Лементування за Леніним

На другий день свята Воздвиження Чесного Хреста харків’яни знесли пам’ятник Леніну, котрий понад півсторіччя був символом панування на сході України комуністичної міфології. Прощання з міфами завжди важке. І завжди знаходяться особи, не готові визнати власні помилки та звільнитися від тягарів фальшивої віри. 

Пригадаймо літопис: коли більшість киян з радістю хрестилася, святий князь Володимир наказав скинути з постаментів язичницьких ідолів.

"И яко приде [князь Владиміръ], повелѣ кумиры испроврещи, овыи сѣщи, а другыя огньви предати; Перуна же повелѣ привязати кь коневи хвосту и влещи съ горы по Боричеву на ручай, и 12 мужа пристави бити жезліємь. Се же не яко древу чюющу, но на поругание бѣсу, иже прильщаше симъ образомъ человѣкы, да возмѣстьє приметь отъ человѣкъ. Велій єси, Господи, чюдная дѣла Твоя! вчера чьстимь отъ человѣкъ, а днесь поругаємь. И влѣкому же єму по ручаеви къ Днѣпру, плакахуся єго невѣрніи людьє, єще бо не бяху пріяли крещенія".

Ми й нині переживаємо важке прощання з неоязичницькою доктриною, котра відкинула підсовєтських українців у темряву тоталітаризму з його ідолопоклонницькими ритуалами. І, як за часів святого Володимира Великого, є категорія "невѣрних людей", котрі голосять за скинутим кумиром. 

Лементування за Леніним часом  маскується в шата захисників мистецьких пам’яток. Але будьмо щирими: чи можливо було в совєтські часи створити ориґінальну скульптуру большевицького вождя, коли її проєкт мав проходити густе сито художніх рад і затверджень парткомами аж до центрального комітету включно? З художнього погляду пам’ятники Леніна виконували єдину місію - уніфікували архітектурний простір СССР, нівелюючи самобутню культуру міст із цілком відмінною історією. 

Старше покоління пригадує і знакову пісню "Мой адрес - не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз", і глузування Ельдара Рязанова над однаковісінькими кварталами новобудів у комедії "Ирония судьбы или С лёгким паром". Розриваючи зі світом неоязичницьких міфів і загального зоднаковіння, ми повертаємо собі право на ідентичність, на неповторний культурний простір історичної столиці Слобожанщини.

25-річчя Руху: історія за Орвелом?

Харківський ювілей утворення Народного Руху України ще раз змушує замислитися над адекватністю образу історії, навіть зовсім недавньої історії, який формується в суспільній свідомості.
В доповіді колишнього політв’язня, а потім заступника голови обласної адміністрації Анатолія Здорового пролунало як загальновідома істина: "Рух, як ви знаєте, створив ЦК Компартії України". І тут же висловлюється подяка - не іронічна, ні! - колишнім працівникам Харківського обкому за підтримку.
Мабуть, ми були в різних Рухах.. Бо моє середовище йшло до Руху з глибокого невдоволення реаліями комунізму, його ідеологією, атмосферою загальної брехні, лукавства. Йшло до національних Церков, що поверталися в Україну. Воно шукало альтернативу совєтському тоталітаризмові - абсолютну альтернативу, а не його псевдопатріотичний ерзац.
Але існувала верства, котра почала святкувати перемогу, щойно партноменклатура заговорила по-українському й надала бюрократичним інститутам національного забарвлення. Ця верства охоче входила в старі структури управління, не розуміючи, що творить собою їхній фасад і маскує реальний стан речей. Вона, не маючи жодного впливу на економіку й адміністративну систему, зухвало прийняла на себе відповідальність за чужі помилки та злочини. І 1990-і рр. проминули в масовій свідомості під гаслом "Спасибо Руху за разруху". А патріотичний спектр українського політикуму виявився зруйнованим і дискредитованим ще задовго до Ющенка.
Так, ЦК Компартії України намагався узалежнити масовий рух, що почався як наслідування польської "Солідарности" й литовського "Саюдісу". Почався у Львові, а вже потім був підтриманий у Києві. Окремі лідери Руху шукали згоди зі старою владою, вірили, що, залишена на своїх посадах, стара номенклатура працюватиме на незалежну Україну.
Наслідком цього стали ганебні 23 роки продовження епохи застою, що поставили Україну на межу національної трагедії.
Народний Рух України - це визначний епізод у боротьбі нації за свободу - і політичну незалежність, і правову захищеність особистости, і гідні права української культури, і відродження Київської Церкви. Українці йшли до Руху не за покликом лідерів, а з невдоволення загнилим режимом. Тож і ювілей Руху мав би виявити ці здорові інтенції та сприяти пошукові власної перспективи нового покоління творців нашого майбутнього, здатного шанобливо, але й критично сприйняти досвід своїх попередників.

Школа національного безпам’ятства

На недавній конференції в Харкові один із доповідачів, шкільний учитель історії, з сумом констатував: учні зазвичай вважають, нібито українська мова почалася з Івана Котляревського, і мало розуміють засади диференціяції українського, російського та білоруського народів. Це робить їх вразливими до російської пропаґанди.

Але хіба це стосується тільки учнів? Вчителі, в тому числі вчителі-філологи, нерідко відзначаються нігілістичним ставленням до власної культури, повним незнанням її витоків, повторюють давні імперські штампи про спільну давньоруську спадщину. Часом же вони ще й виступали статистами на різного роду антиукраїнських акціях, що ними рясніла політична дійсність нашого Сходу.

Запобігати цьому мало б вивчення української літератури. Та наскільки збідненою є її версія не лише в середній, але й у вищій школі! Поверхове, формальне знайомство зі спадщиною княжої доби та ранньомодерного (ренесансного, барокового) письменства нездатне виробити в студента - майбутнього вчителя - усвідомленого, гідного ставлення до тисячолітньої традиції національної літератури. Навпаки, воно лише посилює комплекс меншовартости. Бо який ще висновок може зробити першокурсник української філології, коли в розкладі за перший семестр з 36 навчальних годин профільний предмет, історія української літератури займає 1 (одну!) годину! Менше трьох відсотків! А ще ж за цей семестр немає ані заліка, ні екзамена...

Ось і виходить, що філологічна освіта, покликана формувати національні культурні еліти, перетворилася була на школу національного безпам’ятства. І без радикальних змін ситуація не поліпшиться.