Чи вбережемо ми Покрову від совєтизації?

З княжих часів день Покрови Пресвятої Богородиці став важливим знаком ідентичности Київської Церкви. Він несе в собі досвід лицарського служіння рідному народові, захисту наріжних вартостей, що сформували нашу націю – християнських, євангельських вартостей. Матір Божа, перед якою однаково схилялися в молитві наші князі й дружинники, гетьмани й коштові отамани, козаки й січові стрільці, увійшла в реальність української історії не як пишна королева, а як Мати всього християнського люду. 

Вона виростала над обложеним Почаївським монастирем і обертала стріли чужинців проти них самих, захищаючи своїх улюблених дітей материнською покровою так, як колись у видінні блаженного Андрія у Влахернському храмі:

Ой вийшла, вийшла Божая Мати,
на хресті вона стала.
Кулі вертала, турків прогнала,
монастир врятувала.

1 жовтня, що після календарної реформи стало 14-им жовтня, завжди було радісним святом зустрічі з Небесною Матір’ю. Зустрічі в церкві, на молитві. І справжні захисники України були водночас і оборонцями рідної Церкви, християнської віри. Глибоко закономірно, що перші успіхи Української Повстанської Армії, в боротьбі з окупантами, що йшли на наші землі під соціялістичними (націонал-соціялістичними чи комуністичними) гаслами з заходу й зі сходу, було присвячено Матері Божій. А її свято, Покрова, стало з часів Другої світової війни святом українського війська.

Українська Автокефальна Православна Церква відроджувалася в тих самих краях – на Волині, в Поліссі - і тоді ж, де і коли формувалася Українська Повстанська Армія. По війні в наших громадах у цілому світі Покрова Пресвятої Богородиці стала й днем вшанування ветеранів УПА, днем спомину про героїчний опір загарбникам. Але передусім цей день лишався днем молитви.

Відколи 1989 року УАПЦ повертається в Україну, свято Покрови повсюдно стає нагодою для молитви за наше військо, за вічну пам’ять загиблих героїв і продовження їхнього подвигу нащадками. Часом Церкві доводилося захищати своє право на свято. Пригадую, як мене возили зі Свято-Дмитрівського храму до Харківського міського управління міліції, щоб переконати відмовитися від процесії до пам’ятного знаку воїнам УПА. А отцеві Віталієві Зубаку доводилося протистояти зграї під червоними прапорами, котрі не хотіли допустити відправи біля пам’ятного знаку воїнам УПА в Харкові.

Революція Гідности уможливила леґалізацію святкування Покрови як Дня захисника Вітчизни. Але виховані в СССР високопосадовці, чиновництво й партійні діячі різних світоглядних орієнтацій взялися за освоєння нового свята. Бо що для них означає «святкувати»? Показати себе народові в різного роду виграшних ситуаціях: покладанні квітів до пам’ятників, зустрічах із громадськістю, нагородженні, привітаннях. Влаштувати галасливі масові акції, розваги, концерти. А духовний первень свята лишається десь там, поза концертними лаштунками. Або й зникає зовсім.

Ось уже вчителька збирає батьків, щоб порадитися: чи вітати хлопчиків із святом, так, як було заведено на 23 лютого – адже тепер День захисника Вітчизни з 23 лютого перенесли на 14 жовтня! Десь організують відкриття пам’ятної дошки вранці, коли справжні шанувальники пам’яти про минуле мали б бути в храмі. Державні службовці, твердо тримаючись комуністичних традицій, шукають, де б покласти квіти о 10.00. На міському майдані галасує ярмарок.

Державне визнання свята Покрови – це чудовий знак усвідомлення нашим народом власної ідентичности, величних традицій минулого – від князя Аскольда до Романа Шухевича. Однак за умов атавістичного домінування в суспільній культурі старих совєтських стереотипів виникає реальна загроза того, що і це свято стане об’єктом профанації. Адже можна й забути, кого саме й за що ми насамперед ушановуємо у цей день. Забути про те, що освячує нашу реальність присутність у ній Неба.

Втупившись у землю, постійно озираючись позад себе, шукаючи форм відзначення християнського свята в досвіді совєтського минулого, ми навряд чи здогадаємося зупинитися і звести зір догори. А для цього ж і дається нам свято Покрови – як нагода помітити простягнуту над нашим народом материнську покрову Богородиці. Помітити, аби з вдячністю згуртуватися в молитві й відчути себе не конкурентами в політичних або бізнесових змаганнях, а братами й сестрами, членами однієї родини, огорненої любов’ю нашої незрадливої Матері.

Справжніх же патріотів у цей день треба рахувати не на масових акціях, а вранці, на літургії, в храмах традиційних українських Церков.