Спокуса доктринерства

 

Останню настанову Ісуса Христа, адресовану Його апостолам: «Ідіть і навчіть усі народи» (Мт. 28:19), дехто з амбітних, але не вельми багатих на життєвий досвід священнослужителів сприймає як спонуку до нестримного доктринерства - повчання всіх, хто опиняється в орбіті їхніх контактів.

Ось на Страсному тижні з’являється повідомлення про те, що в одному східноукраїнському храмі УГКЦ – бідненькому, розміщеному в пристосованому приміщенні, - невідомі хулігани чи провокатори побили вікна. Як на це реагує священик із захищеного від вандалізму Львова? Він у коментарі повчає: на Страсному тижні слід думати про розіп’ятого Спасителя, а не про земні речі. Нібито все й правильно, але виглядає як знущання над постраждалими й по суті беззахисними людьми, що стали об’єктом насильства.

Або ще реакція іншого священика на повідомлення про поїздку громадського об’єднання «Доброчинець» на деокуповані території, зустрічі з дітьми, надання їм гуманітарної та психологічної допомоги. Здавалося б, до чого тут причепитися? Аж ні! Священик обурений: а чому з волонтерами не було священика? Адже там потрібна не психологічна підтримка, а молитва. Що тут заперечиш? Молитва справді потрібна скрізь – і в звільнених селах, і під окупацією, і в місцях перебування тимчасово переміщених українців. Але ж на якій підставі знецінювати жертовну місію світських волонтерів?

Колись апостол Яків застерігав: «Хай не буде багато таких, які стають учителями, знаючи, що приймемо більший осуд» (Яків 3:1). Вчительська місія священика складна й відповідальна, коли ж вона зводиться до повчань і зверхніх настанов усіх довкола далеко поза межами власної компетенції, то тільки відштовхує людей. Справжнє пастирське мистецтво полягає в умінні зрозуміти, підтримати, надихнути власним прикладом, виявити елементарну людську солідарність і співчуття до тих, хто проходить важкі випробування та гідно здійснює за цих умов гуманітарне служіння. В умінні не повчати, а навчати.