Стратегічне планування в єпархії як розпізнавання Божого промислу щодо неї

Доповідь на ХІI соборі єпархії святого Володимира Великого в Парижі (26 січня 2023 р.)

У Нагірній проповіді, навівши за приклад вільний літ птахів і безжурну красу польових лілей, Спаситель напучує слухачів: «Не журіться, отже, завтрішнім днем; завтрішній день турбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха» (Мт. 6:34).  Часом у нас досі люблять цитувати ці слова церковнослов’янською мовою, якою вони лунають особливо урочисто й загадково: «Не пецитеся убо на утрей, утреній бо собою печeтся: довлѣєт днeви злоба єго».

Мабуть, багатьом із нас, коли ми переживали перше захоплення чудом віри, траплялося шукати в процитованих словах виправдання своєї відмови зазирати в майбутнє, планувати щось на завтра, на наступний тиждень, а тим більше рік. «Якось то воно буде», «як Господь дасть» - мені доводилося чути ці фрази від різних людей, часом і від священиків. Нічого не вдієш, і в Євангелії часто шукають виправдання власної бездіяльности. Додатковим стимулом для такої життєвої позиції стала війна, котра внесла свої жорстокі корективи в плани на майбутнє багатьох європейців – не лише нас в Україні.

Зосереджуючи людську увагу на сьогоднішньому дні, Христос застерігає від мрійливости, потрапляння в полон утопійним міражам. Мій однокурсник зі студентських років В.Д., з’являючись у гуртожитку добряче напідпитку, переконував: «Це я сьогодні п’ю, а ось із понеділка кидаю, йду в читалку й починаю вчитися». Зрозуміло, що цей рубіжний понеділок усе далі відсувався в  майбутнє. А один дуже літній знайомий, опинився на старість практично без засобів до існування, бо постійно встрявав у фінансові авантюри, наївно вірячи у перспективу збагатитися ось-ось, уже завтра.

Та що говорити про окремих осіб, коли тут, у Парижі, все нагадує про прекрасні ілюзії просвітителів XVIII ст., твердо переконаних у переможній силі освіти й технічного прогресу. Вони відкидали сьогодення, спрямовуючи зір у майбутнє. І яким би було їхнє розчарування при зустрічі з реаліями ХХ-ХХІ ст., коли модерні технології обертаються на знаряддя геноциду й тиранії!

Христос навчає нас бути реалістами, не тікати з сьогоднішнього дня у віртуальні світи прийдешнього.  Вчить сприймати світ таким, яким він є, і активно оперувати даними нам талантами. Не закопувати їх у землю, сподіваючись, що колись вони ще знадобляться (Мт. 25:14-30; Лк. 19:11-28), а систематично їх примножувати.

Але це далеко не вичерпує змісту алегорій з Нагірної проповіді. Що Господь радить перед тим, як промовити процитовані на початку слова? «Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6:31-33). Шукайте перше Царство Боже! Ось у чому суть Христового напучення! А отже, живучи реальним сьогоденням, продираючись крізь терня історичних колізій, маємо спрямовувати свій зір до кінцевої мети, яка зрештою надає змістові нашій життєвій дорозі. Дорозі до Небесного Царства.

З цього й виростає християнська стратегія життєвого пошуку. Пригадаймо, що грецьке «στρατός» первісно означало «войско», а «ἄγω» - «вести, грати, керувати». Словом «στρατηγός» стали відтак називати полководця, вождя, а словом «στρατηγία» - його мистецтво. Оскільки ж римляни в античному світі виявилися найбільш досконалими у мистецтві війни, вони запозичили це слово, передавши його в різні європейські мови. І вже сьогодні в українській мові стратегією називаємо загальний план досягнення важливої мети, що охоплює тривалий час і вимагає ефективного використання наявних ресурсів.

Загальний план досягнення важливої мети. Саме кінцева мета надає сенсу кожному нашому життєвому проєктові, саме від неї ми починаємо формувати перспективний план. Що є, що має бути кінцевою метою кожного християнина? Очевидна річ – Небесне Царство. Перспектива його осягнення мотивує наші конкретні вчинки й допомагає відсівати зайве, непотрібне, що тільки обтяжує рух і може завести на манівці або зупинити в стагнаційному заціпенінні.

Понад тридцять років тому я мав зустріч із молоддю в одному з харківських інститутів. Разом зі мною був дуже популярний у Харкові поет Борис Чичибабін (1923-1994) – колишній полів’язень, дисидент, щойно 1990 р. відзначений Державною премією СРСР. Одне слово, порядна, чесна людина. І от, коли я виступив і розповів про створюване нами в Харкові православне братство, Борис Олексійович раптом почав свій виступ зі слів: «До Бога не ходять гуртом».

Мене тоді дуже зачепили ці слова. Відповісти на них не було можливості, але згодом я раз у раз подумки повертався до них. Адже російськомовний інтелігент мимоволі точно сформулював чи не найпоширенішу нині віровизнаннєву позицію: «Для спілкування з Богом мені не потрібна Церква». Атомізація постіндустріяльного суспільства, що ставало в останні десятиріччя все вразливішим перед загрозою новітніх диктатур, виявилася в формуванні індивідуалістично-прагматичного ставлення до Бога, до віри, у масовій відмові від участи в реґулярному житті Церкви.

Місія Церкви Христової дуже містко визначається образом «Царства Небесного на землі». Мабуть, точніше було б сказати – тіні чи ж прообразу Небесного Царства. Або навіть школи, де складаємо іспит на право увійти в світ первісної гармонії, для якої й була створена людина. У формотворчому покликанні цієї школи виразно виділяється один предмет, на який так послідовно звертає нашу увагу папа Франциск – досвід соборности.

У старих галицьких оселях часто зустрічалася зворушливо-сентиментальна картина, на якій Ісус іде поміж хлібами серед своїх учнів. Попри художню наївність цей сюжет добре відображає інтеґративне спрямування Христового служіння, довіреного Церкві. Гуртувати людей, трансформувати їх у спільноту, об’єднувати довірливими, братніми стосунками, розкривати дар присутности поряд ближнього – і наснажувати церковне служіння впорядкованістю ієрархічної структури, котра знімає організаційні проблеми, такі болючі для громадських і політичних утворень. Динаміка цього служіння оприявнює реалізацію стратегічної мети – прямування до Неба, до спасіння.

Лука і Клеопа теж кудись ішли разом (Лк. 24:13-35). Разом – але порізну. Це була болісна, драматична хода зневірних, розчарованих чоловіків, кожен із яких лишався наодинці зі своїми переживаннями. Так, як багато наших земляків у тогорічному ексодусі з рідного краю. Повертає Луку й Клеопу до мети сам Христос – тлумаченням пережитого ними, надто ж ламанням хліба, коли й «відкрилися в них очі» (Лк. 24:31). Зустріч із Христом перетворює групу індивідуумів на спільноту.

Немає в церковному служінні нічого важливішого, ніж забезпечення умов для такої зустрічі. Зустрічі в молитві, в слуханні Слова, в сакраментальному єднанні з Христом.

Важко створити сакральний простір у нашвидку переобладнаних приміщеннях, у похідних умовах, серед невгамовних у русі волонтерів і вигнанців або заробітчан, позбавлених досвіду церковного життя. Друга половина минулого сторіччя залишила по собі тенденцію утилітарного підходу до церковного культу. Це нібито й мало свою логіку: Церква сахнулася від показної пишности до позірної простоти, почала руйнувати бар’єри, що відділяли Sacrum від Profanum. Але часом зникнення цих бар’єрів обертається профануванням культу, зникненням або розмиванням меж оази сакрального простору, яку покликані плекати християнські храми. Ми всі, сподіваюся, воліли б бачити в храмі вишукану простоту, воліли б захоплюватися не відчайдушністю й вільними манерами священика, а  його гідною сану поставою.

Перспектива входження УГКЦ в західноєвропейську дійсність матиме неоціненне значення для вселенської Церкви, коли наші громади стануть не тільки місцем зустрічі земляків, але й місцем зустрічі секуляризованих автохтонів зі скромною величчю понадчасової традиції, у літургійному просторі якої така відчутна невидима присутність Христа. Не йдеться про перехід французів, голландців чи бельгійців у візантійський обряд. Але ж, напевне, кожен із нас має досвід входження в духовну атмосферу іншого обряду, коли раптом відчуваєш приплив натхнення до молитви, піднесення, пробудження приспаних колись намірів змінити, інтенсифікувати власні релігійні практики.

Для нас у Харкові в останні роки тиждень молитов за християнську єдність позначався незрозумілими, але такими тремтливими, глибоко драматичними, відчутними душею звуками вірменської молитви. Двадцять з лишком років тому, коли в УАПЦ ставало гнітюче важко, мене надзвичайно підтримала поїздка в Єгипет і занурення на десяток днів у середовище коптів із їхнім архаїчним обрядом, сповненим глибокої символіки. Хіба наш власний обряд, наші літургійні співи не можуть зачепити генетично закладеного в кожну людину Творцем прагнення бути з Богом, відкритися Йому? В кожну людину, незалежно від її конфесійної належности.

Церква покликана освячувати світ своєю присутністю. Не ховатися від нього, а сміливо, гідно, відкрито бути в цьому світі. Форм оприявнення цієї присутности безліч. Через карантинні обмеження наші громади істотно розширили свою присутність у медійному просторі: майже скрізь запрацювали on-line трансляції богослужінь, сформувалися групи в соціяльних мережах, священики й парафіяни освоїли різні типи месіджерів. Війна перетворила парафіяльні громади й монастирі на центри гуманітарної допомоги. Це здобутки, які необхідно зберегти й розвивати. Але за ними не можуть губитися більш звичні речі. Скажімо, коли я нещодавно викладав у Кракові, мене радували й обнадіювали монахині та священики, котрі впевнено крокували містом у габітах і сутанах. В Україні була така хвиля, коли священики почали були сміливіше виходити поза церкву в реверенді чи підряснику, - після падіння СРСР, наприкінці минулого сторіччя. Але потім ця хвиля непомітно спала. Знаю, що у Франції частина суспільства вороже сприймає появу в суспільному просторі людини в клерикальному вбранні, і з цим треба рахуватися. Та все ж нам не годиться ховатися зі своїм стилем життя від світу чи підлаштовуватися під минущі забаганки.

Зайве говорити, що ряса не належить до речей стратегічного значення. Згадувати про неї в цьому контексті навіть смішно. Але вона нагадує про неймовірно важливу роль знаків – як словесних, так і паравербальних, -якими здійснюється сповіщення Доброї Новини. Хрест, ікона, великоднє ягнятко, писанка, анаграма Христа – ці та тисячі інших знаків, σημείων, є християнським сектором у освоєнні світу, підпорядкування його людині. За Книгою Буття цивілізація починалася з позначення істот і предметів довколишнього світу. «І сотворив Господь Бог з землі всіляких польових звірів і всіляких птахів піднебесних і привів їх до чоловіка побачити, як він назве їх; як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось. І дав чоловік назви всякій скотині, всякому птаству піднебесному і всякому звірові польовому» (Бут. 2:19-20). Оперуючи певною системою знаків, ми формуємо цивілізаційний простір подібно до того, як облаштовуємо житло - за своїм смаком і потребами. Культуротворча місія Церкви визначається не тільки суто креативними проєктами, а й повсякденним послугуванням власною мовою – не в розумінні національної мови, а в сенсі системи знаків і понять, яка втілює в собі тяглість євангельської традиції.

Катехизація – це не тільки вивчення текстів і правил церковного життя. Це впровадження в сакральний простір із його неповторною системою знаків, просторово-часових парадигм, міжлюдських взаємин. І цей простір не може, не повинен ані відчужуватися зі сфери суспільного життя, ні колапсуватися в собі. Якраз навпаки: в епоху загальної турбулентности Церква має лишатися скелею, πέτραν, запорукою стабільности – не консерватизму, не архаїки, а саме стабільности, твердим опертям у пошуку правди.

Запорукою цієї стабільности є унікальний устрій Церкви, де гармонійно сполучаються соборна (синодальна) та ієрархічна засади. Ми частіше критикуємо ієрархічний устрій, ніж замислюємося над його потенціялом. Західна демократія, яка врешті решт завдячує своїм утвердженням суспільній доктрині християнської Церкви, виявляється часом крихкою перед викликами охлократії та популізму, що загрожують трансформуватися в диктатуру. Повертаючи суспільство до розуміння неперехідного характеру євангельських вартостей і духовного авторитету Отців, а разом із тим – до лідерських повноважень ієрархії, - Церква може й мусить протистояти постмодерній втечі в нетрі морального релятивізму й примари «постправди».

А реалізація цієї місії передбачає нашу загальну участь. Вона виявляється в засвоєнні кожним стилю життя церковної спільноти, формуванні релігійних лідерів і парафіяльного активу, плеканні доброзичливих партнерських стосунків у парафії. Долаючи роздмухувані медійними бурями критичні настрої, ми вчимóся сприймати церковні канони не як атавізми Середньовіччя, а як дбайливі поради в облаштуванні спільного дому, за який ми маємо відповісти перед його Господарем. Коли доводиться виробляти плани на майбутнє, близьке й далеке, ми, - і як спільнота, і як окремі особистості, - здійснюємо інтелектуальний пошук у подарованих нам Переданням вимірах. Вивчення й урахування цих вимірів дозволяє робити проєкти свідомими й цілеспрямованими. Інакше ж нам загрожує сліпе блукання у таємничому просторі буття.

Загальносвітовою тенденцією нині є перехід до безперервної освіти. Здобуття атестату чи диплому виглядає в цьому контексті як епізод, хай важливий, але лише епізод у навчанні. Дистанційні курси, вебінари, конференції, майстер-класи, заклади післядипломної освіти – ось тільки деякі складники сучасного освітнього процесу. В цій палітрі варто шукати відповідні до можливостей кожної громади форми залучення насамперед власних парафіян, а разом із ними симпатиків і всіх шукачів правди, до невпинної праці над собою, над поширенням знань про Бога, Церкву, її писемне й усне Передання, сакральне мистецтво тощо.

Катехизація – це не тільки про дітей і неофітів. Це про кожого з нас – і мирян, і клир. Інша річ, що інтенсивний ритм життя, хронічний брак вільного часу й незворотні зміни в механізмах особистого сприйняття інформації створюють виклики, на які слід шукати адекватні відповіді. Ніхто з нас не має готових рецептів, які б надавалися до універсального використання. Однак здається, що пошук сучасних форм і методів євангелизації варто здійснювати в сфері інтерактивних підходів, коли монологічний виклад теми (бесіда або лекція) поступається діалогові, спільній розмові, в перебігу якої виробляється стійке знання або розуміння предмету. Психологи констатують:

- Те, що я чую, я забуваю;

- Те, що я бачу й чую, - я трохи пам'ятаю;

- Те, що я чую, бачу й обговорюю, - я починаю розуміти;

- Коли я чую, бачу, обговорюю й роблю - я набуваю навичок;

- Коли я передаю знання іншим - стаю майстром.

Спробуймо застосувати ці міркування до катехитичного служіння спільноти. При цьому звернімо особливу увагу на останню точку. Адже справді, перспектива власної участи кожного в апостольському служінні, ділення даром віри й набутими знаннями по-новому мотивує участь у катехитичних проєктах і загострює сприйняття інформації. Ми значно глибше занурюємося в Слово Боже чи богословський текст, коли тлумачимо його іншим. Звичайний обмін враженнями про почуту проповідь, прочитану книгу або переглянутий фільм часом відкривають перед нами такі нюанси, на які спершу не звертали уваги.

Йдеться, звичайно, не лише про знання. Вони – запорука зміцнення віри. Віри в Об’явленого Бога, котрий приходить у світ через воплочення Єдинородного Сина, але споконвіку присутній у ньому як Творець та в особі Святого Духа надихає нас даром П’ятдесятниці. Ми йдемо до Бога не стільки через раціональне пізнання, скільки через містичне осяяння, через переживання всеосяжної тринітарної присутности в історії людства, Церкви та в нашому особистому житті. Пригадаймо, що навернуло недовірливого Натанаїла? Коли Ісус відкрив йому: «Перше, ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоковницею» (Ін. 1:48). Потрясіння від особистої зустрічі з тим, хто відкрився йому в тіні фіґового дерева, обумовило радикальну зміну Натанаїлового життя, відтак цілком присвяченого Христу, в руки якого Натанаїл – Bar-Tôlmay віддав свою душу десь у Великій Вірменії, укоронований вінцем мучеництва.

Дар віри – найцінніше, що можемо здобути в Церкві. Ми шукаємо його, плекаємо в собі, ділимося ним, пам’ятаючи, що й смоковниця, під якою ми знайшли цей дар, може бути проклята й засохне, коли не даватиме плодів (Мр.11: 12-14; 20-21). Безплідність же може настати, коли приходить баналізація богослужбового життя, його перетворення на рутину, механічне дотримання шаблону, зіперте лише на вірність традиції. Стратегія християнського зростання визначається духом невпинного пошуку. А це передбачає нестримне занурення в незглибимі виміри євхаристійного таїнства: гідну підготовку до нього, усвідомлення його сенсу, побожну відправу літургії та свідому участь у загальному співі й рецитуванні молитов, зосереджене прийняття Святих Таїн і складання належної подяки Богові. Попри обмежені можливості кожна парафія здатна шукати додаткові перспективи  інтенсифікації ритму богослужінь і ненав’язливого залучення до них вірних. Прощі до сактуаріїв, насамперед до місць об’явлень Пресвятої Діви в Люрді, створюють прекрасний шанс вирватися з лещат повсякденности й засмакувати духовну свободу, ввійти в піднесену атмосферу чужого, але відкритого для кожного з нас, релігійного досвіду. Досвіду Бернадетти Субіру, Терези з Ліз’є, «сповідника Франції» Жана-Марі Віаннея, «мучеників Вересня» та інших прославлених Церквою святих, які демонструють багатогранність християнського подвигу, а водночас допомагають захиститися від ілюзорного зведення цивілізації країни поселення до минущої неоліберальної моди.

Свідчення віри святих – ясна річ, не тільки названих французьких подвижників, але й стародавніх праведників та їхніх українських наступників –ресурс потужний, але несправедливо мало використовуваний нами для компенсації власного обмеженого досвіду різноманіттям прикладів адекватної відповіді на виклики світу. Прикладів, яких часом нам бракує в житті та в поверховому шарі інформаційного простору. Їхня популяризація аж ніяк не є ознакою консерватизму Церкви – навпаки, вона позначає долання часу, звільнення з його пастки. При цьому належить звільняти з пастки минулого й самих героїв агіографічних текстів – через втілення житійних сюжетів у нові текстові й видовищні формати, що б сприймалися не як релікти Середньовіччя, а як живі, переконливі розповіді про чудо відродження людини у світлі віри, при зустрічі з Христом. Зустрічі, реальній для кожного.

Стратегічна мета всієї Церкви та її єпархіяльних спільнот – торувати шлях до Небесного Царства. А на цьому шляху ставати плідною тінистою смоковницею, під листям якої кожен учасник нелегкої дороги до спасіння зможе знайти перепочинок і шанс до осяяння радісним відчуттям зустрічі з єдиним у Тройці Богом, яке пережив був колись галилеянин Натанаїл –святий апостол Вартоломей. Відчуттям, яке дарується через Церкву і наснажує нас силами для руху вперед.