зі світом чиновництва. До влади повертаються старі особи з оточення втеклого в Росію мера. До відповідальности за колаборанство притягаються звичайні працівники сфери обслуговування, які дбали про збереження каналізації, водопостачання, електромереж. А справді значущі особи, як пліткують, відкупилися від звинувачень і повертаються на свої місця. Волонтерську допомогу роздають ті, хто розподіляв був гуманітарну допомогу з Росії.

Чи правдиві ці плітки? Сподіваюся, ні. Але дуже тривожить загальна апатія, зневіра в можливості змінити щось кардинально. Балаклія застигла в очікуванні, змирившись зі статусом депресивного провінційного містечка.

Катастрофічно бракує об’єкту суспільної довіри. Армія? Городяни не можуть забути, як їх здали окупантам у березні 2022 року, як тікали через Вербівку українські солдати. Віра? Три парафії Московського Патріярхату навряд чи збирають у звичайну неділю більше як кількадесят бабусь разом узяті, та й не схожі вони на джерело віри. Волонтери від інших конфесій сприймаються як місіонери, котрі гуманітарною допомогою хочуть підкупити місцевих жителів. Мова? Після кількох десятиріч її викорінення вона, хоч і важко, повертається в сферу повсякденного спілкування – правда, в далекій від літературної норми діалектно-суржиковій версії. Але було б зарано говорити про усвідомлення її цінності як фундаментальної ознаки власної ідентичности.

Порівняно з радикальними зрушеннями в масовій свідомості Харкова ситуація в Балаклії розчаровує. Боюся, що це властиве не тільки моєму рідному місту, а й багатьом іншим східноукраїнським містам, уже звільненим чи щойно  звільнюваним українською армією. Перемоги на полі бою стають незворотніми тоді, коли переможець упевнено закріплюється на здобутих позиціях. А цими травмованими війною позиціями є душі наших недовірливих і обережних земляків, насторожену замкненість яких ще належить подолати.

Спонука до самоідентифікації

Видавництво «Свічадо» не вперше і, сподіваюся, не востаннє дарує українському читачеві книги, які дозволяють поглянути на наші сучасні проблеми по-новому, крізь призму історичного досвіду. Завдяки компетентній праці відомого перекладача Андрія Павлишина нещодавно з’явилася друком українська версія виданої п’ять років тому в Ґданську польською мовою об’ємної монографії професорки тамтешнього університету Маґдалени Новак «Два світи: Проблема національної ідентифікації Андрея Шептицького в 1865-1914 роках». Солідний том нараховує 640 сторінок дрібним шрифтом із ґрунтовною бібліографією та іменним покажчиком.

Напевне, обсяг книги трохи відлякує пересічного читача, як і суворо об’єктивний академічний стиль викладу, детальність опису суспільно-політичного контексту виростання митрополита Андрея Шептицького в духовного лідера галицьких українців. Спершу навіть дратує ряснота посилань і скрупульозність у доборі етнонімів для окреслення все ще доволі розмитої самоідентифікації наших західних співвітчизників кінця ХІХ – початку ХХ ст.: «русини/українці». Крім усього іншого, здається, що ще можна сказати нового про митрополита Андрея Шептицького після низки публікацій, які вже з’явилися за роки незалежности?

Однак варто пересилити вагання й відкрити книгу, аби зрозуміти її цінність не лише як погляду на визначну історичну особу під цілком свіжим, неординарним кутом зору, але й  як заохочення до роздумів над найактуальнішою для сучасних українців проблемою національної самоідентифікації. Професор Новак занурює нас в атмосферу суспільного, культурного, релігійного життя польських еліт підавстрійської Галичини, помітну частину яких складали нащадки спольщених українських шляхетських родин. Чудово володіючи матеріялом, вона виводить українського читача поза неминучо обмежені й однобічні уявлення про тогочасну ситуацію, пропонує зрозуміти рації польських співгромадян, які боляче переживали поневолення поділеної трьома імперіями батьківщини та підозріливо ставилися до не певних своєї ідентичости «русинів», частина з яких – і то чимала! – раптом опинилася в полоні оман історичного ворога, Москви.

Родина й оточення Романа Шептицького були неприємно вражені його рішенням змінити обряд і інтегруватися в середовище,  від якого вже давно відірвалися були його предки. Доки йшлося про протистояння москвофільству й збереження греко-католиків у єдності з Римом, відтак же і з польською римсько-католицькою спільнотою, демарш молодого Шептицького приймався з розумінням. Однак, швидко пройшовши шлях від добромильського новика до митрополита Львівського, граф Шептицький виявляє себе не польським емісаром у «русинському/українському» середовищі, а справжнім архипастирем народу, свідомого себе і готового боротися за власні права. Це дивує, розчаровує і насторожує його колишнє оточення. Не бракує підозріливости й в українському середовищі, яке пильно стежить за кожним примирливим жестом митрополита.

Докладно аналізуючи суспільний, насамперед медійний, резонанс від учинків і заяв митрополита Андрея Шептицького, професор Новак не занурюється в деталі обрядових і мовно-алфавітних змагань, які вирували в Галичині. Вона виявляє загальну тенденцію змін у суспільній позиції львівського владики: нащадок спольщених галицьких бояр не тільки крок за кроком здіймається до осягнення власної ідентичности – він разом із тим стає одним із найбільш креативних творців нової національної ідентичности українців, зрослої на давній історичній традиції і сферментованій викликами нового часу. При цьому авторка залишає митрополита на рубежі найбільш зламних подій у його житті та суспільно-церковній місії - перед початком Першої світової війни.

Парадокс, але, попри всю часову, культурну, ієрархічну дистанцію, драма Романа/Андрея Шептицького, польського аристократа й українського першоієрарха, суголосна досвідові болючого пошуку власної ідентичности сучасними українськими високопосадовцями, бізнесменами, інтелектуалами. Середовища, які зазвичай називають «суспільними елітами», увійшли в добу військового протистояння з Росією потворно зросійщеними, з деформованою ідентичністю. Причому це стосується не тільки східних областей, але й усієї України, бо, навіть зберігаючи мову, наші земляки потрапляли в психологічну пастку чужої культури. Жертвами навальної асиміляції стали десятки мільйонів українців, які опинилися на території Російської Федерації, зокрема в історично українських реґіонах: на Кубані, Східній Слобожанщині, в Зеленому Клині тощо. Найчастіше на їхнє походження натякає тільки прізвище…

Ситуація цивілізаційного протистояння ставить нині кожного перед необхідністю позиціонувати себе в одному з двох альтернативних просторів: у ксенофобічному імперському «русскому мирі» чи в приреченій на роль оборонного щита демократичної Європи Україні. В чомусь цей вибір однозначніший, простіший для порядної людини, ніж той, який мав зробити Роман Шептицький. Але й він вимагає зусиль, цілеспрямованости, готовности до духовної трансформації. Зате ж перспектива цього вибору відкривається у долі митрополита Андрея, пошук яким власної ідентичности вивів його в коло найбільш цілісних, плідних і самобутніх постатей Центрально-Східної Європи нової доби.

Раджу й вам звернутися за книгою безпосередньо до видавництва «Свічадо»: https://svichado.com/svyati_i_vyznachni_postati/postati/dva-sviti

Чи варто міняти імена одних колаборантів на інших?

Стимульоване російською агресією оновлення української топоніміки викликає необхідність шукати нові імена для назв вулиць, майданів і цілих міст, що стали свого часу жертвами політики суцільної совєтизації довколишнього простору. В окремих щасливих випадках можна просто повернути старі назви. Так вулиця Карла Маркса знов стає Благовіщенською, майдан Рози Люксембург – Павлівським. Сподіваюся, і вулиця Пушкінська в Харкові поверне собі першу назву – Німецька, яку мала до 1899 року. Це може стати знаком вдячности німецькому народові за його допомогу в протистоянні російській навалі.

Аж от раптом виринають пропозиції увічнення в харківських топонімах талановитих письменників, які, однак, свого часу зі зброєю в руках боролися проти Української держави, були членами комуністичної партії, а після російської окупації Української Народної Республіки (УНР) 1920 р. стали активними пропагандистами нового, соціалістичного устрою. Певна річ, що їхні твори, як і «Партія веде» Павла Тичини чи «Пісня про Сталіна» Максима Рильського, заслуговують на увагу дослідника. Тим більше, що художня цінність літературної спадщини «розстріляного Відродження» незвідна до присутніх у ній прокомуністичних ідеологем. І все ж увічнення імені в назві вулиці чи майдану передбачає не естетичну оцінку творів, а солідаризацію з суспільною позицією митця. Позиція ж ця була часом, відверто кажучи, колабораціоністська.

Василь Елланський (псевдонім - Еллан-Блакитний; 1893-1925) - активний учасник боротьби проти Української держави під час визвольних змагань, член ЦК Компартії (більшовиків) України, редактор офіціозу маріонеткової УСРР - газети «Вісті ВУЦВК». УНР для нього – «хахлацька оперетка», «куркуляча українська “демократія”, «хуторянська товстопика Гапка», зігнаний з кубла гад («Після завіси», 1921), «жовто-блакитна контрреволюція» («Розвал жовто-блакитної реакції», 1921). Він злостиво відгукується на 7-річчя Третього універсалу Центральної Ради (20.11.1917):

Але міцний радянський лад!

А УеНеР? Плюєм на неї –

На ювілей її кривавий

І банду нацвождів лукавих («Коляка в домовину», 1924).

 

Микола Фітільов (псевдонім - Хвильовий; 1893-1933) - організатор і очільник загону, який воював проти армії УНР, свідомий член Компартії (більшовиків) України, переконаний прихильник соціалізму. Попри, безперечно, об’єктивний резонанс епатажних гасел «геть від Москви!», «до психологічної Європи», «азіятський ренесанс», Хвильовому йшлося не про розрив із червоною Москвою, а про звільнення від впливу ідеологічно ворожої йому буржуазної культури царської Росії та орієнтацію на Європу «Дарвіна,.. Маркса». У цей самий час Євген Маланюк – старшина армії УНР, приречений на довічні скитання на чужині, нагадував запамороченим ейфорією «українізації» літераторам УСРР про інший Захід:

Могутній вітер історичний

Знов віє з Заходу на Схід. —

Вивітрює з повітря сморід —

Отих кривавих «кіслих щєц»,

На мор московський — свіже море

Несе очищення кінець.

Загояться всі гнойні язви,

Мов шолуха, спадуть всі назви,

І дійсність встане в світлі дня

Грізною карою вогня.

«Мов шолуха, спадуть всі назви»… Хай же імена свідомих чи несвідомих колаборантів входять у наш культурний простір разом із їхніми літературними творами в шкільному та університетському курсах гуманітарних дисциплін, нехай ці твори займають належне місце на полицях бібліотек і книгарень, зберігаються в пам’яті комп’ютерів. Але навряд чи варто легітимізувати політичний досвід осіб, які діяльно співпрацювали з окупаційним режимом і мали на своїх руках кров захисників УНР. Бо інакше, дочитавшись до делікатних моментів їхньої біографії, наступні топонімічні комісії неодмінно включать «вулицю Еллана–Блакитного» чи «проспект Миколи Хвильового» до уточненого списку об’єктів декомунізації. І назви ці спадуть із історичного простору міста, мов шолуха.

Спокуса доктринерства

 

Останню настанову Ісуса Христа, адресовану Його апостолам: «Ідіть і навчіть усі народи» (Мт. 28:19), дехто з амбітних, але не вельми багатих на життєвий досвід священнослужителів сприймає як спонуку до нестримного доктринерства - повчання всіх, хто опиняється в орбіті їхніх контактів.

Ось на Страсному тижні з’являється повідомлення про те, що в одному східноукраїнському храмі УГКЦ – бідненькому, розміщеному в пристосованому приміщенні, - невідомі хулігани чи провокатори побили вікна. Як на це реагує священик із захищеного від вандалізму Львова? Він у коментарі повчає: на Страсному тижні слід думати про розіп’ятого Спасителя, а не про земні речі. Нібито все й правильно, але виглядає як знущання над постраждалими й по суті беззахисними людьми, що стали об’єктом насильства.

Або ще реакція іншого священика на повідомлення про поїздку громадського об’єднання «Доброчинець» на деокуповані території, зустрічі з дітьми, надання їм гуманітарної та психологічної допомоги. Здавалося б, до чого тут причепитися? Аж ні! Священик обурений: а чому з волонтерами не було священика? Адже там потрібна не психологічна підтримка, а молитва. Що тут заперечиш? Молитва справді потрібна скрізь – і в звільнених селах, і під окупацією, і в місцях перебування тимчасово переміщених українців. Але ж на якій підставі знецінювати жертовну місію світських волонтерів?

Колись апостол Яків застерігав: «Хай не буде багато таких, які стають учителями, знаючи, що приймемо більший осуд» (Яків 3:1). Вчительська місія священика складна й відповідальна, коли ж вона зводиться до повчань і зверхніх настанов усіх довкола далеко поза межами власної компетенції, то тільки відштовхує людей. Справжнє пастирське мистецтво полягає в умінні зрозуміти, підтримати, надихнути власним прикладом, виявити елементарну людську солідарність і співчуття до тих, хто проходить важкі випробування та гідно здійснює за цих умов гуманітарне служіння. В умінні не повчати, а навчати.