25-річчя Руху: історія за Орвелом?

Харківський ювілей утворення Народного Руху України ще раз змушує замислитися над адекватністю образу історії, навіть зовсім недавньої історії, який формується в суспільній свідомості.
В доповіді колишнього політв’язня, а потім заступника голови обласної адміністрації Анатолія Здорового пролунало як загальновідома істина: "Рух, як ви знаєте, створив ЦК Компартії України". І тут же висловлюється подяка - не іронічна, ні! - колишнім працівникам Харківського обкому за підтримку.
Мабуть, ми були в різних Рухах.. Бо моє середовище йшло до Руху з глибокого невдоволення реаліями комунізму, його ідеологією, атмосферою загальної брехні, лукавства. Йшло до національних Церков, що поверталися в Україну. Воно шукало альтернативу совєтському тоталітаризмові - абсолютну альтернативу, а не його псевдопатріотичний ерзац.
Але існувала верства, котра почала святкувати перемогу, щойно партноменклатура заговорила по-українському й надала бюрократичним інститутам національного забарвлення. Ця верства охоче входила в старі структури управління, не розуміючи, що творить собою їхній фасад і маскує реальний стан речей. Вона, не маючи жодного впливу на економіку й адміністративну систему, зухвало прийняла на себе відповідальність за чужі помилки та злочини. І 1990-і рр. проминули в масовій свідомості під гаслом "Спасибо Руху за разруху". А патріотичний спектр українського політикуму виявився зруйнованим і дискредитованим ще задовго до Ющенка.
Так, ЦК Компартії України намагався узалежнити масовий рух, що почався як наслідування польської "Солідарности" й литовського "Саюдісу". Почався у Львові, а вже потім був підтриманий у Києві. Окремі лідери Руху шукали згоди зі старою владою, вірили, що, залишена на своїх посадах, стара номенклатура працюватиме на незалежну Україну.
Наслідком цього стали ганебні 23 роки продовження епохи застою, що поставили Україну на межу національної трагедії.
Народний Рух України - це визначний епізод у боротьбі нації за свободу - і політичну незалежність, і правову захищеність особистости, і гідні права української культури, і відродження Київської Церкви. Українці йшли до Руху не за покликом лідерів, а з невдоволення загнилим режимом. Тож і ювілей Руху мав би виявити ці здорові інтенції та сприяти пошукові власної перспективи нового покоління творців нашого майбутнього, здатного шанобливо, але й критично сприйняти досвід своїх попередників.