Чим завершуються війни «за віру православну»

Наприкінці великого входу в усіх церквах східного обряду лунають урочисті слова: «Всiх православних християн нехай пом’яне Господь Бог у Царствi Своїм завжди, нинi i повсякчас, i на вiки вiчнi. Амінь». Соборна – грецькою мовою καθολικὴν, католицька чи то кафолична, - Церква визнає за свою паству всіх, хто дотримується «правильного вчення» (ὀρθός + δόξα), тобто приймає сповідання віри семи Вселенських соборів IV-VIII ст.

Чи часто ті, хто вдається до релігійних гасел у боротьбі за досягнення власних політичних цілей або за особисту кар’єру, збагачення, здобуття популярности абощо, знають православні сповідання віри? Чи не є для них слово «православний» лише елементом риторичного декору, зводячись до певної культурної традиції, обрядових або навіть забобонних складників архаїчного побуту?

Історія України рясніє сумними прикладами того, як заклики до війни «за віру православну» завершувалися національними поразками або й катастрофами.

Група олігархів, невдоволених виходом з-під їхнього контролю українсько-білоруського єпископату, збирає в Бересті 1596 р. альтернативний собор – і починається трагічний поділ Київської Церкви. Нащадки ж самих олігархів невдовзі залишають східний обряд і стають ревними католиками, асимілюючись у польській спільноті.

Козацтво вирішує в XVII  ст. боротися за станові привілеї, маскуючись гаслом «за віру православну!», - і приводить Гетьманщину під московське ярмо, яке століттями придушуватиме будь-який вияв національного життя.

Гайдамаки долучаються до інспірованої Катериною ІІ у XVIII ст. кампанії за захист православної віри – і мимоволі перетворюються на передовий загін у підпорядкуванні Правобережної України російській короні. Відтак же починається цілеспрямоване «обрусение Юго-Западного края».

Рух за чистоту православного обряду формує в Австро-Угорській імперії у середині ХІХ ст. феномен москвофільства і плекає руйнівні для національної ідентичности ідеї «політичного русинства».

Диверсанти з півночі та сходу вриваються навесні 2014 року до східноукраїнських і таврійських міст, закликаючи під прапорами оборони православ’я боротися з експансією «бандерівців – греко-католиків». Разом із портретами Путіна й трикольровими прапорами вони тримають у руках ікони Миколи ІІ та Мотрони Московської.

Розбрат, війна, нищення національних еліт, зросійщення, приховане під видимістю «повернення до спільних православних коренів» - ось що з фатальною незворотністю несло в українську реальність гасло «за віру православну». І коли нині в колах квазіпатріотичних маргіналів знов зринає це гасло, не варто цим легковажити й списувати архаїчну риторику ненависти на ментальні хвороби її дивакуватих носіїв.