Наближається перша річниця визволення міста. Приїзд до нього викликає радісне відчуття повернення до миру. Вирує ринок, відкрито більшість крамниць, допізна працює кафе. На вулицях доволі людно, машин не менше, ніж у довоєнні часи. На пагорбі група дітей у національному вбранні готується до запису виступу. А з самого пагорба відкривається розкішний пейзаж долини річки Балаклійка та районів Лагері та Лагерські Піски – аж до колишнього цементного заводу, перед яким стояли рік тому передові позиції українського війська.
З іншого боку пагорба видно міст, через який іде дорога на Байрак, де також стояло наше військо.
Очікуючи наступу з цього боку, росіяни спробували закріпитися на пагорбі, накопали шанців. Вони не припускали, що наступ почнеться з протилежного боку, через Вербівку, і окупанти будуть змушені стрімко тікати.
Балаклійці завжди дуже дбали про цвинтар на Пісках, за мостом. Але цвинтар опинився в зоні протистояння. На нього падали снаряди, його мінували, аби зупинити наступ українського війська. Тому вже другий рік більшість могил недоступна для родичів. Говорять, що час від часу чути вибухи мін. Могили копають на узбіччі, не зважуючись заходити вглиб цвинтаря, буйно порослого бур’янами.
Ворог утік, але сліди його перебування залишилися. Не тільки в понівечених будинках і на замінованих узбіччях доріг. Свідомість багатьох мешканців міста і до вторгнення перебувала в полоні російських міфів. Про це дбала місцева адміністрація, зокрема, міський голова, який, здавши місто росіянам, утік за північний кордон. День побєди, перше травня, восьме березня та інші знакові для «русского міра» дати відзначалися тут на муніципальному рівні, в школах, коли не було комісії, вчителі історії повторювали давні наративи. Міський голова, сам родом із українського села Вербівка, ніколи публічно не послугувався українською мовою. Культовими місцями були пам’ятники «героям великої вітчизняної війни», «виконавцям інтернаціональної місії в Афганістані» тощо. Центральний майдан називався іменем останнього першого секретаря райкому КПСС. Місто жило минулим. Патріотична спільнота була майже непомітна на загальному тлі.
Чи сталися якісь якісні зміни з визволенням міста? З кількох побіжних розмов це встановити неможливо. Але тривожить брак певності в майбутньому і віри в нього. Пригадують, як, відступаючи, росіяни обіцяли повернутися. З тривогою дослухаються до новин з-під Куп’янська. Ремствують на брак робочих місць. Значна частина городян назавжди виїхала в чужі краї.
Але найбільшим джерелом зневіри стає висновок про те, що за час війни нічого не змінилося в стосунках простої людини зі світом чиновництва. До влади повертаються старі особи з оточення втеклого в Росію мера. До відповідальности за колаборанство притягаються звичайні працівники сфери обслуговування, які дбали про збереження каналізації, водопостачання, електромереж. А справді значущі особи, як пліткують, відкупилися від звинувачень і повертаються на свої місця. Волонтерську допомогу роздають ті, хто розподіляв був гуманітарну допомогу з Росії.
Чи правдиві ці плітки? Сподіваюся, ні. Але дуже тривожить загальна апатія, зневіра в можливості змінити щось кардинально. Балаклія застигла в очікуванні, змирившись зі статусом депресивного провінційного містечка.
Катастрофічно бракує об’єкту суспільної довіри. Армія? Городяни не можуть забути, як їх здали окупантам у березні 2022 року, як тікали через Вербівку українські солдати. Віра? Три парафії Московського Патріярхату навряд чи збирають у звичайну неділю більше як кількадесят бабусь разом узяті, та й не схожі вони на джерело віри. Волонтери від інших конфесій сприймаються як місіонери, котрі гуманітарною допомогою хочуть підкупити місцевих жителів. Мова? Після кількох десятиріч її викорінення вона, хоч і важко, повертається в сферу повсякденного спілкування – правда, в далекій від літературної норми діалектно-суржиковій версії. Але було б зарано говорити про усвідомлення її цінності як фундаментальної ознаки власної ідентичности.
Порівняно з радикальними зрушеннями в масовій свідомості Харкова ситуація в Балаклії розчаровує. Боюся, що це властиве не тільки моєму рідному місту, а й багатьом іншим східноукраїнським містам, уже звільненим чи щойно звільнюваним українською армією. Перемоги на полі бою стають незворотніми тоді, коли переможець упевнено закріплюється на здобутих позиціях. А цими травмованими війною позиціями є душі наших недовірливих і обережних земляків, насторожену замкненість яких ще належить подолати.
Немає коментарів:
Дописати коментар