Рік святих Бориса і Гліба

15 липня 1015 р. помирає князь Володимир Великий. Таємно поховавши батька, один із дванадцятьох Володимирових синів, Святополк, вирішив позбутися конкурентів у боротьбі за престіл. Послані ним убивці 24 липня зарубали популярного серед дружинників ростовського князя Бориса (хресне ім’я Роман), а 5 вересня під Смоленськом зарізали муромського князя Гліба (хресне ім’я Давид).

Обидва князі були заздалегідь попереджені про небезпеку. Їх закликали до опору, до збройного змагання за Володимирову спадщину. Але спершу Борис, а потім і Гліб категорично відмовляються. Ціною власного життя вони прагнуть зберегти Русь-Україну від братовбивчої війни. Логіка князів, вельми вразлива з погляду політичної конкуренції, виглядала так: краще самому загинути, аніж стати призвідцем кровопролиття. 

Невдовзі після загибелі Бориса і Гліба їхній брат Ярослав Мудрий переміг Святополка й став великим князем Київським. Мощі загиблих князів знаходять нетлінними. Біля місця їхнього поховання починають діятися чуда. Справджуються молитви до загиблих. І вже до кінця ХІ ст. Борис і Гліб канонізуються - визнаються святими. Відтоді Русь-Україна приймає їх за своїх небесних покровителів.

Минулий рік залишив Україні криваві наслідки національного розбрату. Прагнення донецького клану будь-якими засобами зберегти своє панування обернулося тисячами людських жертв, важкою економічною кризою, гуманітарною катастрофою для Донбасу. 

1000-річний ювілей святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба дає підставу замислитися над християнською альтернативою цинічної боротьби за владу. Боже Провидіння, впроваджуючи нас у ювілейний 2015 рік, спонукає до пошуку гідних розв’язань цивілізаційного конфлікту. Розв’язань, ключ до яких лежить у відкритті сили братньої любови, вартої жертви. У відкритті всепереможної сили національної солідарности.

Неовізантійський синдром православ’я

Є в церковній риториці посткомуністичної України одна сакральна фраза, вживання якої стало знаком політичної лояльности й державницької думки: «Об’єднання в Єдину Помісну Православну Церкву». Її заведено проголошувати при поясненні причин браку солідарности українців: немає єдиної Церкви – немає солідарности. А далі йде логічний висновок: досить утворити Єдину Помісну Православну Церкву, як нація згуртується в протистоянні всім зовнішнім і внутрішнім ворогам.

Любителів цієї фрази не турбує ані релігійна індиферентість абсолютної більшости українців, ні мінімальний вплив церковної ієрархії на політичні погляди їхньої пастви. Більше того, охочі до вживання згаданої мантри особи нерідко є людьми конфліктними, нездатними формувати довкола себе середовище однодумців. Релігійні об’єднання, до котрих ці особи належать, самі не відзначаються згуртованістю.

На що ж розраховують адепти культу «Єдиної Помісної Церкви»? На державу! Давній візантійський синдром, заподіявши стільки лиха Церкві в минулому, оживає в посткомуністичній Україні. Ще на початку 1990-хх рр. раз у раз доводилося чути рецепт подолання розколу:

-         - От якби президент зібрав усіх єпископів в одній кімнаті, замкнув і не випускав, доки не об’єднаються, ми б уже мали Єдину Церкву!

Правда, гарна була б Церква, керована заляканими пристосованцями?

Подібні ідеї циркулюють не лише в хворій уяві псевдопатріотичних політиків. Сталася Революція Гідности, що мала б пробудити в кожному з нас почуття відповідальности за власну суспільну місію. Аж раптом у західноукраїнських православних деканатах починають збирати підписи під зверненням до в. о. Президента України Олександра Турчинова з закликом об’єднати Православні Церкви України. Здається, вся Україна знає, що Турчинов належить до зовсім іншої конфесії, критично наставленої до канонів православ’я. Звертатися до баптистського пастора з проханням об’єднати Православні Церкви принаймні принизливо. Байдуже! Підписують!

Апофеозом активности сповідників культу «Єдиної Помісної Церкви» став проголошений у Рівному 13 листопада 2014 р. «Меморандум про єдину Україну та єдину Українську Помісну Православну Церкву». Місцевій адміністрації вдалося долучити до цієї авантюри не лише представників трьох Православних Церков, але й греко-католицьку громаду. Минуло кілька днів – і голова Рівненської обласної адміністрації був звільнений з посади, єпископи Московського Патріярхату відкликали свої підписи, а канонічна влада УГКЦ пояснила, що їхня Церква не може брати участь у подібних акціях. Байдуже! Нав’язлива ідея не зникає. Більше того, пропонується збирати підписи депутатів Верховної Ради, аби у відповідь на їхнє звернення Президент Петро Порошенко видав указ про «об’єднання в Єдину Помісну Православну Церкву» всіх православних України.

Брутальне втручання імперської влади в життя Східної Церкви завдало низку важких ударів і по Церкві, і по Візантійській державі. Поширення аріянства, конфлікти з християнськими спільнотами Близького Сходу, іконоборництво – у кожному з цих важких епізодів домінує вплив державних чинників. У Росії ж на початку XVIII ст. державне домінування над Церквою досягло ще вищої точки. Адже синодальний устрій визнавав главою Церкви монарха. Лише нечисленні праведники на кшталт священномученика Арсенія Мацієвича, народженого на Волині, відчули грізну небезпеку цього устрою й зважувалися відверто протестувати проти нього. Та не бракувало й конформістів, починаючи з ідеолога синодальної реформи митрополита Феофана Прокоповича.

Чим усе закінчилося – вже відомо. Єдина Державна Церква Російської імперії виявилася картковим будинком, за фасадом якого приховувалися отруйні пагінці большевизму. З семінарій, священичих родин, парафіяльних шкіл виходять найжорстокіші гонителі Церкви за всю її історію.

Анахронічні ідеї творення «Єдиної Помісної Церкви» силою державних законів і використання адміністративного ресурсу відображають насамперед комплекси меншовартости їхніх адептів, невіру у власні сили, а врешті решт і в силу Божої благодати, дарованої Церкві. Спокусливо виправдовувати власну пасивність – невміння налагодити катехизацію дітей, капеланство у війську, душпастирську опіку студентів і хворих – відсутністю державного статусу Церкви. Поряд із тим у поширеній ідеї творення Єдиної Помісної Церкви руками світської влади приховується й вірус чужого християнській доктрині тоталітаризму, прагнення керувати Церквою без дотримання соборних засад православ’я, таких прикметних для київської традиції.

Державна влада може істотно допомогти Православній Церкві в Україні прямувати до єдности. Для цього треба опанувати культуру партнерських стосунків з усіма частинами православної спільноти, створювати ситуації рівноправного діялогу між різними юрисдикціями, стимулювати оздоровчі процеси в кожній із церковних громад. Але водночас стратегічно важливо уникати волюнтаристських кроків, суворо дотримуватися закону й вимагати цього самого від релігійних громад, коли треба – караючи порушників. Церква ж бо потрібна народові не як частина державного механізму, а як духовний авторитет, провідник на шляху в майбутнє.

Пастир – це той, хто йде попереду. Йде самостійно, торуючи дорогу пастві. Без прийняття на себе цієї місії церковні діячі, отруєні неовізантійським синдромом запобігливого очікування від державної влади розв’язання власних проблем, приречені тупцюватися на місці, спостерігаючи, як їхня отара розбігається на всі боки в пошуках гідних довіри провідників.

Моральна перемога «Свободи»

Недавні вибори до Верховної Ради України розчарували більшість українців. Романтики, котрі очікували істотних змін у настроях виборців і культурі боротьби за посади народних депутатів, переконалися: Революція Гідности надто мало змінила не лише ввесь народ, а й навіть безпосередніх учасників цієї революції. Навіть реальна небезпека окупації не вельми посилила почуття відповідальности за майбутнє.

На тлі несподіваного успіху щойно створених партій і блоків поразка ВО «Свобода» виглядає прикрим непорозумінням. Ні, звичайно ж, цю поразку можна пояснити і непропорційно потужною кампанією дискредитації «Свободи» в мас-медіа, і непрофесійною діяльністю деяких вихідців із цієї партії в західних реґіонах, і традиційним саханням галичан від палкої підтримки політика до його цькування. Але серед критичних оцінок передвиборчої кампанії «Свободи» виринає кілька тенденцій, які змушують поглянути на поразку партії під іншим кутом зору.

1. «Свободі» закидають, що її передвиборча кампанія була надто скромною. Пригадаймо: напередодні виборів усі проукраїнські сили закликали одна одну заощадити гроші на агітації, зважаючи на потребу оборони. У той час, коли інші зіґнорували ці заклики, «Свобода» утрималася від коштовних акцій.

2. Вважається, що «Свобода» дискредитувала себе, увійшовши до складу об’єднаної опозиції. Справді, тоді, навесні, можна було зайняти виграшну для партії позицію стороннього спостерігача, уникаючи самознищувальної ролі «камікадзе». Та, з огляду на загальнонаціональну потребу консолідації, «Свобода» увійшла до уряду, одержавши найскромніші посади, фактично позбавлені реального впливу на державну політику.

3. Ще раніше «Свобода» приєдналася до ідеологічно чужого для неї «Євромайдану», коли протестні акції після спроб розгону демонстрантів почали переростати в Революцію Гідности. І на цьому новому Майдані «Свобода» виявила себе однією з найбільш згуртованих, організованих і цілеспрямованих сил. А під час передвиборчої кампанії вона відмовилася спекулювати на пам’яті «Небесної сотні» та апелювати до невиразних «ідеалів Майдану».

4. Відмовившись входити до блоків і насичувати свій список відомими іменами та представниками впливових економічних кланів, «Свобода» виявила турботу про власну ідентичність, а уникаючи порожніх обіцянок, не схотіла вводити виборців в оману.

5. У першій п’ятірці списку «Свободи» не було знакових постатей, що втілюють у масовій свідомості збройне протистояння російській аґресії. Замість батальйонних командирів АТО, партія надала 5-те місце власному активістові, керівникові Харківської обласної організації ВО «Свобода» Олексієві Миргородському, скромному офіцерові, який замість обіцяного йому за квотою місця в обласній адміністрації обрав службу на східному фронті.

Я співчуваю виборцям «Свободи», котрі пережили розчарування і вважають себе несправедливо скривдженими. Виглядає так, що й майбутня Верховна Рада відчує брак добре організованої націоналістичної фракції. Але, як християнинові, мені здається, що самій ВО «Свобода» немає підстав для розпачу. Адже всі перелічені закиди по суті свідчать на користь «Свободи». Історія доводить: врешті решт завжди виграє сила, озброєна переконливою та цілісною ідеологією, здатна не зраджувати ідеалів задля тимчасового успіху. Інакше не може бути в світі, де діє Боже Провидіння. І я хочу привітати членів ВО «Свобода» з тим, що вибори не стали для них самоціллю, не змусили збочити на сумнівний шлях компромісів із сумлінням. А тому стратегічно вони можуть вважатися переможцями. Коли плоди цієї моральної перемоги будуть оцінені й збережені, вони неодмінно конвертуються в майбутньому в конкретні політичні здобутки, важливі не лише для партійців, а й для всього нашого народу. Народу, котрий найбільше потребує нині моральних авторитетів.

Лементування за Леніним

На другий день свята Воздвиження Чесного Хреста харків’яни знесли пам’ятник Леніну, котрий понад півсторіччя був символом панування на сході України комуністичної міфології. Прощання з міфами завжди важке. І завжди знаходяться особи, не готові визнати власні помилки та звільнитися від тягарів фальшивої віри. 

Пригадаймо літопис: коли більшість киян з радістю хрестилася, святий князь Володимир наказав скинути з постаментів язичницьких ідолів.

"И яко приде [князь Владиміръ], повелѣ кумиры испроврещи, овыи сѣщи, а другыя огньви предати; Перуна же повелѣ привязати кь коневи хвосту и влещи съ горы по Боричеву на ручай, и 12 мужа пристави бити жезліємь. Се же не яко древу чюющу, но на поругание бѣсу, иже прильщаше симъ образомъ человѣкы, да возмѣстьє приметь отъ человѣкъ. Велій єси, Господи, чюдная дѣла Твоя! вчера чьстимь отъ человѣкъ, а днесь поругаємь. И влѣкому же єму по ручаеви къ Днѣпру, плакахуся єго невѣрніи людьє, єще бо не бяху пріяли крещенія".

Ми й нині переживаємо важке прощання з неоязичницькою доктриною, котра відкинула підсовєтських українців у темряву тоталітаризму з його ідолопоклонницькими ритуалами. І, як за часів святого Володимира Великого, є категорія "невѣрних людей", котрі голосять за скинутим кумиром. 

Лементування за Леніним часом  маскується в шата захисників мистецьких пам’яток. Але будьмо щирими: чи можливо було в совєтські часи створити ориґінальну скульптуру большевицького вождя, коли її проєкт мав проходити густе сито художніх рад і затверджень парткомами аж до центрального комітету включно? З художнього погляду пам’ятники Леніна виконували єдину місію - уніфікували архітектурний простір СССР, нівелюючи самобутню культуру міст із цілком відмінною історією. 

Старше покоління пригадує і знакову пісню "Мой адрес - не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз", і глузування Ельдара Рязанова над однаковісінькими кварталами новобудів у комедії "Ирония судьбы или С лёгким паром". Розриваючи зі світом неоязичницьких міфів і загального зоднаковіння, ми повертаємо собі право на ідентичність, на неповторний культурний простір історичної столиці Слобожанщини.

25-річчя Руху: історія за Орвелом?

Харківський ювілей утворення Народного Руху України ще раз змушує замислитися над адекватністю образу історії, навіть зовсім недавньої історії, який формується в суспільній свідомості.
В доповіді колишнього політв’язня, а потім заступника голови обласної адміністрації Анатолія Здорового пролунало як загальновідома істина: "Рух, як ви знаєте, створив ЦК Компартії України". І тут же висловлюється подяка - не іронічна, ні! - колишнім працівникам Харківського обкому за підтримку.
Мабуть, ми були в різних Рухах.. Бо моє середовище йшло до Руху з глибокого невдоволення реаліями комунізму, його ідеологією, атмосферою загальної брехні, лукавства. Йшло до національних Церков, що поверталися в Україну. Воно шукало альтернативу совєтському тоталітаризмові - абсолютну альтернативу, а не його псевдопатріотичний ерзац.
Але існувала верства, котра почала святкувати перемогу, щойно партноменклатура заговорила по-українському й надала бюрократичним інститутам національного забарвлення. Ця верства охоче входила в старі структури управління, не розуміючи, що творить собою їхній фасад і маскує реальний стан речей. Вона, не маючи жодного впливу на економіку й адміністративну систему, зухвало прийняла на себе відповідальність за чужі помилки та злочини. І 1990-і рр. проминули в масовій свідомості під гаслом "Спасибо Руху за разруху". А патріотичний спектр українського політикуму виявився зруйнованим і дискредитованим ще задовго до Ющенка.
Так, ЦК Компартії України намагався узалежнити масовий рух, що почався як наслідування польської "Солідарности" й литовського "Саюдісу". Почався у Львові, а вже потім був підтриманий у Києві. Окремі лідери Руху шукали згоди зі старою владою, вірили, що, залишена на своїх посадах, стара номенклатура працюватиме на незалежну Україну.
Наслідком цього стали ганебні 23 роки продовження епохи застою, що поставили Україну на межу національної трагедії.
Народний Рух України - це визначний епізод у боротьбі нації за свободу - і політичну незалежність, і правову захищеність особистости, і гідні права української культури, і відродження Київської Церкви. Українці йшли до Руху не за покликом лідерів, а з невдоволення загнилим режимом. Тож і ювілей Руху мав би виявити ці здорові інтенції та сприяти пошукові власної перспективи нового покоління творців нашого майбутнього, здатного шанобливо, але й критично сприйняти досвід своїх попередників.

Школа національного безпам’ятства

На недавній конференції в Харкові один із доповідачів, шкільний учитель історії, з сумом констатував: учні зазвичай вважають, нібито українська мова почалася з Івана Котляревського, і мало розуміють засади диференціяції українського, російського та білоруського народів. Це робить їх вразливими до російської пропаґанди.

Але хіба це стосується тільки учнів? Вчителі, в тому числі вчителі-філологи, нерідко відзначаються нігілістичним ставленням до власної культури, повним незнанням її витоків, повторюють давні імперські штампи про спільну давньоруську спадщину. Часом же вони ще й виступали статистами на різного роду антиукраїнських акціях, що ними рясніла політична дійсність нашого Сходу.

Запобігати цьому мало б вивчення української літератури. Та наскільки збідненою є її версія не лише в середній, але й у вищій школі! Поверхове, формальне знайомство зі спадщиною княжої доби та ранньомодерного (ренесансного, барокового) письменства нездатне виробити в студента - майбутнього вчителя - усвідомленого, гідного ставлення до тисячолітньої традиції національної літератури. Навпаки, воно лише посилює комплекс меншовартости. Бо який ще висновок може зробити першокурсник української філології, коли в розкладі за перший семестр з 36 навчальних годин профільний предмет, історія української літератури займає 1 (одну!) годину! Менше трьох відсотків! А ще ж за цей семестр немає ані заліка, ні екзамена...

Ось і виходить, що філологічна освіта, покликана формувати національні культурні еліти, перетворилася була на школу національного безпам’ятства. І без радикальних змін ситуація не поліпшиться.

Чотирнадята зупинка духовної прощі – Зарваницька ікона Божої Матері

27 серпня 2014 р.

І ось нарешті в останній день Успенського посту, який ми присвятили духовній прощі до Зарваниці, ми стаємо біля мети нашої прощі – чудотворної Зарваницької ікони Божої Матері.

За народними переказами, заснування Зарваниці пов’язується з появою чудотворної ікони Богоматері. Місцина над річкою Стрипою стала надійним прихистком під час наступу монголів на терени Руси-України. Коли у 1240 році був дощенту зруйнований Київ, один із тамтешніх ченців чудом врятувався від ворожих напасників і опинився на галицькому Поділлі в лісах над рікою Стрипою. Довге скитальство та нестерпний голод так знесилили його, що чернець заснув. У сні відкрилась перед ним райська місцина: оповита чарівним серпанком долина, погаптована різнобарвними квітами і освітлена дивним сяйвом. В його блиску з’явилася Мати Божа з двома ангелами, які мали в руках білі лілеї. Чернець упав перед Пречистою Дівою Марією на коліна. Вона із усміхом подала йому в руки край свого омофора. Пробудившись, монах побачив чудову долину, оточену віночком густого лісу. Раптом у росяній траві засвітилося джерело чистої води, а над ним спалахнула небесним промінням ікона Пресвятої Діви Марії з малим Ісусом на руках.

Чернець пригадав сон і склав поклін Пречистій. Це місце, де зарвав його сон, він назвав Зарваницею. Згодом чернець збудував біля кринички каплицю і примостив у ній ікону Богоматері.

Сюди, почувши про чудо, почали приходити люди і оселялися поблизу криниці. З роками у затишному видолинку виросли церква і монастир, селянські обійстя. Так почалася Зарваниця.

Перша письмова згадка про село датується 1458 роком. У 1662-1688 рр. Зарваницю кілька разів спустошували турки і татари. Вони спалили селянські оселі, церкву і монастир. Багатьох людей було вбито, захоплено у полон. Однак ікону Божої Матері вдалося врятувати. Її було перенесено до нової дерев’яної церкви, побудованої в центрі Зарваниці.

У 1754 р. дерев’яна церква згоріла. Того ж року за допомогою тодішнього власника села графа А. Мйончинського було завершено спорудження храму Пресвятої Трійці. Споруда захоплює простотою архітектурної форми. До нової церкви урочисто перенесено чудотворну ікону. В 1894 р. біля джерела, де являлася Пресвята Богородиця, вимурувано каплицю.

У 1961 р. каплицю було знищено. Джерело комуністи обгородили колючим дротом, а церкву перетворили на колгоспний склад. Влада ставила міліційні заслони у святкові дні. Однак на руїнах каплички відправлялися богослужіння, лунали благальні пісні і молитви. Місце, де був престол, завжди було прикрашене квітами. Люди приносили свічки, запалювали їх, клали до підніжжя святилища букети квітів. Особливо шанувалася криничка з цілющою і запашною водою: вона повсякчас нагадувала прочанам, що Божа правда чиста і вічно жива, як та джерельна вода.

Після падіння СССР на місці явлення Пресвятої Діви виник духовний центр. З 2006 р. до нього щороку відбуваються прощі Харківсько-Полтавської єпархії.

Тіштесь заздалегідь, люди, і з вірою плещіть руками; в любові зберіться сьогодні і радуйтеся та світло всі з веселістю співайте, бо Мати Божа має перейти з землі до висот. Її піснями повсякчасно як Богородицю славимо.

Тринадцята зупинка духовної прощі – Крехівська ікона Божої Матері

26 серпня 2014 р.

У передостанній, тринадцятий день духовної прощі ми вдаємося до історичного Крехівського монастиря, розташованого неподалік від Жовкви на Львівщині. Його заснували на початку XVII ст. монахи Іоїль і Сильвестр, оселившись у кам’яній печері посеред лісу.

До пустельників почали приходити люди, зростала чернеча громада. Над печерою будується церква, а невдовзі коронний гетьман Станіслав Жолкевський, володар Жовкви, виділив для монастиря земельну ділянку, де й споруджуються храми та келії. Монастир було обведено мурами з чотирма наріжними баштами та ровами. Це дозволило козацькому загонові гетьмана Петра Дорошенка захистити монастир від татарських набігів під час походу на Львів 1672 р.

В XVII ст. родина Красовських зі Львова подарувала монастиреві ікону Богородиці, перед якою зцілилася від сліпоти їхня донька Олександра. Ікону вмістили над головним престолом.

Після закриття монастиря у Верхраті поблизу Рави-Руської звідти до Крехівського монастиря було перенесено іншу чудотворну ікону. Її придбали в Замості 1682 р. в іконописця Матвія. Іконописець передав взаємну любов Пресвятої Богородиці, зображеної ласкавою й проникливою, та Дитини Ісуса, котрий притулився до Матері і вдивляється в неї з безмежною любов’ю.

Ця ікона також прославилася багатьма чудами. 1688 р. над монастирем побачили вогненний стовп, який освітлював околицю. Тієї ж миті на образі з’являються сльози, які стікали з очей Божої Матері чотири тижні. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський визнав ікону чудотворною. Відтоді монахи записували всі свідчення про чуда, і до 1793 р. їх було зафіксовано 150 з підписами очевидців.

Ось деякі записи:

Белзький воєвода Антін Потоцький тяжко захворів на ноги. Ніхто не міг на те знайти ради. Воєвода звернувся за поміччю до Верхратської Богородиці й став здоровий. Це було 1761 р.

 Онуфрієві Горшкові з Горбовиці (присілок Крехова) в 1909 р. тяжко занедужала 11-літня дочка. Вночі, в страшних передсмертних болях, закликала: „Рятуйте мене, рятуйте!” Батько-мати в гарячих молитвах поручили свою дитину Пречистій і обіцяли офірувати срібне серце до ікони Матері Божої в церкві оо. Василіян у Крехові якщо їх дитина виздоровіє. Дівчинка одужала.

 1909 р. Катерина Рогуля з Майдану Мокротинського смертельно занедужала. Коли вже не було найменшої надії, що вийде з цієї хвороби, беруть її на фіру, везуть у Крехів до монастирської церкви і віддають в опіку Матері Божої. Недужа повернулась до здоров’я.

1949 р. червоні окупанти закрили Крехівський монастир. Одна Крехівська ікона зникла, а Крехівська (Верхратська) була передана церкві Параскеви П’ятниці на львівському Підзамчі. Коли почали відроджувалися василіянські монастирі, громада УАПЦ зі Львова передала ікону до Крехівського монастиря.

Плід лона Твого, Богоневісто, став для людей посередником спасіння, тому ми, вірні, Тебе, Богородицю, розумом і словом славлячи, величаємо.

Дванадцята зупинка духовної прощі – Гошівська ікона Божої Матері на Прикарпатті

25 серпня 2014 р.

Дванадцятий день духовної прощі кличе нас у передгір’я Карпат, в серце Бойківщини. На Івано-Франківщині, між містами Долина та Болехів знаходиться село Гошів. У монастирі, заснованому на Ясній Горі в Гошеві, з XVIII ст. перебуває чудотворна ікона Пресвятої Богородиці.

Ця ікона є копією Белзької (Ченстоховської). Вона намальована на полотні. Божа Мати тримає Дитятко Ісуса на лівій руці. Обидві постаті звернені обличчям до вірних. Богородиця правою рукою вказує на Божого Сина, а Він благословляє правицею.

Український шляхтич із села Хороброва на Бережанщині Андрій Шугай придбав цю ікону в сілезькому місті Олава 1705 р. Під час пожежі, яка охопила дім Шугаїв, уціліли тільки стіна, де висіла ікона. Родина визнала це за чудо й почала дуже шанувати ікону.

Тоді в Речі Посполитій точилася війна, і три доньки Шугая були змушені переховуватися в родині шляхтича Миколи Гошовського в селі Дунаїв під Перемишлянами. Вони взяли ікону з собою, а при поверненні забули. Микола Гошовський попросив подарувати цю ікону йому. З вдячності Шугай погодився. А невдовзі сталося чудо – ікона заплакала, і митрополит Афанасій Шептицький 1737 р. проголосив її чудотворною.

Микола Гошовський опікувався монастирем у Гошеві. Він подарував ікону для цього монастиря. Коли процесія урочисто переносила ікону до монастирського храму, зцілилася від сліпоти донька Катерини Хоєцької. Монахи почали записувати чуда, і до кінця XVIII ст. записів налічувался вже 117.

Під час Другої світової війни чудотворна ікона збереглася попри те, що під час запеклих боїв у Гошеві згоріли всі монастирські будівлі. Але совєтська окупація і закриття монастиря на Ясній Горі спричинили зникнення Гошівської ікони. Збереглися, однак, її копії. Одна з них, датована початком ХХ ст. і прославлена чудами, після відновлення монастиря була перенесена до головного храму.

Відновлений після падіння СССР, Гошівський монастир активно відбудовується і є найбільшим паломницьким центром на Прикарпатті. 2007 р. його відвідала проща з Харківсько-Полтавської єпархії.

Тобою радується, благодатная, всякая твар, ангельський собор і чоловічеський рід, освячений храме і раю словесний, дівства похвало. Від Тебе Бог тіло прийняв і Дитям став, Предвічний Бог наш. Лоно бо твоє престолом учинив і утробу Твою просторшою небес сотворив. Тобою, благодатная, радується всякая твар. Слава Тобі.

Одинадцята зупинка духовної прощі –Касперівська ікона Божої Матері в Таврії

24 серпня 2014 р.

В День незалежности України ми водинадцяте зупиняємося в молитві перед богородичними святинями, які осявають своєю благодатною покровою нашу землю. Цього разу духовна проща веде нас на південь, у таврійські степи. Касперівська ікона Божої Матері з’явилася там у драматичні часи, коли російська влада намагалася витіснити з Північного Причорномор’я запорозьких козаків і кримських татар і заселити ці терени колоністами з-за кордону. З цією метою утворюють Нова Сербія та Слов’яносербія.

Один із колоністів, серб із Трансільванії, привіз з батьківщини ікону Богородиці. Невелика ікона написана олійними фарбами на полотні, наклеєному на дошку. Богоматір зі скорботними очима притискає до щоки Немовлятко Христа, притримуючи Його голову обома руками. Пригорнувшись до Пречистої, Немовля лівою рукою схопилось за шалик, що покриває голову Богородиці, в правій Він тримає сувій.

На початку ХІХ ст. ікона опинилася в поміщиці Касперової, яка жила в селі Касперівка або Ново-Іванівка неподалік від Херсону на березі Дніпровського лиману. Згодом це село увійшло до складу села Кізомис.

Ікона Богородиці на цей час потемніла настільки, що важко було пізнати риси Божої Матері та Спасителя.

Якось взимку 1840 р. Касперова довго молилася перед іконою. У цей час вона зауважила, що лики Богородиці й Спасителя роз’яснилися й ікона дивним чином оновилася. Про це пішов поголос по всій окрузі. До ікони почали стікатися богомольці, і чимало з них діставали зцілення й допомогу в скорботах. Вивчивши ці випадки, церковна влада визнала ікону чудотворною. Касперова вже не зважувалася утримувати ікону вдома й віднесла її до Свято-Миколаївського храму.

Жителі Херсону, Миколаєва й Одеси виклопотали дозвіл приносити ікону хресним ходом у їхні міста. Шанування Касперівського образу ще більше зросло, коли завдяки молитвам перед ним Одеса врятувалася від облоги в Кримську війну 1853-1855 рр. І нині щороку ікона почергово перебуває в Одесі, Херсоні, Миколаєві й місці свого об’явлення – селі Кізомис.

Всіх скорбних радість,

і покривджених заступниця,

голоду­ючих кормителька,

скитальців потіха,

гнаних бурями прис­тановище,

хворих відвідання,

неміч­них покров і заступниця,

жезл старости, Мати Бога Вишнь­ого.

Ти єси, Пречистая;

поспішися, молимось,

щоб спастися рабам Твоїм.

Десята зупинка духовної прощі –Козельщанська ікона Божої Матері на Полтавщині

23 серпня 2014 р.

Нинішня, десята зупинка духовної прощі повертає мене в дитинство. Воно проходило під Козельщанською іконою Божої Матері, яка висіла в кімнаті дідуся й бабусі: їх благословляли на вінчання саме цим образом. І часом я потай спостерігав, як бабуся зосереджено молилася перед ним.

Козельщина – невеличкий райцентр на Полтавщині, неподалік від Кременчука. Починався він із хутора, названого на ім’я власника – Павла Козельського. Цей поміщик походив по матері від військового писаря Запорозького Коша Сіромахи. Дружина Сіромахи була італійкою і привезла зі своєї батьківщини ікону характерного для цієї країни стилю. Згодом маєток перейшов до графа Володимира Капніста – нащадка відомого декабриста. Разом із маєтком Капністи успадкували й родинну ікону Сіромах.

У Василя Капніста важко захворіла донька Марія. Незважаючи на те, що граф звертався до найвідоміших лікарів, доньці ставало все важче. Було домовлено про консультацію в славетного французького професора Жана Мартена Шарко. Але коли родина вже збиралася до Москви,  Марія протирала срібний оклад ікони, палко молячись про одужання. І в цей час вона відчула, що хвороба відступила. Це сталося 21 лютого 1881 р.

Коли Шарко побачив зцілену дівчину, він не повірив у її недавню недугу. Чутка про чудесне одужання поширилася Москвою. Біля будинку Капністів стали збиратися юрби хворих, і граф віддав ікону до храму. Там сталося ще кілька зцілень.

Повертаючись на Полтавщину, Капніст забрав із собою чудотворний образ. А звістка про його цілющу силу вже випередила графську родину. До маєтку прийшла сліпа жінка, яка розповіла про явлення Богородиці. Матір Божа наказала сліпій іти до цієї ікони. Графиня винесла образ, хвора помолилася перед ним і за кілька днів повернулася зрячою. До маєтку потяглися прочани. Тоді в саду збудували каплицю й перенесли туди ікону. Але каплиця виявилася затісною. Тоді 1882 р. на її місці збудували храм Різдва Пресвятої Богородиці, а 1886 р. при храмі утворився монастир. Чуда тривали. Спеціяльна комісія зареєструвала десятки зцілень, одне з яких – прозріння сліпого хлопчика – сталося на очах комісії. До храму збиралося по п’ять-сім тисяч прочан на день.

Але після національної революції 1917 р. Україна була окупована російськими большевиками й почався червоний терор. Чудотворна ікона заплакала кривавими сльозами. Влада намагалася зупинити поширення звісток про це. Монастир було закрито, частину черниць заарештовано, а решту відправлено до Лебединського монастиря на Черкащину, також згодом закритого. На місці Козельщанського монастиря утворився концтабір НКВД, в якому, зокрема, тримали захоплених у полон 1939 р. польських офіцерів.

Чудотворну ікону вдалося врятувати. Спершу її перенесли до Лебединського монастиря, а потім сховали в київській квартирі неподалік Ленінградської площі. Коли ж совєтська влада впала і знов відкрився Козельщанський монастир, 1993 р. ікона повернулася до святині.

Царице моя преблагая, надiє моя, Богородице, притулку сирiт i подорожнiх опiко, засмучених радосте, скривджених покровителько! Знаєш мою бiду, знаєш мiй смуток, допоможи менi немiчному i, як чужинця пригорни. Бiди мої знаєш, розв’яжи їх, Ласкава, бо не маю iншої допомоги крiм Тебе, анi iншої заступницi, нi благої розрадницi, крiм Тебе, о Божа Мати, то ж збережи i охорони мене на вiки вiчнi. Амiнь.

Дев’ята зупинка духовної прощі – Озерянська ікона Божої Матері в Харкові

22 серпня 2014 р.

Озерянська ікона Пресвятої Богородиці, перед якою ми запиняємося в призадумі на дев’ятий день духовної прощі, - головна святиня Слобожанщини. Вона явилася наприкінці XVII ст., коли наш край інтенсивно заселяли втікачі з охопленого війною Правобережжя України. Напевне, звідти було принесено й ікону.

Опис ікони залишив відомий мистецтвознавець професор Єгор Редін. Образ був написаний на полотні, прикріпленому до дошки. Контури фігур грубі, кольори – червоний і блакитний. Богородиця зображена поверненою в бік Немовляти, на ній червоний хітон і блакитний мафорій, на голові корона; права рука її в позі моління, а лівою вона підтримує Немовлятка Христа, який сидить у неї ніби на колінах біля лівої руки. Немовлятко одягнене в червону сорочку-хітон, на голові у Нього така сама корона, як у Богородиці, в лівій руці він тримає невелике Євангеліє, а правою благословляє. Німби у обох жовті. Починаючи від плечей довкола німбів Богородиці та Христа на тлі ікони йшли зірки. Вгорі ікони, справа і зліва, хмари. Розміри ікони: висота 40 см, ширина 34 см.

Ікону знайшов один із жителів села Озеряни біля Мерефи. Він косив траву, і раптом почув людський стогін. Виявилося, що він не помітив образ, що лежав біля коріння дерева, і розсік його косою. Косар, взявши обидві половини цього образу, вніс у свою хатину і, склавши їх, поставив у пристойному місці, і, залишивши свою роботу, старанно помолився. На другий день рано вранці він не знайшов святині у своїй хаті, бо вона була на місці явлення, і була зрощена, а на самому місці заструмилось джерело чистої води. Від удару косою лишився ледь помітний слід.

Ікона, названа Озерянською від місцевості, де її знайшли, невдовзі почала виявляти чудотворні властивості. Після молитви перед нею відбувалися численні зцілення, відновлювався лад у родинах.

1794 р. ікону було перенесено в Курязький монастир, а після його закриття – до Покровського храму м. Харкова. Коли Курязький монастир було відновлено, ікона повернулася до монастиря. Існує переказ, що саме під час молебня перед чудотворною іконою юний  Григорій Квітка, котрий втратив зір у дитинстві, знов почав бачити. Згодом Григорій Квітка кілька місяців був послушником у Курязькому монастирі, де настоятелем служив його дядько, Наркис Квітка.

Центральною подією духовного життя передреволюційного Харкова був щорічний хресний хід із перенесенням Озерянської ікони з Курязького монастиря до Покровського монастиря. Процесія йшла теперішнім Полтавським шляхом, а на півдорозі, на Холодній Горі, де монахи Курязького монастиря передавали ікону, було збудовано Озерянську церкву.

Ченці Курязького монастиря вели записи численних випадків чудесного зцілення людей від ікони: «Зцілення людини з усохлою рукою; зцілення людини з Липців, у якої не діяла нога; зцілення біснуватої дівиці Бардакової; зцілення Івана Миколайовича Бочковського від хворобливого шуму у вухах; зцілення двох сестер від очної хвороби; зцілення дівчинки від горлової хвороби...».

Найбільше випадків зцілення було зафіксовано в 1833, 1848 і 1871 роках, коли в Харкові лютувала холера. Озерянську ікону Божої Матері носили від оселі до оселі, люди молились перед чудотворним образом про зцілення та спасіння.

Під час большевицьких гонінь на Церкву ікона зникла. Але лишилися її численні копії; деякі з них вже в нові часи виявили дар чудотворіння.

Молiння тепле й стiна нездоланна, милости джерело, свiтовi пристановище, ревно до Тебе кличемо: Богородице Владичице, попередь нас i вiд лиха позбав, єдина скора Заступниця.