Княгиня Ольга

 

Княгиня Ольга (сканд. Helga) – надзвичайно цікавий і характерний персонаж. Її активна участь у державному житті, сувора й жорстока вдача різко констрастують із пасивною роллю жінки на тогочасному Сході, навіть в елліністичному світі. Поява Ольги в літописному сюжеті за 945 р. нагадує міфологічних жінок-валькірій із скандинавських саг - духів битв і смерти, кривавих месниць. Всі свої дії вона підпорядковує помсті древлянам за смерть чоловіка. Причому сюжет будується на епічній засаді потрійности. В його основі лежить діалог двох етичних систем, які керуються протилежними ціннісними орієнтирами. Древляни-слов’яни вважають, що, вбивши хижого князя Ігоря, вони здобули право на його вдовицю, Ольгу, котра переходить до коростенського правителя Мала. А руська (варязька) княгиня не може заспокоїти свого сумління, доки не винищить усіх, кого вважає винним у смерті чоловіка.

Спочатку до Ольги припливають Дніпром древлянські посли, щоб сватати її за свого князя. Ольга не відмовляється, але радить послам вимагати, аби їх на знак пошани несли до палацу на човнах. У цій підступній пораді приховується танатологічна символіка: скандинавських воїнів ховали, спалюючи в поховальному човні. Опис такого поховання залишив арабський мандрівник Ахмад ібн Фадлан (Х ст.). Не спостерігши прихованих конотацій, древляни дослухалися порад княгині й загинули: їхні човни вкинули до ями й засипали землею.

Потім Ольга запросила прибути на сватання знатних древлян і запропонувала їм помитися в лазні. Коли гості стали митися, їх замкнули й спалили. Тут також можна виявити алюзії до похоронного обряду: тіла померлих і зараз обмивають перед похороном, а давні скандинави практикували кремацію.

Нарешті Ольга влаштовує на могилі чоловіка під Коростенем поминальну трапезу, запрошує на неї древлян і, коли вони впилися, наказала своїм воїнам їх зарубати. «И исъсѣкоша ихъ 5000» («І посікли їх п’ять тисяч») – констатує літопис.

У статті за 6454 (946) р. описується похід на древлянську землю. Ольга вирушила в похід із зовсім юним сином Святославом. Княжа дружина перемогла древлян у бою й обложила Коростень. Після тривалої облоги Ольга позірно згодилася взяти з Коростеня символічну данину - по три голуби й три горобці від оселі. Одержавши птахів, до кожного з них дружинники прив’язали трут і запалили його. Птахи полетіли до своїх гніз у солом’яних стріхах дерев’яних хат, які відразу зайнялися. Коростень згорів ущент.

Подвиги перших варязьких князів – Олега, Ігоря, Ольги - зберігають у літописному викладі первісний колорит скандинавських саг, у які вплетені мотиви слов’янського фольклору. Ольга мститься по-північному жорстоко й винахідливо, спершу принизивши, а потім винищивши вбивць свого чоловіка Ігоря, коли вони намагаються посвататися до неї.

Характеротворча модель літопису кардинально змінюється, коли в статті за 6463 (955) р. ідеться про хрещення княгині Ольги. Ця подія пов’язується з поїздкою до Константинополя – на час написання «Повѣсти временных лѣт» патріаршого центру, якому підлягала Київська митрополія. Літописна розповідь перетворює історію хрещення на дотепну інтригу. Візантійський імператор, зустрівшись із Ольгою, захопився її мудрістю й красою і запропонував стати його дружиною. Ольга не відмовилася, але нагадала, що вона язичниця, а отже, не може вінчатися з християнином. Ольга виявила готовність прийняти хрещення, але за умови, що хрещеним батьком при цьому буде сам імператор. Виходить, що вона знала церковні канони краще, ніж імператор-християнин. Бо після хрещення, коли імператор нагадав про свою пропозицію, Ольга позірно здивувалася:

«Како мя хощеши поняти, а крѣстив мя сам и нарек мя дщерь? А въ крестьянѣх того нѣсть закона, а ты сам вѣси». И рече цесарь: «Переклюка мя, Олга».

«Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону — ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго»

Зберігаючи базовий характеротворчий чинник – мудрість Ольги, літопис переводить його реалізацію в інший вимір. Ольга далекоглядно обирає християнство візантійського обряду, налагоджує духовний зв’язок із Константинополем, але дипломатично захищається від політичної залежности й робить прийняття християнства наслідком свого свідомого вибору, а не місіонерського впливу проповідників. Знаковим є зіставлення візиту княгині до Константинополя з приїздом до царя Соломона в Єрусалим біблійної цариці Савської («цесарицы ефіопьскія»), про який розповідає Третя книга Царств (1 Цар. 10:1-13).

Поїздка княгині Ольги до Константинополя й справді відбулася, але дещо пізніше, 957 р. Візантійські джерела, описуючи її, нічого не говорять про хрещення – неймовірна річ, якби хрещення таки справді мало місце. Більше того, в цих джерелах згадується про присутність серед супроводу руської княгині її духівника. Отже, Ольга вже була на той час християнкою. І не можна виключити, що її хрестили не грецькі, а західні місіонери. Переказ же про хрещення Ольги в Константинополі мав зміцнити історичні підвалини належности Руси до східнохристиянського, візантійсько-слов’янського цивілізаційного простору.

Під 6477 (969) р. у зв’язку з повідомленням про її смерть наводиться похвала княгині Ользі, написана за гимнографічним взірцем. Ольга прославляється як свята, що визначає перелік її чеснот.